Топ-топ, топає агент
Засилля розважальної журналістики призвело до того, що в журналістиці соціальній втрачено школу. Якщо вона була.
Щотижнева програма «Агенти впливу» Артема Шевченка («Інтер») є одним із яскравих проявів моди на розслідувальні соціальні програми на вітчизняних телеканалах. «ТК» вже неодноразово писала про подібні формати (скажімо, «За вікнами» каналу СТБ чи «Максимум в Україні» ICTV). Власне, подібних програм, які намагаються висвітлювати соціальні проблеми, нині на телебаченні не те щоби сила-силенна, але останнім часом їх однозначно побільшало. Крім спеціальних програм, розслідуванню певних соціальних проблем присвячуються й сюжети деяких випусків новин – утім, останні не мають регулярного характеру. Але поєднання соціальної журналістики із жанром журналістських розслідувань тим більше заслуговує на увагу, коли це стосується не лише гучних фактів та аспектів кричущого порушення прав людей, а буденного життя, того, що оточує нас повсякчас і до чого ми звикли ставитися як до чогось звичайного. Побачити проблему там, де більшість не звикла її бачити, заявити про хибність того, до чого всі звикли пристосовуватися, – оце і є, даруйте за високий штиль, одним із покликань журналістики.
Тож хоча б через це програма заслуговує на щирі компліменти. Окрім того, дивитися її просто цікаво. Є сюжети, до яких можна було би вжити епітет «бездоганні». Є й такі, що залишають багато запитань. Рівень різних матеріалів програми неоднаковий – у цьому, напевне, й полягає її головний недолік.
Розгляньмо це на прикладі двох останніх випусків. Випуск від 14 квітня складався, як і зазвичай, із чотирьох сюжетів. Перший сюжет було присвячено екзотичним тваринам та моді на них. У селі під Черніговом ведмідь, покинутий хазяїном, який змінив місце проживання, покалічив дівчину, яка нібито хотіла його погодувати. (Уже згодом показали ту дівчину й виявилося, що вона, обережно кажучи, не завжди твереза.) Далі йшлося про те, як і де купують екзотичних тварин. У кадрі – хазяї тераріумів, пташиний ринок та його продавці. Журналіст з’ясовував ціни та дізнавався, як здобути документи про буцімто легальне ввезення тварини, високий міністерський чиновник доводив, що легалізувати контрабанду неможливо. Завершився сюжет синхроном хазяїна ведмедя, який запевняв, що той є «його другом», якого він возив на сидінні легкової машини поруч із собою, і він має намір у судовому порядку оскаржувати відправлення ведмедя до зоопарку.
Власне, останнє твердження просто-таки напрошувалося на заперечення – адже «друга» було покинуто у клітці напризволяще, але увагу глядачів на цьому так і не сфокусували. Особисто мене зацікавила й вимовлена журналісткою фраза про одну з героїнь: «Вона постійно оновлює свій домашній зоопарк». Що ж трапляється зі старими його мешканцями? Наскільки належними й безпечними для екзотичних тварин є умови їхнього проживання в домашніх зоопарках? Чи підпадають вони під визначення «домашні улюбленці», особливо коли йдеться про рептилій та птахів, чи приречені на роль престижних речей – зносилася одна, то купимо іншу? Оцей аспект теж був би цікавим – утім, критикувати сюжет за те, чого в ньому немає, не надто коректно, то й не буду. Головні суспільні чинники – небезпека для оточення та контрабанда з подальшою незаконною легалізацією – було окреслено чітко, переконливо та емоційно.
Наступний сюжет було присвячено наслідкам екологічної катастрофи у Керченській протоці. Кадри морського узбережжя, вкритого мазутом, синхрони вчених і портових чиновників, які давали пояснення та прогнози, що з потеплінням мазут із морського дна підніматиметься на поверхню, синхрони жінки-слідчого, яка спеціально вивчає міжнародне морське право, приватного рибалки та хазяйки готельного комплексу, чий бізнес виявився під загрозою. Теж і аргументовано, й емоційно. Але тут були щонайменше дві речі, які неодмінно мали б бути в сюжеті, бо без них розуміння проблеми залишилося неповним. По-перше, кілька разів лунали слова про те, що Росія не вживає жодних заходів, не дає відповідей на офіційні запити й нічого не сплачує. Окрім одного танкера, що й досі лежить на мілині й справді належить Росії, жодного іншого реального зв’язку з Росією я в матеріалі не побачив. Тож і мусило у глядачів залишитися запитання: а до чого тут узагалі Росія? Після того, як в одному із синхронів було сказано, що «вивезти оці от купи вже зібраного мазуту – ото й усе, що обіцяє українська влада», просто-таки неможливо позбутися відчуття, що йдеться про чергові пошуки «руки Москви» скрізь, де тільки можна.
По-друге, раз уже зайшлося про міжнародно-правовий аспект, варто було би дати посилання на ті чи інші правові норми. Ту саму жінку-слідчого можна й неодмінно треба було спитати, чи взагалі існує вихід із ситуації, чи Україна мусить не чекати на юридичні процедури, а очищувати узбережжя самотужки. Сюжет почався з констатації: наслідки катастрофи досі не подолано, цього до пуття так ніхто й не робив. Кого й у чому звинувачувати – чи то українську владу у злочинній недбалості, чи то російську владу у злочинному приховуванні інформації – так і залишилося в підсумку недостатньо зрозумілим.
А от третій сюжет не віднесеш до вдалих. Під час пологів помер новонароджений. Виявилося, в усіх лікарнях є так звані лікарські протоколи, які вказують, як лікарі мають поводитися за нештатних ситуацій. Саме на предмет відповідності дій лікаря протоколам, як зазначила журналістка, зважають слідчі, коли встановлюють наявність чи відсутність його провини в разі виникнення тяжких наслідків. А потім зі слів авторки сюжету з’ясувалося, що ці протоколи не мають юридичної сили, а їхні автори не несуть відповідальності за те, що радять. Автор протоколу – академік – у синхроні роз’яснив, що документи, про які йдеться – то не більше ніж рекомендації, вироблені на підставі власної багаторічної практики, й у даному конкретному разі акушер не мусив вдаватися до хірургічного втручання, бо безпроблемне народження дітей без хірургічного втручання у подібних випадках не є рідкістю. Вразили, звісно, синхрони, у яких медичний академік, ведучи мову про трагічний випадок, раптом розсміявся, а акушер-практик обіцяв подружжю народження здорової дитини в майбутньому – цілком у дусі «бабы новых нарожают». Завершився сюжет розпачливим вигуком журналістки: «То що ж, ці протоколи – то насправді звичайні методички?!».
Але річ у тім, що нічим іншим, окрім як методичками, протоколи не можуть бути за самою ідеєю. Кожен організм є індивідуальним, кожна хвороба так само, і жоден самовчитель на рівні: «Взяти скальпель у праву руку, зробити надріз 2 см завдовжки», у принципі неможливий. А саме таким самовчителем, що детально розписував би всі маніпуляції лікаря до найменших деталей на всі випадки, й мала уявляти аудиторія лікарські протоколи зі слів журналістки. Сюжет звівся навіть не до спрощеної, а до удаваної проблеми. Натомість проблема лікарських непрофесіоналізму, недбалості й складності притягнення лікарів-халтурників до відповідальності так і залишилася поза увагою.
Четвертий сюжет було присвячено бійцівському клубу. Таємна зустріч, темні вулиці, бої без правил, синхрони членів клубу та експерта, який звертав увагу на відсутність медичної допомоги. Неоднозначна проблема й адекватне її висвітлення – така собі цікава інформація до роздумів.
У випуску 21 квітня перший сюжет було присвячено проблемі самочинного захоплення квартир і неможливості вселитися в них для законних власників. Гострі ситуації, юридичне підґрунтя (самоселів не можна виселити під час відсутності, або хвороби, або відпустки), мінімум синхронів, репортажі із захоплених квартир та з виселення самоселів. Усе було б добре, якби було представлено й позицію іншої сторони, самоселів. Фігурували ж вони як такі собі абстрактні злодії, хіба що в одному випадку це був чоловік (не показаний), який не віддав дружині квартиру після розлучення.
Тільки от промайнув у кадрі плакат: «Кияни, забирайтеся до Києва!». (Йшлося про будинок в Алушті, квартиру в якому купив киянин, і її захопили.) А власник квартири обмовився про те, що виселяти самоселів не стали, бо було татарське свято. Проблема на очах сягала нових, набагато глибших, ніж звичайний кримінал, безсилість та пасивність судових виконавців, рівнів. Але заглиблюватися автори не стали. Так само побіжно промайнула інформація про те, що судові виконавці, можливо, вимагають хабарі. Тож у підсумку сюжет вийшов недотягнутим та надто загальним.
Другий сюжет розповідав про те, що, попри скасування, прописка й досі визначає долі людей. Цей сюжет складався з трьох самостійних: по-перше, стареньку жінку нема куди виписати з лікарні, бо без прописки її не беруть до будинку для літніх людей; по-друге, у поліклініці без прописки не видають лікарняні листки, й журналісти з’ясовували, хто віддав таке розпорядження; і по-третє, автори намагалися через оголошення в інтернеті оформити прописку, яка в підсумку виявилася фальшивою.
Дуже болюча, дуже актуальна тема. Цікавий, динамічний матеріал. Журналісти продемонстрували і співчуття до постраждалих, і громадянську позицію. От тільки... Візит до людей, до чиєї квартири ділки прописали некиянина без їхнього відома. Камера показує крупним планом номер квартири. Перед тим журналіст називає вулицю та номер дому. Відкриваються двері, виходить хазяїн і, ніби не трапилося нічого незвичного, розмовляє. Що це – прихована камера? Якщо так, то чи етично – та ні, чи законно – це робити? Тим більше коли йдеться про можливих свідків у кримінальній справі? Невже матеріал втратив би актуальність, якби нам не назвали точної адреси цих людей? Зняти гарячий матеріал – а далі хай буде, що буде? Мовляв, до вас прописали людину, якої ви ніколи в очі не бачили – то біда одна не ходить, тепер тримайте ще й «агента впливу»!
Ще один епізод. Журналістка призначає зустріч із ділками, що оформлюють прописку. Не ховаючись, знімає розмову на камеру. А трохи згодом зізнається: програма звернулася до правоохоронних органів, але мобільні телефони ділків не відповідають, а інших їхніх координат немає. Чи не можна було передбачити, що ті ділки поведуться саме так? Що це – попередження підозрюваних у злочині? Чи, може, постановна зйомка?
Наступний сюжет: собака покусав перехожого; суд, наклавши на хазяїна штраф, постановив цього собаку вбити; більше року минуло, а тварина так і живе в того самого хазяїна. Цікаво, повно, проблему розглянуто з різних боків – кількість жертв нападів домашніх тварин зростає, штрафи для хазяїв навіть у разі нападу їхнього собаки мізерні. От тільки досвідчений кінолог каже у синхроні: «Винні не собаки, винні люди. Агресія собак є результатом виховання». Отут і вималювався цікавий аспект, у який не стали заглиблюватися, – взаємини людей із домашніми тваринами. Чому собаки злі? Хто вони для хазяїв – істоти, про які треба піклуватися і яких треба любити, чи престижні речі, атрибути статусу? Чи не домінує досі в суспільстві образ ланцюгового пса, що стереже сільське подвір’я, й саме відповідно до цього образу «охоронця» виховують собак мешканці міст? Чи можуть бути незлими тварини, коли серед людей у пошані агресивність?
Оцю тему – тварини серед людей – було заторкнуто двома сюжетами у двох випусках поспіль, та й загалом вона – не рідкість. Напевне, час уже почати долати шлях «від конкретного до загального».
Останній сюжет – про рекламу. Зірки не користуються товарами, які рекламують. Ані Лорак використовує іншу, ніж рекламує, косметику; Василь Вірастюк, як виявляється, не дуже полюбляє пиво; Дмитро Клімашенко, за результатами поставленого над ним експерименту, не може відрізнити дорогої фірмової білизни від дешевої, з ринку; Тетяна Фаберже взагалі не носить коштовностей та не знається на прикладному мистецтві. (Теж, до речі, проблема: чи товари з бутіків та з ринку так уже істотно відрізняються чимось, окрім ціни?). Було згадано про Вєрку Сердючку, Софію Ротару, Михайла Поплавського. І знову глядачів залишили перед відкритим запитанням: чи етично вчиняють зірки, коли рекламують товари, якими не користуються самі? З одного боку, у рекламі продукції вони – найняті актори, не автори. З іншого – чи не зловживають вони довірою прихильників? Єдине зауваження до цього сюжету: серед тих, кого його автори називали кумирами, траплялися люди, ім’я яких видалося знайомим, але не більше. От чуєш про них повсякчас зі світської хроніки, а напевне сказати, чим вони займаються, не можеш, бо, окрім тієї ж світської хроніки, у жодних інших контекстах інформацію про них не зустрічав.
Програма «Агенти впливу» виходить не у прямому ефірі. Тому й хотілося б, щоб однією з родзинок сюжетів не ставали мовні перли. «Без прописки вона нікому не потрібна. Навіть в будинку для похилих людей», – оці слова з сюжету про прописку мусили викликати співчуття до літньої жінки, що не має куди виписатися з лікарні. За секунду показали саму жінку: ніяка вона не похила – тримається рівно, сидить прямо. У попередньому сюжеті розповіли про іншу жінку, яка не може вселитися до відданої їй рішенням суду квартири. «Вікторія – громадянка Євросоюзу», – було сказано про неї. То хай на інтернетівських форумах професійні агітатори переконують, буцімто ЄС – це той самий СРСР і кожній польській чи угорській фірмі тепер наказують з Брюсселя, скільки й чого вона мусить виробити. Насправді Євросоюз – то не держава, й «громадянства Євросоюзу» немає й не може бути.
Одна річ, коли неоковирності лунають у синхронах. Скажімо, у сюжеті про рекламу дуже цікаво було почути у виконанні правнучки Фаберже, «літньої» жінки, яка мешкає в Німеччині, слово «фуфло». Так само цікаво було, коли оду коштовностям із натхненним блиском в очах виголошував митрополит Київський і всієї України Володимир – до того ж, витвори Фаберже-прадіда він зарахував саме до категорії коштовностей, а не витворів мистецтва. Інша річ, коли отаке «фуфло від Фаберже» лунає в авторських текстах.
Ще одну ваду програми можна назвати «хтось десь колись». Сюжет про прописку. Поліклініка. На реєстрації висить оголошення: без прописки лікарняні не надаються. У кадрі повсякчас з’являються співробітники, навіть головний лікар. Журналісти входять і виходять через вхідні двері, ходять кабінетами. Повне враження конкретної поліклініки з конкретними лікарями та технічним персоналом. Бракує тільки дрібнички – загального вигляду будинку поліклініки та таблички з назвою закладу при вході. Про який саме медичний заклад ідеться, залишається тільки здогадуватися – згадка про Дарницький район не каже нічого, бо в цьому районі щонайменше чотири поліклініки, а головних лікарів, як правило, широкий загал в обличчя не знає.
Зрозуміло, коли конфіденційним залишається бійцівський клуб: попри те, що він репрезентує неоднозначне суспільне явище, шкоди він нікому досі не заподіяв і жодного стосунку до сторонніх осіб не має. Хочуть члени клубу залишатися інкогніто – то й на здоров’я. Поліклініка, де не видають лікарняні без прописки – то річ інша, тут ідеться про порушення прав громадян. І типізація тут недоречна. Не назвавши конкретного лікарняного закладу, журналісти зайняли ту саму позицію, що й народний депутат Олександр Лавринович у тому ж сюжеті: мовляв, проблему треба вирішувати на загальному рівні й комплексно, а от допомогти конкретним людям, що вже постраждали, – то даруйте.
Коли ж при всьому тому цілком сторонніх людей, які не порушили нічиїх прав і не скоїли нічого протизаконного, та й узагалі мають дуже непрямий стосунок до справи, не лише показують крупним планом, а й, як уже було зазначено, повідомляють їхню домашню адресу, стає дивно. Напрошуються підозри або в постановності сюжету, коли всі його учасники та й сама подія – несправжні, або в тому, що журналістам геть байдуже, чи буде припинено порушення прав людей, чи не буде, чи внаслідок виходу матеріалу хтось постраждає ще більше – аби лише гарячий матеріал показати. Соціальна журналістика байдужих до соціуму его-журналістів – чи не про той самий випадок ідеться? Чи не було в цьому розрахунку: від простих мешканців хрущовки жодної користі й жодної небезпеки немає, тож можна бульдозером лізти у їхню приватність, а от із медиками треба поводитися обережно?
Засилля розважальної журналістики призвело до того, що в журналістиці соціальній втрачено школу. Якщо така взагалі коли-небудь існувала – адже за радянських часів її не могло бути за визначенням. От саме це, ймовірно, і є причиною того, що в деяких сюжетах цілком очевидний вплив «сусідніх» жанрів – чи то новинного репортажу, чи то сенсаційної «полунички» там, де вона не зовсім доречна. Саме в цьому криється причина того, що подеколи в сюжетах простежується та сама тональність, що й у соціальних матеріалах розважальних друкованих видань – ніби метою є не загострити проблему, а викликати в аудиторії бажання посмакувати той чи інший конкретний випадок. Видається, «Агенти впливу», як і соціальна тележурналістика взагалі, перебувають поки що в дуже ніжному віці, на стадії перших кроків – не завжди впевнених і не завжди в тому, в якому хотілося б, напрямку. Залишається побажати, щоб хода «малюка» ставала дедалі впевненішою і щоб спокуса яскравого інфотейнменту оминула його.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
, для «Детектор медіа»
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Читайте також
Коментарі
12
инкогнито
6077 дн. тому
Да, до Константина Стогния вам еще ой как далеко !
Ларик
6078 дн. тому
Всем теперь понятно, какие у нас аргументы! Мы готовы на все самые острые вопросы отвечать так же решительно и квалифицированно! Елена - наша гордость! еще есть вопросы?!
Елена Солодовникова
6080 дн. тому
Адрес пишется с одной "с".
Дмитрий Садовый
6082 дн. тому
Да, Вы, барышня, не только малокомпетентны, но еще и сильно непорядочны! На конструктивную критику отвечаете банальным хамством! Может, вам лучше потратить это время, например, на ознакомление с сайтом Кабмина, чтобы, наконец, узнать, что в Украине с 1997 года есть Министерство труда и социальной политики Украины?!
Коростылев Иван
6082 дн. тому
Живу в Харькове и написал предыдущие комментарии под разными никами так как считаю, что неважно кто это написал. А важно ЧТО! Ну, теперь то Вы ответите на все предыдущие вопросы "анонимов" в Ваш адресс?)
Елена Солодовникова
6082 дн. тому
У меня нет желания отвечать трусливым анонимам.
создателям интелектуального убожества
6083 дн. тому
Может, госпожа Солодовникова будет так любезна пояснить, что это за министерство такое - "социального захисту", которое неоднократно упоминалось в сюжете о бабушке без прописки? Возможно, это то, в котором по мнению журналистов Интера защищают "похылых" людей?
Имел неосторожность смотреть последний выпуск "Агентов Злыву"... Больше - не повторится! Честное слово! ;))
Елене Солодовниковой
6084 дн. тому
Видать все ваши сюжеты так же правдивы как и то, что вы здесь втираете нам. Большинство читающих Телекритику немного повидали на своем веку. И прекрассно понимают глупость фразы о получении "сотен писем на день". А еще мы живем не в закрытом пространстве и у каждого есть знакомые на каждом из телеканалов. Так вот, в общем отделе Интера вы легко узнаете, что за все время выхода Агентов было около 20-30 писем и были они , в основном, в адресс предыдущего коллектива сотрудников "Криминала".
Олена Солодовнікова
6084 дн. тому
Як автор двох сюжетів, спробую подискутувати з вами. По-перше, сюжет про прописку. Жоден епізод, не є постановкою(наша програма взагалі не вздається до таких методів), я знімала справжніх злочинців. Як вони себе поведуть ми передбачти не могли.(тому що це реальні події, а не запланована раскадровка) І те, що ми змогли їх перестріти, а міліція і досі -- ні, це вже, вибачте, проблема міліції. Ми проводимо власні розслідування. І якщо таким чином, хоча б на якийсь час припинили діяльність шахраїв -- це маленька перемога.
Ми не вказували адресу людей, яких ошукали. Зйомка цих героїв проводилася з їхньої згоди, і претензій після виходу сюжету від них не було.
З приводу полікліники. Ми не узагальнювали проблему, а навпаки -- власноруч її вирішили. Ми "вплинули" :-), і оголошення зняли. У зв*язку з тим, що "Інтер" -- всеукраїнський канал зосереджуватися на тому, яка це поліклініка -- було зайве. Меседж: інші лікарі цей сюжет побачать, і теж знімуть подібні оголошення. :-)
Про протоколи. Ви хотіли ще раз почути, що у нас погана медицина? Я ставила на меті продемонструвати один з моментів, чому вона часто безвідповідальна.
Байдужий до соціуму его-журналіст -- це круто! Буду так вітатися, кожного разу, коли до нас звертається чергова людина, що потребує допомоги. :-) А таких дзвінків та листів -- сотні на день. І наше завдання -- допомогти конкретній людині і виявити загальну тенденцію, привернути до неї увагу посадовців. Особисто мене зачіпає байдужість і несправедливість. Хоча, звичайно, якщо ви вважаєте, що у програмі працюють безсердечні люди -- це ваше право. :-)
Доречі, непохилій(як ви вважаєте) жінці після сюжету захотіли допомогти кілька десятків людей, які запропонували конкретну допомогу. І я тішуся з того, що у нас небайдужі глядачі. А ще мене тішить те, що ви так ретельно дивилися наші ефіри. Захопливих переглядів у подальшому! :-)
внатуре!
6084 дн. тому
Точно! Сюжет про чуваков что сидят за преступления в которых признались маньяки я видел уже! И про жирафа видел! Так правду говорят, что Стогний продюссер еще и Агентов вплыва? Ну, молоток! Только поменять надо малохольного дерганого, который какого-то члена шашлыки жарит в бочках в начале каждой программы.
статист
6084 дн. тому
Дорогой автор, а почему вы обошли тему плагиатства? Или считаете нормальным, что все эти темы были просто содраны с Надзвычайных новын Стогния? Я хорошо помню, как в марте на ICTV симпатичная журналистка (потому и запомнил)) рассказывала в "НН" о медведе , о тиграх и др. экзотических животных и пыталась купить на "птичке" то ли жирафа, то ли крокодила. И другие сюжеты тоже далеки от оригинальности. Если и можно смотреть "Агентов" то только как ремейк на интересные сюжеты полугодичной давности. Или вы этого не заметили?)
брр
6084 дн. тому
не омине на жаль. Бо усіми проектами керує одна і та сама людина. Тож закликати до конкретних виконавців - це голос волаючого у пустелі...
Долучайтеся до Спільноти «Детектора медіа»!
Ми прагнемо об’єднати тих, хто вміє критично мислити та прагне змінювати український медіапростір на краще. Разом ми сильніші!
Спільнота ДМ
