Минулого тижня телеканал «Інтер» завершив прем’єрний показ 12-серійного російського художнього фільму «Апостол». Буквально до 11-ої серії в цього фільму були всі шанси вважатися успішним.

 

Жанр – військові пригоди, героїка Великої вітчизняної, протистояння «наших» та «німців», супермодна тема у популярному кіно та масовій літературі Росії. Формат зручний і для сприйняття в Україні. Проти того, що остання війна – частина нашої з Росією спільної історії і в ті часи всі змішалися, рятуючи спільну батьківщину від загарбників, поки що не особливо виступають навіть прогресивні українські історики.

 

У головній ролі – Євген Миронов, один із «чотирьох «М»: акторів, що одночасно заявили про себе на початку 90-х – Машков, Миронов, Маковецький, Меншиков. Один із найкращих на сьогодні російських акторів, про якого не без підстав кажуть: «У фуфлі не грає!» «Зіркові» театральні ролі, князь Мишкін у телеверсії «Ідіота», і водночас – цілком органічне вписування у комерційні кінопроекти. Талант Миронова визнають навіть вороги, а прихильники прощають йому участь у «попсовому» кіно.

 

Режисер – Юрій Мороз. Досить згадати лише один його проект – перші сезони «Каменської». Екранізацію ним своїх романів прийняла примхлива Марініна, а сам серіал дивилися навіть сноби. Проти якості не попреш.

 

Сюжет – поєднання шпигунської історії та психологічної драми. Миронов не лише роздвоюється, граючи дві ролі: братів-близнюків Істоміних, один із яких, Петро, пропалений вуркаган, а другий, Павло – м’якотілий інтелігент в окулярах, учитель математики на поселенні, обмежений у громадянських правах. Саме Павло мусить замінити Петра, диверсанта з німецької розвідувальної школи, і повернутися в німецький тил агентом-ліквідатором. Для цього Павло повинен стати Петром. Інтелігент – злодієм-законником, «ведмежатником», кримінальним авторитетом. Сильним, сміливим та спритним, будучи слабосильним від природи. Влучним стрільцем, маючи дуже поганий зір. У перших серіях на наших очах капітан НКВС Хромов, якого грає Микола Фоменко, буквально ламає об коліно, перемелює інтелігента-толстовця, перероджуючи його на зовсім нову людину, машину для вбивства. Для підсилення ефекту ми бачимо, як репресивна машина НКВС працює на повну котушку, ліквідовуючи всіх, хто знав про секретну операцію «Апостол». Під її колеса потрапляє і родина Павла – сина віддають у дитячий будинок, міняючи прізвище, а дружину тримають у психушці, маніпулюючи нею та заодно ґвалтуючи її. Павло не тішить себе ілюзіями. Він розуміє, що приречений. Тому починає власну гру: він, математик, із точністю до однієї сотої прорахував операцію, у результаті якої до його рук потраплять секретні документи. Їх він обміняє в НКВС на свою родину. А тим часом у немилість до керівництва потрапляє «залізний» Хромов. Його звинувачують у зраді, жорстоко катують, арештовують матір.

 

Словом, все, як має бути в подібних історіях. Адже без поправки на те, що особові відділи, НКВС, ГРУ, СМЕРШ – це насамперед каральні органи, які не жаліли ні своїх, ні чужих, не лише історико-пригодницького, а будь-якого кіно про війну сьогодні не буде. Але фільми з депресивним фіналом знімалися з початку перебудови до середини 90-х років минулого століття. Потім автори почали програмувати хепі-енд: чим більше пекельних кіл пройдуть герої, тим солодшим та радіснішим буде для них завершення митарств. Цього чекаєш від фіналу «Апостола». І хепі-енд відбувся.

 

Ось тільки в ролі доброго та справедливого рятівника виступив народний комісар внутрішніх справ СРСР Лаврентій Павлович Берія.

 

Цим самим, на мою думку, автори фільму не просто підставили себе та хороших акторів із Євгеном Мироновим на чолі. Не лише звели на пси весь, у хорошому розумінні цього слова, героїчний пафос – людина сильніша за обставини і здатна змінити не лише себе, а й ці самі обставини. Миронов-Істомін справді переграв усіх та виявився сильнішим за обставини. Але – дрібною комашкою проти самого товариша Берії. Який стояв за всією операцією «Апостол».

 

Це заради Берії та після його схвалення Хромов-Фоменко погодився стати «ворогом народу», німецьким резидентом, шпигуном та зрадником. В ім’я Лаврентія Павловича він дозволив катувати себе, не заперечував, що всесильний Берія не випускає з концтабору його дружину, не був проти знущань над матір’ю. У владі він, попри все, не розчарувався. За покору він отримав перший приз: просто в кабінеті Берії з капітана НКВС став комісаром, а колишній комісар, друг родини, здав своєму підлеглому справи. Берія, до речі, так і не звільнив дружину Хромова. Зате родина Істоміна, чистенька та відгодована, була доставлена йому за кордон, в Іран, де Апостол переховувався і провів свою останню комбінацію. Коротше, хороший Берія. Справедливий Берія. «Цветок душистых прерий Лаврентий Палыч Берия».

 

Я не обурений. Бо не хочу зараз збиватися на риторику, характерну для представників ліберальної української інтелігенції в старомодних костюмах. Я швидше розгублений. Адже в часи згаданої вище перебудови, як мільйони родин у СРСР, наша передплачувала «Огоньок» та іншу пресу з прогресивною репутацією. Як мінімум щотижня я, студент, отримував підтверджену солідними істориками інформацію: Лаврентій Берія особисто винен у масових репресіях, знищенні мільйонів невинних людей, плюс до того за його наказом по Москві виловлювали для нього вродливих дівчат, яких він же ґвалтував. Попри це Берія – історичний персонаж, нехай йому і дали негативну оцінку. Як історичний персонаж він цілком може фігурувати в літературі та кіно на історичну тематику. Час від часу цей лиховісний соратник Сталіна в пенсне на екрані з’являвся. Його навіть відомі актори грали – Валентин Гафт, наприклад. Більше того: я згоден, що Берія таки був вершителем людських доль. Міг підвищити, міг знищити.

 

Може, вся проблема в тому, що я та мені подібні звикли сприймати Берію саме в руйнівному контексті? Як «поганого хлопця», гімназиста-недоука, садиста, ґвалтівника. І появу «головного чекіста» Берії на екрані в якості людини, яка може з якогось дива зробити комусь добро і навіть служити добрій справі, приймаємо в штики через існуючі стереотипи…

 

Але тоді вимальовується зовсім інша картина. Якщо взяти за аксіому переконання певних прошарків суспільства, що журналісти і взагалі всі, хто пише статті в ЗМІ, виконують чиєсь замовлення, зазвичай з метою когось «замочити», то, в світлі сказаного вище, журнал «Огоньок» у другій половині 80-х років минулого століття систематично… «мочив» Берію та інших. Так само, як у часи «застою» таврували троцькістів-бухаринців. Берію, виходить, журналісти, письменники та кіношники з подачі істориків навмисне очорнили, його жертв – навмисне обілили. Тепер пора реабілітувати Лаврентія Павловича, і зробити це засобами пригодницького жанру, залучивши хорошого режисера і талановитих акторів.

 

Це тільки на перший погляд може здатися, що до України такі речі не мають стосунку. Якраз навпаки: наш телевізійний і загалом культурний простір і далі напряму залежить від російського виробника. Ситуація зміниться не скоро. За вісім років правління Путіна російське кіно- і телевиробництво остаточно встало на ноги. Ціною зростанню, нарощуванню обсягів виробництва та процвітанню галузі є, в тому числі, і лояльність до державної політики. Виявлялася вона, зокрема, в наступному: кіно як мистецтво почало поновлювати позитивний образ російського чекіста. Того самого офіцера НКВС, який ще не так давно топтав у камерах кованими чобітьми «ворогів народу». Тепер, не заперечуючи поки що злочинів, російські виробники кіно готові прийняти уточнені правила гри: на десять помилково звинувачених «ворогів» завжди є один справжній Ворог. І каральна та репресивна машина ДПУ-ВЧК-НКВС-МДБ-КДБ-ФСБ все ж таки карає та репресує тих, кого треба.

 

Нарешті, про головне. Не секрет, що в Україні знімають кіно передусім для російського глядача. Так само не секрет, що для того, аби це кіно успішно продати, треба потрапити у відповідний струмінь і грати за правилами замовника. А замовник, як бачимо, полюбив Лаврентія Берію і взагалі всіх чекістів – від Дзержинського до Андропова, не кажучи вже про нинішніх голів російської служби безпеки. Не хочеться робити передчасних прогнозів, але ще менше хочеться реабілітувати в Україні Лаврентія Павловича.

 

До речі, раз уже така потреба в Росії є і раз уже в ефірі одного з провідних українських каналів показують хорошого Берію – гаразд, все має право на існування. Зрештою, Берія в фільмі декоративний, а герой Миронова – живий. І я отримую задоволення від гри актора. Але хочу нагадати: коли влітку 1985 року центральне телебачення показало якісний серіал про героїчні будні КДБ «ТАРС уповноважений заявити», після прем’єри в студії зібралися творці та консультанти фільму. Аби пояснити глядачам, як саме треба сприймати пригоди агентів КДБ та американських шпигунів. Думаю, не зайвим було би підготувати невеличку, хвилин на 15, програму, де українські історики чи інші компетентні люди прокоментували фільм з точки зору наявності в ньому хорошого Берії. До речі, нічого нового я не пропоную: два роки тому після прем’єри «9-ої роти» на каналі «1+1» пройшла подібна програма. Фільм і далі показують, ставлення до нього неоднозначне, але всі, хто мав змогу, в ефірі перед широким загалом дали йому свою оцінку.

 

А подібні дії потрібні. Бо якось не хочеться, виконуючи чиєсь замовлення, писати сценарій, в одному з епізодів якого був би реабілітований, наприклад, Лазар Каганович…