Щоб дізнатися, яка надворі «політична погода», вмикати зовсім телевізор не обов‘язково. Можна сходити на базар. Можна – якщо ви не боїтеся підхопити грип – посидіти у поліклініці, намагаючись дочекатися своєї черги. А можна проїхати переповненим автобусом з однієї кінцевої зупинки на іншу.

 

Але провідні депутати та державні керівники позбавлені такого щастя. По-перше, є норми законів, що регламентують їхній режим пересування та охорони. По-друге, у нас якось не заведено, щоб міністри і навіть рядові депутати їздили на автобусах і в метро. По-третє, завдяки телебаченню народ у нас добре знає своїх політичних героїв в обличчя, а тому навряд чи в їхній присутності говоритиме правду, тільки правду, і нічого, крім правди.

 

Одне слово, парламентарі та державні бюрократи найвищого ґатунку мусять не тільки виступати по телебаченню, але часом і дивитися його. Оскільки ж часу вони ні на що не мають – увесь його забирає турбота про життя народне – то доводиться тричі подумати, коли і навіщо вмикати телевізор.

 

Можна, звичайно, дивитися «Джеймса Бонда» – щоб відчути смак іронічного і гостросюжетного дійства, якого так не вистачає в Україні: якщо сюжети гострі, то у їхніх головних персонажів вочевидь бракує елементарного почуття гумору та здорового глузду, не кажучи вже про самоіронію і логіку розв‘язання суперечностей; якщо ж маємо в політиці іронію, то хіба що т.зв. гегелівську іронію історії, за якою результати діяльності державних дам та мужів прямо протилежні їхнім первинним задумам. Можна дивитися і нескінченні російські телесеріали – здебільшого для того, щоб якийсь час узагалі ні про що не думати або щоб посміятися над жартами, рівень яких приступний навіть для нашої політичної еліти. Можна дивитися, звичайно, і гумористичні програми – для того, щоб під них добре перекуняти у фотелі.

 

Але для політичної самоосвіти, для того, щоб тримати руку на пульсі сьогодення, досить увімкнути раз на тиждень буквально на кілька хвилин (треба тільки вгадати їх, ці кілька хвилин) сакраментальну «Свободу Савіка Шустера», багато разів розкритиковану у «Телекритиці», в тому числі й автором цих рядків (який від цієї критики, до речі, не відмовляється).

 

Цінність цієї програми не в тому, що на поверхню витягаються всі чутки мадридського, тобто печерського «двору», і не в тому, що вона яскраво виявляє нікчемність політичної «еліти», і навіть не в тому, що вряди-годи там прозвучить компетентна думка (люди компетентні та моральні туди, як правило, або самі не ходять, або їх не запрошують). Ця програма варта уваги тому, що аудиторія у студії там підібрана фахівцями з доброю репутацією – Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), - і хоча б у першому наближенні, але репрезентує Україну. (Принагідно зауважу: щоб аудиторія ця була вповні репрезентативною, у студії має бути не 200, а 2000 осіб, тому дуже смішно чути від представників «еліти», що різниця у два-три голоси між тим чи іншим голосуванням в аудиторії щось значить – це все в межах статистичної похибки, панове політики, якщо вам щось говорить це слово...).

 

А це робить дуже важливими спостереження за певними реакціями цієї аудиторії на слова промовців. Зайнятим важливими державними справами політикам при цьому не треба відстежувати впродовж усієї програми графіки, що характеризують динаміку настроїв різних груп аудиторії, - досить ввімкнутися наприкінці і подивитися, які ж слова одержали найбільшу та найменшу підтримку у студії.

 

Так от, 22 лютого 2008 року максимальну підтримку студії «Свободи Савіка Шустера» мало таке висловлювання знаного українського політика Володимира Литвина: «Всім вам – я переконаний, – як і моїм батькам – і взагалі всім в Україні, – нецікаво, чи це «РосУкрЕнерго», чи це «УкрГазЕнерго», і таке інше... Головне – щоб газ був, щоб газ був помірний, а щоб держава вживала заходи, щоб захистити людину, якщо ціни за газ будуть європейськими...»

 

Навряд чи академік Литвин сам зрозумів, яке глибинне тестування настроїв і стану українського суспільства він провів.

 

...Свого часу філософ Олександер Кульчицький (на жаль, не надто добре знаний у сьогоднішній Україні, де не видані навіть усі його головні твори) відзначив: історичне буття України сформувало впродовж віків дві основні психологічні настанови чи, якщо хочете, культурно-історичних традиції: vita heroica та vita minima. Перша пов‘язана із лицарством, героїчною, максимальною напругою всіх сил, водночас – із відкиданням буденщини, нехіттю до повсякденної копіткої праці, до раціонального проектування свого життя. Друга полягає в тому. щоб у своєрідному «соціально-анабіотичному стані» перечекати й перетерпіти чергові негоди, зберегти себе будь-що, реалізуючи лише необхідний мінімум зусиль у світі повсякденності, а в раціональних проектах не йдучи далі вибудови приватних ситуацій, - відзначав Кульчицький. І вів далі: зрозуміло, що реально культурно-антропологічні і психологічні настанови більшості українського загалу поєднували чинники, пов`язані з обома традиціями як певними граничними «ідеальними типами». Проте внаслідок загальновідомих історичних обставин останніх віків домінацію в українському соціумі набув «негероїчний» соціально-психологічний тип людини...

 

А тепер вчитаймося у те, що знайшло таку дружну підтримку у студії: не має значення, нецікаво, кому належать наші газогони, хто розпоряджається українським ринком, неважливо, чи це національний капітал чи зарубіжний, головне – щоб ціни були помірні, щоб було що їсти-пити і щоб держава (не має значення, яка саме) дбала про «простий народ». Саме так можна дещо іншими словами і більш чітко, ніж в усній імпровізації, переказати думку Володимира Литвина, підтриману різними групами аудиторії.

 

Це означає, що vita minima живе і торжествує у наче незалежній Україні.

 

Звичайно, «проста людина» у всьому світі переймається передусім власним і родинним добробутом, безпекою на вулицях рідного міста, ефективними функціями держави, але скажіть пересічному американцеві, що він житиме значно краще тоді, коли капітулює перед Бен Ладеном та передасть нафтовий ринок у своїй державі арабським шейхам, і що ви почуєте у відповідь у 9 випадках із 10? Думаю, ви почуєте здебільшого те, що потребуватиме спеціального словника зі сленгу...

 

Бо ж, власне, від того, що не має значення, чи злодій тобі постачає газ, чи чесна компанія, дуже недалеко до того, що не має значення, чи з пластику абажури для люстр, чи з людської шкіри, головне, щоб вони були дешевими і практичними. А чи стоїть за містом концтабір, у якому їх виробляють, теж не має великого значення – головне, що нас там немає і тому це нас не цікавить.

 

Отож-бо дуже симптоматичні, як на мене, підсвідомі настрої і настанови домінують в українському суспільстві. І винен у цьому, звичайно, не сам Володимир Литвин, точніше, далеко не сам від (хоча його електоральне поле – саме vita minima, саме публіка з такими настроями, які успішно культивує колишній історик партії, розуміє він мотивацію своєї поведінки чи ні). Винні у цьому всі ті, хто зве себе «політичною елітою», хто донесхочу чубиться в парламенті, брехливими «аргументами» виграє двобої на телешоу, їздить на авто, у сто разів дорожчих за свою офіційну річну зарплату і дуже багато розводиться про «національні інтереси» та «потреби простого народу».

 

Власне, винен і Савік Шустер, бо його програма засвідчує, що зажерливій і некомпетентній «еліті» начебто немає альтернативи.

 

Тому народні настрої цілком логічні: йдіть ви всі до біса з вашими високими матеріями, то брехня, насправді кожен за себе, а «своя», вітчизняна влада поводиться на рідній землі так, як поводилася б, мабуть, окупаційна...

 

Ось така сьогодні надворі «політична погода». Добре було б помилитися, та науковці КМІСу – люди фахові, їхнє вміння відстежувати соціологічні тенденції засвідчене вже не раз. А тому визначним українським державним дамам і мужам варто було б замислитися, куди вони завели всіх нас.