Я вирішив скористатися простим і зрозумілим методом: узяти в руки тлумачний словник. Перша спроба використання 50-тисячної «Оптимальної добірки слів» видавничого дому «Школа» від 2006 року виявилася невдалою. На відповідну букву – лише «нашатир». Намагаюся збільшити потужність – 6-й додатковий тираж «Тлумачного словника української мови» від Анатолія Івченка. Серед 65 тисяч слів знайшов «нацизм», «нашого» – нема. Наступні 65 тисяч від тієї ж «Школи» тлумачать «неандертальця», але про «наше» – анічичирк! Невже це настільки зрозуміле слово, що не потребує тлумачення? А дивлячись на екрани наших телевізорів, і не скажеш. Треба тлумачити! Нарощуємо потужність: другий том «Нового тлумачного словника української мови» на літери «К-П» (200 тисяч слів) нарешті дають певні результати. «Наш-а-е» – який перебуває в родинних, дружніх, близьких стосунках із нами…» І лише десь там, нижче: «ті, що належать до однієї з нами держави».

 

Вочевидь, телевізійні тьоті й дяді матимуть за фіговий листочок саме перші визначення з цього або іншого словника. Бо анонс на каналі «Україна» звучить саме так: «Наше кіно щовівторка». А потім – 29 січня цього року – фільм із доброю такою назвою «Війна». Про чию війну? Звісно ж, про гірську і точно – не НАШУ. А чийого виробництва цей фільм? Звісно ж, закордонного. А відтак – із повним набором брудної російської солдатської лайки. Такі вишукані ідіоми я почув у вітчизняному ефірі вперше, хоч і мушу дивитися телевізор дуже багато і часто. Я бачив цей фільм в ефірі російського супутникового каналу, і стверджую: брутальної лайки не було. А наші тьоті й дяді вважають за доцільне пропагувати таке щовівторка. І пропагують. Наше?

 

І на каналі СТБ широко анонсована рубрика – «Наше нове кіно». Кіно, яке показують у цій рубриці, точно не належить до однієї з нами держави, воно чи не на сто відсотків зарубіжне. До чого ж тут «наше»? Вочевидь, бавляться тьоті й дяді з цього комерційного каналу в якісь серйозні, їм одним зрозумілі маніпуляційні ігрища. Не наші. Але бавляться в ефірі, який належить нам – українським громадянам. Нагадаю: це ми, українські громадяни, дали комерційним каналам цей ефір – на якийсь час покористуватися. А держава має за цим використанням пильно стежити і жорстко реагувати, адже ми з вами платимо чималеньку зарплатню членам Національної ради з питання телебачення і радіомовлення. А в них інша цяцька: пильнують «цифру»…

 

Звичайно, найдорожче «наше» сталося на каналі «1+1». Грошей була купа – і під патронатом, і Палац спорту, і зарубіжні гості, і колядники-віртуози, і світло, і дим, і дітки, і костюми, і низка українських виконавців. Словом, страшно дорого і «гламурненько». Все це звалося «Наше Різдво». Нормальний телевізійний продукт, але щирий здивувало його місце розташування в українському ефірі. Я навіть не про час виходу програми – близько 13.30 із повтором о 2.30 ночі. Річ у тім, що на комерційних каналах України давно відпрацьовано вдалу й виграшну технологію: програма, розрахована на кількох конкретних глядачів, з’являється в ефірі протягом певного проміжку часу. Одна програма на тиждень, або, можливо, декілька на квартал.

 

Ось, скажімо, раз на рік Національна рада з питань телебачення і радіомовлення здійснює перевірку – і канал цілий тиждень працює на перевіряльників і стає «нашим». Просто стовідсотково «нашим», аж сльоза навертається. Або беруть у програмі участь певні обличчя та їхні тіла, які любовно і так, і сяк, і ще раз отак показують, бо знають – дивитися на себе наділені державною владою дяді і тьоті, особливо заздалегідь попереджені, люблять. Ось і дивляться, а потім усім кажуть: це «наш канал». Індульгенцію отримано, і наступні 360 днів канал може робити що завгодно. Далі в ефірі усе як завжди: зони, блатняк, «мочилово».

 

Ось, припустімо, 3 лютого 2008 року – про «бля… и сходки» (і в субтитрах продубльовано – треба ж продукт перетворити на україномовний!). Або 26 січня: «Я, канєчна, размавляю на украінскай мовє, но папрашу транслейшн, пажалуйста» – це ведуча на загальнонаціональному українському телеканалі закидає діткам, які відповідають на запитання щодо твору Лесі Українки «Лісова пісня». І мають перекладати російською – для тьоті – навіть імена головних персонажів: «Вовкулак – ета, па-нашему, оборотєнь». А якщо тьотя «не поймьот», то дітки не «самые умные». А тепер уявіть, що таке сталося б на польському центральному телеканалі з польськими дітьми? Німецькими? Іспанськими, італійськими? Але в аудіовізуальному просторі України це можливо: якщо певні особи в певний час були «задоволені», канал може робити що завгодно.

 

Я далекий від думки, що у керівництва держави з’явилося бажання в такий досить дивний спосіб – між паханами і братками розміщуючи цікавий український культурний продукт – чистити стайні комерційного телеефіру. Просто занадто вже великі гроші (до речі, таки наші!) оберталися навколо того «Нашого Різдва». «Освоїти» їх було легше з використанням комерційних каналів. Знаючи певних спеціалістів, мушу констатувати: засвоїли вдало.

 

Я переконаний, що місце для телевізійного продукту, подібного до відеоверсії концерту «Наше Різдво», – єдине телевізійне місце, де поява українського поки що не викликає відчуття «відмазки» – це ефір Першого національного. Ніби нагадуючи про минулі часи, в ефірі Першого каналу на старий Новий рік з’явилася музична програма «Святкуємо по-нашому». Створена розігнаними нинішнім керівництвом НТКУ співробітниками (навіть прикінцевих титрів не було) і перемонтована програма стала ніби реквіємом по знищеному видовищному блоку мовлення Першого національного.

 

Та в ефірі цього каналу відбуваються й інші, цікаві потуги навколо «нашого». Ніхто (підкреслюю – ніхто!) в цій країні та за її межами не знає, куди ведуть вправною рукою тимчасові керівники НТКУ найпотужнішу телекомпанію країни. Ані співробітники не знають, ані громадськість адже за три роки про це публічно – ані звуку. Тому аналізувати доводиться виключно ефірні реалії. Я неодноразово писав про те, що канал впевнено занурюють у дрібнокомерційне болото. Які основні ознаки дрібного комерційного телемовника в Україні? Перше – повна нездатність виробляти конкурентний телепродукт хоча б українського масштабу. Друга і найпоширеніша ознака – заповнення ефірного часу телепродуктом чужого виготовлення різного штибу: псевдохудожнім, документальним, музичним, розважальним. До того ж, як правило, продукт той уже з’являвся, і неодноразово, в ефірі конкурентів. Тож аби прикрити те саме місце (перш за все перед тим, хто його призначив!), керівництву НТКУ зразка 2005–2008 років доводиться візерунками розписувати фіговий листочок.

 

Ну от, припустімо, така фішка – «грандіозний спільний проект із Бі-Бі-Сі». Нормальний український люд давно вже передивися той «грандіозний проект» в ефірі каналів на кшталт «Дискавері». До речі, цілком правильне місце для виходу такого телепродукту в ефір – це спеціалізовані вузькосегментовані телеканали, розраховані на зарубіжну аудиторію. Моєму синові років із 5-7 тому після перегляду було легше – у нього є я! І я спокійно міг роз’яснити всі способи маніпуляцій у тому «документальному» телесеріальному продукті. Перша, очевидна і найбільш зрозуміла маніпуляція – історія розглядається через призму їхнього «нашого». Події на екрані – це старанно відібрані факти, розказані людьми, що люблять свою Великобританію і свої США. І правильно роблять! Тільки я не розумію, навіщо те все перекладати українською і показувати в ефірі найпотужнішого загальнонаціонального державного телеканалу України?

 

Та найбільше вразили в новому 2008 році міжпрограмні вставки в ефірі Першого національного – очевидно, теж із використанням матеріалів Бі-бі-сі. Під гордою назвою «Планета земля – велика подорож» та під титром «Музика дикої природи» у супроводі англомовної музики телеглядач (вочевидь, що найбільш зацікавлений – маленький глядач 4-14) споглядає за кадрами життя різних тварин. І колібрі, і рудого кенгуру, і морського слона, і ще когось там. Тут тобі титри про вагу тварини і про її харчування , про самиць і самців, про те і про се. Навіть інформація, що вони, кляті, не бояться людей! Уявляю, яка розлога доповідь про черговий крок до побудови суспільного мовлення в ефірі Першого національного лягла на відповідні столи. І все це, нагадаю, не в ефірі дрібненького телемовника, а для 98% загальнонаціональної української аудиторії. Навіть не питаю, за чиї гроші. Слава! Ура!

 

А між тим виникло декілька запитань. Простеньких і для мене абсолютно зрозумілих: а чи може пересічний український глядач побачити на екранах із позначкою «Перший національний» кадри і факти (хоча б титрами) з життя простого українського горобця? А скільки він важить? Скільки дітей в Україні знають, як виглядає самець українського солов’я і чим харчується його самиця? Скільки троєщинських жителів знають, що в лісах Карпат поки що ходять ведмеді і народжуються кумедні ведмежата? Скільки нашого народу знає, що думають собі самиці бабаків у степах Наддніпрянщини? І страшно навіть уявити: чи може чорноморська акула-катран відкусити щось у декого в морі поблизу Фороса? Звичайно, нинішньому тимчасовому керівництву НТКУ легше взяти для спецефекту їхню акулу і відтитрувати їхніх ведмедів. І величезну чорну галочку поставити: в ефірі Першого національного є науково-популярний блок! І чи не за ту галочку фіговий листочок тримається?...

 

Сучасні вимоги до журналістики та стандарти Бі-Бі-Сі вимагають дати й іншу точку зору. Тож я зазирнув у другий том «Толкового словаря живого великорусского языка» Владіміра Даля. Наводжу приклад використання слова «наш-а-е»: «Земля наша богата и обильна, а порядку в ней нет». Правий дядько, точно правий!