Що ж, доводиться погодитися з тими, хто назвав порушені у «Свободі слова» від 9 листопада теми провокаційними. Хоча і зовсім не в тому сенсі, який вкладали у слово «провокація» деякі учасники ток-шоу і навіть не у тому, яке подає «Сучасний словник іншомовних слів». А у первинному, який вкладали у нього ще давні римляни: provocatio – виклик; provoco – кидати виклик, викликати. Виклик справді був кинутий, точніше, одразу кілька викликів; реакція на них з боку як з боку політиків, так і представленої у студії громади варта того, щоб звернути на неї увагу вже сьогодні (оскільки завтра може бути просто-таки запізно, і плин подій стане необоротним…).

 

Нагадаю читачам, про що йшлося у програмі. Андрій Куликов поєднав дві «гарячі» тематичні лінії: останні події у Грузії і розгін владою опозиційної маніфестації та події на Ай-Петрі і, відповідно, застосування грубої сили до кримських татар. Зрозуміло, що події у Грузії для учасників ток-шоу – це головним чином привід поговорити про Україну; а от дії влади проти кримських татар мають два поєднаних між собою, але відносно самостійних виміри: власне кримськотатарський та загальногромадянський.

 

Отож, перейдімо до стенограми «Свободи слова»:

 

 

 

 

 

 

 

Як на мене, найцікавішою у всьому цьому є не юридична сарабанда пана Піскуна (який уміє обґрунтувати все, що завгодно і як завгодно з виразом носія комплекту абсолютних істин світового масштабу), а емоційна реакція більшої частини аудиторії (чи, принаймні, її половини) на перебіг розмови у студії – реакція, яка втілювалася передусім у дружні оплески після відповідних слів. Про цивілізованість, про апеляційний суд, про дотримання законності, про кримінальну відповідальність тих, хто не підкоряється рішенням влади. Хоча чи варто тут було аплодувати?

 

Власне, що сказав Святослав Піскун? Якщо у судових виконавців є, скажімо, рішення на відключення у вашій квартирі води, натомість вони взагалі вас із квартири викидають на вулицю й забирають ваші речі, а спроби вашого спротиву блокуються за допомогою приведеної з собою міліції, - то так і мусить бути; ваша справа – не сперечатися, тихенько вийти на вулицю і мовчки спостерігати, як розкрадають нажите вами майно; натомість ви маєте право звернутися до апеляційного суду, який, цілком можливо, стане на ваш бік, але це буде не сьогодні, і навіть не післязавтра, а тим часом у вашій квартирі вже оселиться хтось інший, а ваші речі викине на смітник…

 

Між двома описаними схемами – тією, про яку йшлося у «Свободі слова» і тією, яку змалював я, - тільки одна відмінність: у першому випадку йдеться про кримських татар, у другому – про вас самих. Чом не чути оплесків?

 

Нагадаю, що стаття 24 Конституції України говорить: «Громадяни мають рівні конституційні права і свободи і є рівними перед законом». А у статті 41 сказано: «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним».

 

Ясна річ, побудова кримськими татарами знесених бульдозерами споруд на Ай-Петрі виглядає незаконною. Але чому в такому разі кафе й ресторані, власниками яких не є кримські татари, стоять, як скеля непорушні? Це перше. І друге: а чи можуть писані закони на 100% суперечити законам економіки? Адже туристи, велика кількість яких улітку щодня здобувається на Ай-Петрі, мусять десь їсти і десь відпочивати. По-третє, якщо рішення суду вимагає знесення однієї споруди, а зносять інші, щодо яких вердикту немає (жодного вердикту!), чи маю я право захищати своє майно, навіть від держави та її силових структур? Чи людина у порівнянні з державою – це ніхто, а прізвище її – ніяк?

 

Погодьтесь, проблема є.

 

На мою думку, тричі екс-генпрокурор Піскун обстоював у програмы принцип негромадянської законослухняності пересічних українців (не представників влади, зовсім ні!) – й одержав у цьому підтримку щонайменше половини аудиторії, схоже, готової жити під омофором господаря «сильної руки». Яке прізвище господаря цієї руки? Мабуть, для різних категорій учасників шоу різне. Але дуже вже хочеться «залізного порядку»…

 

Та продовжимо цитування розшифровки «Свободи слова».

 

«Піскун: У мене, якщо можна, два питання. Тому що я хотів запитання. А якщо вже назвали моє прізвище, я можу відповісти. Справа в тому, що Давид Важаєвич відповів на моє запитання. Я хотів ось що сказати: що національного питання – ви правильно сказали – не можна піднімати ні в якому разі. Якщо ми піднімемо національне питання, як каже цей молодий чоловік: «Яке місце кримських татар сьогодні в Криму?» – запитають наші карпатські русини: «А яке місце сьогодні в русинів…»

 

 

Піскун: Поляки запитають, болгари, запитають греки, яке їхнє місце в Маріуполі. Тому я прошу, шановний народе: давайте закриємо національні питання. Усе. Крапка».

 

І знову оплески. Хоча насправді такі заяви тільки відкривають шлях до дуже і дуже складних пертурбацій і тільки поглиблюють національне питання, і не русинське, польське, болгарське і т.д., - а кримськотатарське. Від того, що значна частина політиків і громадян України не хоче бачити і розуміти цього питання, воно не зникає. Навпаки. У стилі Святослава Піскуна – «крапка».

 

…Ще один, останній на сьогодні фрагмент «Свободи слова».

 

 

Оплески.

 

Але справді: чому полтавчани, котрі не мають не тільки житла, а і шансів отримати його чи збудувати, не борються за свої конституційні права? Не займають самовільно муніципальні чи державні землі, як це часто-густо робиться не тільки у Латинській Америці, а й у наче благополучних країнах Заходу? Чому українські громадяни розрізнені, їх зазвичай не захищають громадські організації (власне, органи громадського самозахисту!), - і чому кримські татари такі погані в очах політиків певного ґатунку саме тому, що вони вміють захищати себе? Нарешті, чому значній частині студії (яка, за ідеєю, представляє всі категорії українських громадян) суто садомазохістськи подобається бути «гнаними і голодними»?

 

І, коли вже зайшло про цитування українського тексту «Інтернаціоналу», створеного Миколою Вороним (за що його вдячні більшовики й розстріляли), то чому Олександр Голуб так вперто нехтував настановою пролетарського гімну – «Не ждіть рятунку ні від кого, ні від богів, ні від царів»? А тим часом саме кримські татари й діють згідно до цих приписів, власними діями здобуваючи людських прав усупереч «інтернаціоналістам» із КПУ та різних «слов‘янсько-общєчєловєческіх» організацій під імперськими прапорами…

 

Можливо, саме така організованість та самодостатність і викликають шквал оплесків, коли хтось із політиків намагається підставити ніжку кримським татарам чи зігнорувати їхні пекучі проблеми (таки національні, а не просто громадські, бо ж нація визначається, в числі інших чинників, наявністю рідної землі, а не просто предмету куплі-продажу). Можливо, українцям заздрісно, що вони у своїй масі не надто добре здатні (точніше, дуже часто нездатні) гідно відповісти на виклики нашого часу? І, можливо, оплески були наслідком підсвідомого прагнення злюмпенізованого середовища принизити інших, звести їх до свого рівня – як у сенсі індивідуального та соціального, так і загальнонаціонального життя?

 

Одне слово, викликів, себто провокацій, у «Свободі слова» від 9 листопада вистачало. От тільки гідних відповідей на ці виклики не було. Ані з боку політиків, ані з боку експертів. І це просто-таки небезпечно.