На нашому телевізійному екрані з’явився мозок. Ви здатні собі таке уявити? Здається, це неможливо, бо, невиразна ззовні, ця частина людського організму просто таки тьмяніє поруч із туфлями чи сережками за десять або сто тисяч баксів, із нижньою білизною в стилі садо-мазо, із сексом на люстрі, «Лашею-Рашею» Вєрки Сердючки, розлученнями-одруженнями Іринки Білик, жартами на тему «хто кому куди де і коли встромив» та безкінечними розборками в політичних кулуарах. Вони ж усі такі цицькаті, гіпертрофовано мускулясті, а ще й жваво-рухливі... А мозок – він же сіренький, він ніщо. Ну як про нього розповісти, аби ця розповідь привернула увагу?

 

«Мозок академіка Глушкова» – так називається трансльований на СТБ документальний фільм виробництва «Нової студії». Ще один показовий момент: його продемонстрували у серіалі «Таємниці України». Певне, всім очевидно: найменшими таємницями в нашій культурі стало те, що нижче пояса. Бо про це згадують і розказують набагато частіше, ніж про те, що в нас у черепній коробці. Тим не менше, журналіст Кирило Лукеренко взявся за цю невдячну з точки зору попси тему, як і за інші теми цього серіалу, висвітлення котрих потребує не тільки усіляких телевізійних ефектів, а ще й сірої речовини.

 

Інтелект, як і гроші, любить тишу. І все ж розповіді про нього також потрібен драйв. Звісно, це інший драйв, ніж коли мова йде про щось попсове. Тут не треба перевертатися догори ногами і привабливо крутити стегнами. Тут привабливо треба крутити думками – саме це і мусять робити автори подібних фільмів.

 

Цілком логічно, розповідаючи про ідеї вихідця з Донбасу – київського академіка-кібернетика Віктора Глушкова, автори фільму згадали про те, що він висунув проект – прообраз сучасного інтернету. Не щастить українцям! Іван Пулюй винайшов те, що тепер називають рентгеном, а запатентував винахід нашого земляка іноземець. Приблизно так само і з нетом.

 

Пригадується, десь у першій половині вісімдесятих років я наткнувся на книжку про академіка Глушкова. Каюсь, ні автора, ні назви вже не пригадую. Але добре пам’ятаю, що говорилося в ній про висунуту академіком ідею так званої Автоматизованої системи управління (АСУ). Малося на увазі створення по всій країні єдиної комп’ютерної мережі, котра би дозволяла ефективно керувати економікою, яку тоді називали народним господарством. Це з висоти сьогоднішнього дня я усвідомлюю подібність АСУ до всесвітньої мережі. А на той час моя фантазія не літала аж так високо. Мені тоді просто думалося, що АСУ за умов суцільних приписок, суцільної брехні в соціалістичній економіці не може бути втілена в життя. Це все одно що у воза з конякою вставити автомобільний мотор. Утім, тоді академік Глушков уже був покійний і газети мовчали про АСУ. У фільмі розповідається про цей конфлікт – перестаріле радянське керівництво відкинуло ідеї Глушкова. Мабуть, динозаври з ЦК, як ніхто інший, знали, що їхня система не прийме нововведень київського науковця.

 

Автори фільму вустами самого Віктора Глушкова, записаного свого часу кінохронікерами, озвучили його ідею про те, що інтелект, на відміну від тіла, здатен жити вічно. Відповідаючи на запитання журналіста, він відповів: «Так, я б хотів жити вічно!». На жаль, Глушков не дожив до того дня, коли його безцінний розум могли би зберегти живим. Він помер 1982 року.

 

Творці фільму ґрунтовно розповіли про ключові ідеї свого героя. І все ж робота вийшла аж занадто академічною. Навіть такі серйозні теми вимагають пошуку особливого методу подачі. Матеріали фільму «Мозок академіка Глушкова» так і напрошуються на детектив. Скажімо, з самого початку можна розповісти про те, як нашого земляка двічі намагалися вбити спецслужби, а його дочку – викрасти. Одразу постає запитання: «Чому? Кому він заважав?». Пошук відповіді надав би фільму значно більшої динамічності. Такої динамічності, що Сердючкам та компанії просто нічого було б робити поруч із мозком Глушкова.

 

Юрій Луканов.