...Наташа Корольова, тільки-но відбувши перший тур «Танців з зірками-3» на «плюсах», щиросердо випалила на камеру: виявляється, у вас невідомий наперед результат танцювального телезмагання! Це по всьому видно! А от у нас (себто у Росії) все було відомо заздалегідь, все було розплановано...

 

Свідомо чи ні, але російська співачка родом із Києва сказала щось дуже й дуже важливе, тільки телеглядачі у своїй масі, мабуть, на це не дуже і звернули увагу. Воно й зрозуміло: адже йшлося не про турнір ерудитів і не про «Свободу слова» – йшлося про таке собі досить елегантне, видовищне й захопливе шоу, але – шоу, вписане у сферу масової культури.

 

А хіба можна серйозно ставитися до масової культури?

 

Чи, навпаки, у певних випадках тільки й треба – ставитися серйозно?

 

Так чи інакше, народу потрібна попса. Тобто – поп-культура. І від цього нікуди не втечеш. Бо жити виключно світом «високої», елітарно-професійної культури можуть лише одиниці. Детективні романи користуються високим попитом серед фізиків і математиків, під ритмічне гоп-ца-ца охоче «відриваються» студенти філософського факультету, а «прекрасна няня» Заворотнюк увійшла за допомогою телебачення, мабуть, ледь не у кожен дім. І в цьому немає нічого поганого, навіть під суто теоретичним оглядом: ще наприкінці 1980-х років Іван Дзюба, тоді ще не академік, чітко й недвозначно аргументував необхідність побудови національної культури як цілісності, з усіма її «щаблями», «поверхами» й «секторами». Отже, якщо немає попси, в тому числі (і передусім!) телевізійної («з усіх мистецтв для нас найважливішими є телебачення та поп-музика», - сказав би сьогодні Ілліч) – немає й нормальної та життєздатної культури.

 

Істина абеткова, мабуть. Проте вона потребує певних змістовних уточнень. Адже детективи можуть бути і про героїчних каґебістів, котрі поборюють «ворогів народу», або гестапівців, що викривають чергову змову «агентів єврейської плутократії», чи не так? А телебачення може пропагувати, як це було ще за часів Геббельса, «вищість арійської раси» чи (винахід Суслова) «зближення культур народів СРСР, зумовлене мірою їхнього розквіту». Ну, а поп-музика… Якщо вже бунтарський і вільнолюбний рок на пострадянських просторах народив рок-ксенофобію, рок-расизм, рок-комунізм і рок-нацизм, то з банальною музичною попсою можна зробити ледь не все, що завгодно.

 

Отож – про те, яка попса нам потрібна, якщо ми не хочемо повернення у пречудовий наче новий, але водночас старий і добре знайомий світ. Не всім, звісно, але від «новизни» його часом хочеться просто плакати.

 

Який саме? Ось невеличка цитата з московської «Комсомольської правди», яку ті, кому зараз за 40, у часи перебудови вважали однією з кращих газет. А от ті, кому за 50, пам‘ятають її й раніше – однією з наймерзотніших. Але ця мерзота подавалася в стилістиці молодіжної культури, часом і попси…

 

Але ця цитата – з минулотижневої «Комсомолки», хоча стиль – з часів куди більш давніх.

 

 

 

 

 

 

 

О своем возможном выдвижении в президенты (диссидент впервые заявил об этом еще в августе) Буковский говорил уныло, будто сам не верил в такой поворот событий. Зато намного бодрее сообщил, что, конечно, вернется в Англию. И поспешил в аэропорт».

 

 

 

Брехня в цій маленькій заміточці – все. Буковський не приїздив у Росію відтоді, коли його вислали, обмінявши на Корвалана? Приїздив – і, між іншим, на прохання Бориса Єльцина, коли той ще прагнув провести суд над комунізмом. Тихо жив у Кембриджі? Так, не напивався і пики нікому не бив, але друкував убивчої сили книги. «Перекинчик»? Ну-ну… А чом не «ворог народу»? Поспішив просто з презентації в аеропорт? А хто ж тоді ще три дні провів у Москві, а на додачу й на мітингу виступив?

 

Одне слово: політична попса в більшовицькому стилі.

 

І це – колись одна з кращих у Росії газет…

 

А тепер – про телебачення. Теж цитата.

 

«Период там нынче ледниковый настал: жизнь заморожена, а по главному телеканалу крутят развлекаловку, которая так и называется - «Ледниковый период», когда «лучших» представителей попсы крутят над собой вышедшие в тираж фигуристы. Народ доволен зрелищем. Хлеба духовного ему не надо. Ему бы просто хлеба.

 

 

О том, что цена сталинской стабильности - это миллионы убитых и замученных, народ вспоминать не хочет. Ему давай телеразвлечения с голыми девками. "Выводи-ка, шельма, девок, пусть покажут кой-чаво"».

 

 

Це пише Володимир Левін. Але не з Москви, а з Нью-Йорка. З достатньо безпечної відстані, яка дозволяє одночасно і дивитися російське телебачення та бути в курсі всіх новин, і бути убезпеченим від втручання «контори» у твоє життя. Хоча… Отруєння Литвиненка засвідчує, що і за морем не дуже втечеш від «нещадного меча диктатури» - тільки вже не «пролетаріату», а когось наче іншого, хоча за рівнем культури – і не дуже іншого…

 

Звичайно, погляд Володимира Левіна на сучасне російське телебачення може видатися надто вже критичним, але, підкреслю, ця людина апріорі не належить до «українських буржуазних націоналістів», які, на думку деяких вітчизняних політиків і публіцистів не здатні осягнути всю велич російської культури у всіх її формах існування. Але от диво: як бачимо, ці кляті хохли-націоналюги не самотні в своїх оцінках сучасної Росії.

 

І головне, що пан Левін має рацію в оцінках. Це підтверджують серйозні дані соціологічних опитувань, проведених улітку і восени цього року чи не єдиним відносно незалежним і беззаперечно професійним осередком соціологічної науки в Російській Федерації – Центром Юрія Левади. Виявляється, 71% росіян не вважає себе європейцями; 74% переконані, що Росія – це євразійська держава, у якої свій особливий шлях розвитку; кожен другий вважає, що Європейський Союз загрожує незалежності Росії; 30% переконані, що ЦРУ – це міжнародна терористична організація.

 

Цікаво, звідки такі переконання? З радянських часів? Так тоді ж не було Євросоюзу, а водночас ледь не всім тим чи іншим робом хотілося до Європи, особливо молоді! І хто, крім високочолих інтелектуалів, був тоді знайомий з поняттям «євразійство»? А зараз... Зверніть увагу, що такі цифри можливі тільки за обставин, коли значна частина молоді і людей середнього віку відкидає європейські цінності і, за Леніним, готова «йти своїм шляхом».

 

А ви кажете, що поп-культура – це несерйозно...

 

Хіба ж то із промов Володимира Путіна російська публіка набралася таких поглядів? Чи з якихось академічних лекцій? З телеканалу «Культура»? Ні, на 90% - з таких попсових видань, як теперішня «Комсомолка», з «Русского радио», - і навіть не стільки зі змісту передач, скільки з їхньої інтонації, - і, головним чином, з телебачення. З нескінченних серіалів на «сучасну» й «історичну» тематику, які насправді дають щось зовсім інше, ніж відображення й осмислення реальності (досить узяти славнозвісних «Кадетів», де фактично відсутні навіть легенькі матюки, без яких російське військо не обходилося ніколи, власне, будь-яка армія світу без цього лексикону, боюся, не завжди дієздатна – кажу цей як старший сержант ще радянських Збройних Сил), які формують певні моделі світобачення і світосприйняття; з розважальних шоу, де результат відомий заздалегідь, а самі передачі йдуть у записі, щоб не дай боже нічого не трапилося; з суцільно фальшованих теленовин (згадаймо, як 11 вересня всі російські телеканали й деякі наші подавали як топ-новину вістку про «американських архітекторів», котрі буцімто викрили злочини влади, що вона підірвала хмарочоси-близнюки; щоб не вдаватися у деталі цієї спецоперації, скажу, що у нас теж наявні такого штибу ньюсмейкери, як ті архітектори, - скажімо, Корчинський & Джангіров часів президентської кампанії 2004 року). І навіть із  «їхніх» танців. Бо танці – це теж мова...

 

І справа не в тому, що то Росія. Справа в тому, що та країна наразі невільна.

 

Тому подякуємо Наташі Корольовій за несамохіть зронену істину – і будемо цінувати свободу. Будь-яку. Навіть свободу танцювального телешоу.