Політичні чи навколополітичні дебати на українських каналах вражають своєю беззмістовністю та, вибачте на слові, базарністю. В нас виникає самобутня манера сперечатися: перекричав – переміг. Заснована ця манера на взаємних звинуваченнях та образах, на обіцянках і запевненнях на кшталт «подивіться, ми ж і є хороші, чесні, справедливі, професійні, народні, непідкупні, це ми прорвемо Україну, покращимо ваше життя вже вчора або ще завтра, скасуємо, поділимо, виплатимо, погасимо, коротше – про людей не забудемо!» І при цьому жодної спроби спрогнозувати, яким шляхом піде країна і яким чином на українців зваляться всі ті казкові блага у вигляді 150 тисяч на десяту дитину, пенсій, більших за зарплати, та стипендій, які дорівнюватимуть прожитковому мінімуму.

Спробою подолати цю тенденцію беззмістовності та пустопорожності дискусійних програм на нашому телебаченні став проект «По суті» з Віталієм Гайдукевичем на «1+1», який нещодавно закінчився. Шість випусків програми побудовано як дискусію трьох політиків, яку тестують на фаховість три експерти. Програма позиціонувалася як фахова розмова професіоналів, учасники якої порушують і розглядають важливі для країни питання не в політичній, а в аналітично-доказовій площині.

Скажемо відверто: спроба гідна і для українського телеефіру корисна – але невдала. По-перше, дуже тенденційно виглядала кількість учасників програми: три особи від кожної з провідних політичних сил, що беззаперечно потрапляють до нового скликання Верховної Ради. Це виключало можливість почути альтернативні, непарламентські голоси. По-друге, ведучий так і не зумів нав’язати своїм гостям фаховий формат спілкування. Політики з БЮТ, ПР та «НУ-НС» обстоювали виключно партійно-блокові позиції, і всі намагання Гайдукевича примусити їх «говорити відверто» канули в Лету так само, як і змістовний бік дискусії.

Найбільш показовою в цьому сенсі видалася остання, шоста, програма циклу, в якій порушувалося справді стратегічне питання. Обговорювалося реформування політичної системи України, або, більш звично, політреформа. Жоден із гостей студії – ані Йосип Вінський, ані Олександр Лавринович, ані Анатолій Матвієнко – не відповіли на головне питання: «Що робити?» або «Як зробити державну владу ефективною?». Пропонувалися виключно тривіальні, добре завчені і політиками, і народом відповіді: подолати недовіру людей до влади, розподілити вплив та повноваження між гілками влади, посилити президентські повноваження.

Проте всі залюбки і розлого висвітлювали інше питання, ближче до серця чи до підкови: «Хто винен?». З’ясовуючи, хто ж винен, Матвієнко назвав Януковича паханом, а закон про Кабінет Міністрів – законом про пахана. Лавринович не залишився в боргу, в більш чемних, щоправда, висловлюваннях звинувативши опонентів у непрофесійності та популізмі.

Утім, неповага, яку виказують ці люди, – не до українського народу, а до себе самих. Перед кожним із них хочеться відкрити підручник «Еристика» з університетської програми третього курсу та примусити завчити напам’ять декілька простих правил ведення суперечки, перше з яких – повага до співрозмовника.

Що ж до конституційної реформи та розрухи на політичному Олімпі, що її всі так палко закликають подолати, то тут не може бути кращого діагнозу, ніж той, який поставив професор Преображенський радянській комуністичній системі: «Розруха не в клозетах, а в головах»…

Що ж до експертів, покликаних наштовхнути політиків на конструктив, оцінити та прокоментувати їхню дискусію, то, зрештою, вони й намагалися це робити протягом лічених хвилин, відведених на це ведучим. Проте виходило якось дуже тривіально. Ані Дмитро Луценко, ані Ігор Коліушко – гості-експерти – не утрималися від особистих суджень та дещо упередженого ставлення, зокрема, оцінюючи виступ міністра Лавриновича як найзмістовніший.

Поганою є навіть не упередженість як така. В програмах на зразок «По суті» вона, навпаки, є корисною, оскільки оживлює формат інтеракції. Та варто пам’ятати, що припустимою є лише, так би мовити, об’єктивна суб’єктивність. Так, оцінюючи змістовність виступу Лавриновича, експерти посилалися на те, що він все ж таки очільник Мін’юсту. І з цього ніби повинно було випливати, що несерйозні речі він говорити не може. Але навіть не кажучи про те, що за освітою юрист Лавринович – фізик, стверджувати, що суто політичні висловлювання Лавриновича є більш фаховими, ніж такі самі політичні висловлювання Вінського або Матвієнка, якось не те щоб заангажовано – ні! – просто трошки непрофесійно, не по-експертному.

Що ж. Якщо політики й експерти продовжують з’ясовувати, хто винен, на питання «що робити?» доведеться відповідати самим. Для побудови якісного експертно-фахового формату програми можна запропонувати лише одне – запрошувати справді фахових гостей. Політик завжди агітуватиме за себе, займатиметься демагогію та уникатиме прямих відповідей. Лише справжні експерти говоритимуть те, що вони думають, а не те, що їм треба сказати, а комусь хочеться почути.

Олексій Краснопьоров, студент-політолог КДУ