Політики брешуть виборцям. Особливо перед телекамерами, бо тоді найменша брехня автоматично розростається до грандіозності – хоча б «ушир», у сенсі охоплення нею великих мас виборців. Ці твердження в Україні, схоже, стали аксіоматичними, хоча, ясна річ, не всі політики – завзяті брехуни. Серед них трапляються і чесні люди, котрим ми не віримо за інерцією сформованого численними телешоу сприйняття, а найбільше – просто некомпетентних осіб, котрим чи то ніколи здобути елементарні знання з політики, права, економіки і культури, чи то не дуже хочеться вчитися у зрілому віці. Але хіба нам, виборцям, від того легше? Бо ж агресивна неправда тим чи іншим робом підминає під себе все і вся, а достовірна інформація (та сама, що тільки й надається «до роздумів») губиться десь у її затінку. Якщо, звісно, її взагалі бодай хтось продукує.

На ці думки наштовхнув мене перегляд чергової програми «Свобода слова» з Андрієм Куликовим на ICTV від 7 вересня, у котрій ішлося про силові структури в контексті виборчих баталій. Скажете, абстрактне філософування? Зовсім ні.

Не торкатимусь усіх перипетій дискусії (делікатно назвемо те, що коїлося на екрані) учасників програми. Зупинюся тільки на одному сюжеті. І пов‘язаний він із Валерієм Коновалюком, №86 у списку Партії регіонів.

Увага, цитата (за розшифровкою програми на сайті «Свободи слова»):

«Коновалюк: Я кадровый военный, я полковник, я офицер, и понимание перспективы армии... Они действительно сегодня достаточно актуальны для всей страны».

Звернули увагу? Полковник. Ну, а далі цей, як він стверджує, кадровий полковник верзе (я наполягаю саме на цьому терміні) різноманітні нісенітниці, які бодай трохи політично обізнана людина зустріла би щирим реготом:

«И вы ни одной страны не увидите – ни Германию, ни Италию, – где президент этой страны, который выполняет функции в системе власти парламентско-президентской, является верховным главнокомандующим».

Перше: парламентсько-президентської системи немає НІДЕ у світі. Є парламентська, президентська і змішана. Все! Балачки ж про «перехід в Україні від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки» розраховані на тих, хто жодного разу не тримав у руках елементарного підручника чи довідника з політичних наук – чи західного, чи вітчизняного (ясна річ, в останньому випадку йдеться не про книги, написані різними проФФесорами, а про справді фахові тексти). Друге: в Німеччині та Італії – ПАРЛАМЕНТСЬКА республіка. Третє: в Італії президент є верховним головнокомандувачем. Це знає кожен більш-менш кваліфікований політичний аналітик, оскільки до Конституції цієї (і низки інших держав) традиційно звертаються, коли йдеться про способи правового розв‘язання тих чи інших проблем, що можуть бути в пригоді Україні. А для охочих – будь ласка, фрагмент Конституції Італії:

«Стаття 87. Президент Республіки є Главою держави і представляє національну єдність.

Він може направляти палатам послання.

Призначає вибори нових палат і визначає день першого засідання.

Санкціонує представлення палатам урядових законопроектів.

Промульгує закони, видає декрети, що мають силу закону, і постанови.

Призначає народний референдум у випадках, передбачених Конституцією.

Призначає у випадках, вказаних законом, посадових осіб держави.

Акредитує і приймає дипломатичних представників, ратифікує міжнародні угоди, у відповідних випадках – із попереднього дозволу палат.

Є командувачем збройними силами, головує у створеній відповідно до закону Верховній раді оборони, оголошує, за рішенням палат, стан війни».

Принагідно: в Італії президент обирається не безпосередньо народом, а колегією виборщиків, до якої входять депутати обох палат і представники областей, але, як ми бачимо бодай із цієї статті, глава держави зовсім не є церемоніальною постаттю, як це нам доводять прихильники «політичної реформи». Але я не про це, а про Валерія Коновалюка, котрий повною мірою виявив свою небувалу «компетенцію», кілька разів сказавши про «парламентсько-президентську республіку» і про те, що за такої форми правління глава держави не може бути головнокомандувачем...

Утім, можливо, Італія – це виняток? Зазирнімо у Конституцію Латвії, яка також є парламентською республікою, де президента обирає Сейм.

«42. Президент республіки є верховним вождем збройних сил держави. У разі війни він призначає головнокомандувача.

44. Президент республіки має право здійснити необхідні заходи воєнної оборони, якщо якась держава оголосила війну Латвії або якщо ворог нападає на латвійські кордони. Разом із тем, Президент республіки негайно скликає Сейм, який видає постанову про оголошення і початок війни».

Попри екзотичний титул («верховний вождь»), сенс той самий. Ясна річ, що у разі війни цивільний президент призначає надійного генерала командувачем військами. Але ж – як призначає, так і знімає у разі потреби, чи не так?

От тут маємо першу серйозну проблему. Чи повинен ведучий бути таким самим невігласом, як і політики (а ніхто з присутніх у студії, здається, не вказав Коновалюкові на виголошені ним несусвітні дурниці)? Чи ведучий мусить прикидатися дурником, вважаючи, що його завдання – лише «розпасовка» черговості виступів у ході дискусії плюс кілька загальних запитань? Чи все ж таки журналіст має грати на боці глядачів (=виборців), зацікавлених в одержанні не тригодинного інформаційного шуму, а об‘єктивної інформації?

Слово честі, Савік Шустер у подібних ситуаціях працював (якщо хотів) куди краще. У нього у студії були кваліфіковані експерти, здатні стисло й аргументовано висміяти і стерти на порох будь-якого із зарозумілих політиків. Власне, він і сам не гребував репліками, які мали на меті уточнити фактаж. І це було правильно. Так, Шустер обіцяв вивчити українську – і не вивчив. Так, Шустер розказував, що йде на «Інтер», щоб робити «Великих українців», а з‘ясувалося – далеко не тільки для цього. Але ж Шустер, зрештою, – ландскнехт. Що з нього візьмеш? А от Андрій Куликов – український громадянин і, як на мене, повноважний представник пересічних виборців у колі так званої політичної еліти (чому «так званої»? та хоча б тому, що вона МАЙЖЕ ВСЯ, незалежно від партійності, ПОЛІТИЧНО НЕ НАДТО ГРАМОТНА). А раз так, то я – глядач політичного ток-шоу – маю право вимагати від ведучого дезавуювання висловленої політиками неправди. Яким чином – це вже справа команди «Свободи слова».

Валерій Коновалюк ще не раз під час програми демонстрував свої непересічні знання і небуденний інтелект, говорячи, скажімо, про якісь речі, актуальні «для всей страны, для 50-миллионного государства» (на жаль, у нас тільки 46 із гаком мільйонів). Та з цим усе зрозуміло, тому перейдімо до другого питання.

«Вы знаете, я не проходил подготовку в Вест-Поинте, в Вашингтоне. Меня воспитывали в других традициях – традициях чести и офицерской порядочности, и офицерского долга», – гордо заявив начебто-полковник Коновалюк. Що ж, він, як і всі ми, має право на оціночні судження. Тільки зауважу: щось подібне на адресу американців та їхнього війська казав такий цікавий історичний діяч, як Адольф Гітлер. Утім, кожному своє. Один вважав взірцем порядності офіцерів-нацистів, інший – офіцерів-комуністів.

Головне – в іншому. Слово переходить до міністра оборони України.

«Гриценко: Шановні друзі, ви знаєте, я слухаю і не знаю, сміятися мені чи плакати.

Коновалюк: Краще плакати.

Куликов: Зберігати спокій.

Коновалюк: Як плачуть усі офіцери в країні.

Гриценко: Я прошу мене не перебивати. Товаришу підполковнику! Я хочу всім сказати, що він ніколи не буде полковником.

Коновалюк: Я вам обязательно это предложу...

Гриценко: Він підполковник. Доки я міністр, він ніколи не стане полковником. А як буде так виступати і так казати про армію, то я позбавлю і цього звання.

Коновалюк: Давайте, пожалуйста, не на «ты», господин Гриценко.

Гриценко: Я прошу вас мене не перебивати. Ви підполковник? А назвали себе полковником».

Цього Валерій Коновалюк не оскаржив – тобто свого самозванства, самочинного привласнення військового звання. Він перейшов на інші питання – про небезпеку на дорогах, про пограбування майна Радянської армії на початку 1990-х років, зрештою, про вкрай незадовільне забезпечення потреб української армії урядом Віктора Януковича (цей фрагмент виступу Коновалюка – просто-таки шпаргалка для полум’яних бютівців чи похмурих націоналістів зі «Свободи» на тему гріхів чинного Кабміну). Але... «полковник» таки виявився підполковником (і справді: в Інтернеті цитується виступ Валерія Коновалюка у жовтні 2004 року, де той чітко називає себе саме підполковником; хто з того часу міг дати нашому телегероєві чергове звання? Не Гриценко ж... Чи, може, маємо класичний «витік із глибин підсвідомості» і якесь відомство, розташоване поза межами України, справді підвищило у чині свого агента?).

Та справа навіть не в цьому, хоч і цей момент ведучий, вочевидь, міг би зафіксувати. Справа в головному: той, хто гучно говорив про офіцерську честь, виявився людиною, в якої ця честь відсутня. Привласнити звання, яке тобі не належить... У деяких арміях світу в такому разі винному давали пістолет із одним патроном. В інших – судили офіцерським судом честі. Але за будь-яких обставин така персона (не має значення, чи він політик, чи ні, член правлячої чи опозиційної партії) не має морального права виходити перед аудиторією і повчати її.

Іншими словами, Андрій Куликов, як на мої застарілі погляди про офіцерську та журналістську честь, мусив зупинити на хвилину шоу, дати наказ відімкнути панові Коновалюку мікрофон, розпрощатися з ним і звернутися до колег із пропозицією надалі бойкотувати цього підполковника. Бо питання силових структур і національної безпеки – надто серйозна річ, і якщо журналісти будуть робити вигляд, що в появі самозваних полковників немає нічого особливого, то який із цього висновок робитимуть майори, лейтенанти, рядові, більше того, різні голомозі дебелі парубки? І чи можна буде вільно вийти на вулицю і говорити про політику простій людині, через якийсь час після того, як кожен охочий (точніше, кожен, за ким груба сила) малюватиме собі на погони стільки зірочок, скільки захоче?

Повірте людині, котра непогано вивчила історію ХХ століття: це не дрібничка, не казус, не хлестаковщина. Це симптом чогось значно небезпечнішого. І якщо команда «Свободи слова» не хоче, щоби їхня програма перетворилася на втілення свободи аморальності та брехні, їм треба щось робити з політиками.

А якщо ні – то треба чесно визнати: журналістика в нас представляє інтереси не мільйонів пересічних громадян, а тих, хто платить за ефір і замовляє музику. І свобода слова, за Леніним, є лише свобода продати себе якнайдорожче черговому «грошовому мішку».

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників