«Алло, я на горі» в певному сенсі - побічний продукт журналістики. Режисерка Ліза Пирожкова  працювала з журналістами над репортажем про звільнення міста Ізюм від російських окупантів. Мобільного зв’язку на вулицях не було. Тож після зйомок група, так само як і місцеві мешканці, піднялася на гору  Кременець (177 метрів) над містом, щоб «зловити мережу». Фільмуючи краєвиди, режисерка зауважила, як багато людей довкола телефонують близьким. З цього все й почалося.

«Алло, я на горі» починається майже пасторально: загальними планами річки Сіверський Донець, зеленню деревами, посвистуванням серпокрильців, мирною рутиною міських вулиць, на яких де-не-де трапляються понівечені обстрілами будинки. А сюжет запускає ввічливо-автоматичний голос: «Абонент не може прийняти ваш дзвінок». Вежа мобільного звʼязку прозирає між руїн. Дія переноситься на Кременець.

«Міш, я щодня бігаю на цю гору, аби додзвонитися. Спитаєш он в Ірки. Я цю гору вже ненавиджу».

«Я десять днів узагалі не міг до тебе дозвонитися».

«Я тебе дуже рада чути».

«Дякую і прошу забути про повернення, Тоня. Навіть думки не тримай».

«Пралка стоїть, заіржавіла вся. Пів року води не було».

«Підвал розбитий, поламані двері».

«Я побоявся туди заходити, раптом там якісь міни чи пелюстки».

«Двері в сарай відчинені, помародерили. Там ніхера немає».

«У вас було відеоспостереження, нам его довелося зламати. Щоб не викликало підозри ніякої».

«Уже на роботу ходимо. Трубу заварив газову. У нас же там міст підірвали».

«Зранку я їм сто грамів вівсянки, ложу туди горіхів, третину від тої баночки. Потом ложу варення».

«Все нормально, тьотя Люда. Вони побігли. Не ушли, а побігли. Надеюсь, їх більше тут ніколи не буде».

«Ще вони як у Грозному жили, там вона воєнним хірургом була».

«Це все на їхній совісті».

«Ізюму й країні мира і добра».

«Нема таких родичів і вони нам не потрібні».

Люди різного віку, з різними клопотами, кожний і кожна зі своєю інтонацією. Ця поліфонія голосів спрацьовує не згірше за композиторський саундтрек.

Однак справа не обмежується самими лише розмовами. Періодично камера пірнає в місто, ілюструючи сказане.  Потрощений приватний сектор, розчавлене авто, нутрощі сплюндрованого приміщення. Важливо, що Пирожкова вхоплює інші, менш прямолінійні образи. Людські постаті римуються з силуетами половецьких баб на вершині. Масивний бетон радянського монументу памʼяті Другої світової на тому-таки Кременці виглядає майже сюрреалістично, надто на тлі тихого літнього присмерку. Зелене море внизу обступає руїни. В доволі простій історії Пирожкова створює напластування образів, що є ширшим і глибшим побутової ситуації «додзвону з гори», отримуючи метафору міста-фронтиру чи навіть держави-фронтиру. Невідомо, чи було це навмисно; вочевидь, тут достатньо було як слід використати те, що локація дає сама по собі, видобути з неї потрібну смислову мелодію. Це і є ознака хорошої режисури.