Непрофесійно ігнорувати другу частину другого сезону «Прикордонників», і так само не фахово — не оглянути її після того, як оглянув першу. Тим більше, що наступні 12 серій, котрі стартували на «Київстар ТБ» від 14 грудня, тобто майже за місяць після першої сесії, дають відповідь на низку питань, поставлених мною в попередньому огляді. Загальний висновок: ідея та сюжет поступово змінюються в кращий бік. Під яким я як вдячний глядач розумію реальність і реалістичність вигаданих подій, котрі попри жанрову умовність більше відповідають хай не реаліям війни, проте — її контексту.

Та спершу — згаданий контекст. Інтерв’ю з виконавчою директоркою ICTV2 Анастасією Штейнгауз засмутило констатацією реалій, котрі, втім, прогнозовані. З її слів, серіал «Митець» в ефірі пройшов із часткою нижче за середню по каналу. І не тому, що він нижчої, ніж треба, якості. Навпаки, саме якістю канал-виробник задоволений, а мені як зацікавленому глядачеві шпигунських детективів бракувало й бракує.

Проблема в цільовій аудиторії. При зростанні, за моїми спостереженнями, інтересу до умовно «чоловічого» контенту з головними героями, котрі менше рефлексують і більше активно діють, і загалом української складової кожної історії глядачі напружуються через складову воєнну. Тобто хочемо детектив, але щоб без війни, навіть на фонах. Хочемо комедію, але щоб про війну не нагадувала. Мелодрам у звичному розумінні, про бізнеследі, котрі шукають і знаходять особисте щастя в обіймах лузерів, стало помітно менше, а самі вони — роблю висновок із фрагментарних переглядів, — роблять ставку на складніші, наскільки того дозволяє жанр, історії й персонажів. Проте якщо до 2022 року дія незалежно від жанру розгорталася в Києві без війни, після 2022 року війни в Києві виробники любовних драм знову не відчувають.

Час ніби застиг. Колись у відчаї я запропонував: маркуйте датами. Зазначайте в титрах будь-який рік до 2022-го, а то й до 2014-го. Так буде чесніше і точно зніметься відповідальність. Проте виробники ускладнюють собі задачі: бо логічно хочуть історій про «тут і тепер», водночас не дратуючи аудиторію війною, яка тут і тепер. Тому, знову цитуючи Анастасію Штейнгауз, відбувається наступна й прикра особисто для мене ситуація: «До дня ЗСУ торік поставили багато суспільно важливих і героїчних проєктів. Ми були щасливі від того, як розпланували сітку з усіма важливими сенсами, — а глядач не дивився. Бо його емоційне перенавантаження було вищим, ніж нам здавалося».

Чи вдасться надалі емоційно розвантажити глядача, аби дивився проєкти з важливими сенсами? Не знаю. Натомість точно знаю, абсолютно впевнений: ніщо не донесе до широкого глядача важливі сенси краще за жанрові історії. Котрі заведено вважати розважальними, а отже — несерйозними. У комедій як жанрових стрічок є вагомий недолік: вони не смішні. Хоча б через уперте бажання їхніх авторів розсмішити. Це зазвичай дає зворотний ефект — і водночас комедіям чомусь уперто дають шанс за шансом. Розчаровуються, плюються, колються — але, як у тому анекдоті, все одно далі їдять кактус.

У зв’язку з цим згадується торішня новорічна прем’єра ICTV2 «Нічна зміна», котра, нагадаю, пройшла відносно непоміченою. Між тим саме її сюжет може бути вдячним надалі для українських жанрових стрічок. Бо з одного боку ніщо в такій історії не нагадує воєнні реалії прямо й не апелює до стрічок новин, але з іншого раз по раз нагадує цивільним, та й військовим про обережність. Адже — тут треба згадати новини! — ледь не щотижня наші спецслужби звітують про викриття й знешкодження різного штибу диверсантів і диверсійних груп. Саме про зірвані плани терористів у згаданій стрічці йдеться.

Тема тероризму надовго стає актуальною і не певен, що набридне. Чому? А тому, що не набридають детективи. Який би проєкт не брався до розгляду, завжди це слідчі, поліцейські чи приватні детективи або ж консультанти з геніальними задатками, котрі розкривають хитромудрі вбивства. Тобто репрезентують Добро, котре перемагає Зло. Таким чином, запобігання черговому терористичному акту є жанровим сегментом детектива й трилера. Куди додається, як у «Прикордонниках-2», щедра порція саспенсу. І заразом доносяться важливі сенси: Росія — ворог, Росія — терорист, із російським і проросійським слід боротися, російський вплив згубний.

Не конче з проєкту до проєкту лупити це в лоб, прямолінійно, чим згрішили в других «Прикордонниках». Хоча… як подивитися. Перша частина завершилася наміром юної журналістки помститися за смерть свого батька-зрадника, знищеного героями в фіналі першого сезону. Для цього підступна панна втілює хитромудрий план, вартий щонайменше підступного розуму «гадюки» Алексис із давнього американського серіалу «Династія». При всьому дівчина класичною диверсанткою й терористкою не є. Тобто, теракт є, але мотив більше особистий, ніж ідеологічний.

Тут бачу невеличкий прорахунок сценаристів: після знешкодження підступної журналістки на героїв чекає серйозніше випробування — зрада близького друга (обійдуся без спойлерів), проникнення в академію правдивої російської ДРГ, захоплення заручників і вихід Андрія Абрамчука (Дмитро Павко) на перший план: він той самий міцний горішок, про існування якого поруч із собою диверсанти не подумали. Звісно, курсантові Абрамчуку нема часу та можливостей розгулятися в тирі академії десь так, як у хмародері Накатомі-плаза. Проте все одно працює схема навіть не з «Міцного горішка», а ще далі — з «Кі-Ларго», класичної стрічки з Гамфрі Богартом у головній ролі (це для тих, хто в темі).

У чому прорахунок, не критичний, але помітний? Охоплена жагою помсти Аліна й очільник диверсантів декларують однакові аргументи: Україна їх зрадила, а вони — правдиві патріоти. Якщо для ідеологічного зрадника короткі монологи на задану тему обґрунтовані, дівчина може хіба повторювати чужі наративи. Вона та їй подібні здебільшого не мають ідейних мотивів гадити всередині країни в стані війни. Або особиста образа, кривда, або — за швидкі гроші. Тим більше мотив «помста за батька» — цілком самодостатній.

Проте це — деталі, на які можна не зважати при перегляді. У згаданій частині — нарешті! — поступово відходить натягнута комедійна складова. Нагадаю основу: на другий курс НДПСУ приходять молоді люди, котрі встигли понюхати пороху, набути досвіду бойових дій і втратити побратима. Тобто вже не жовторотики, а хлопці й дівчата з серйозними світоглядними змінами. А їм улаштовують дитячі ігри, подібні до аніматорських практик на корпоративах. Причому жоден не виступає проти, навпаки, поводяться так, ніби реальної війни в їхніх життях не було. Хіба до курсанта Вільчинського іноді з’являється загиблий Пиріжок…

Таким чином, інструментарій детективу й трилеру в «Прикордонниках-2» працює з другої половини значно краще й вдячніше. Що дозволяє при правильному застосуванні дати обстріляним курсантам — за сюжетом, — інші завдання, ніж імітувати на практичних заняттях «гру в кальмара». Вони цілком можуть і повинні долучитися в умовному тилу до безпекових заходів: від боротьби з шахрайськими схемами до запобігання терактам. Те, що на початку сезону нагадувало за настроєм «Поліцейську академію», комедію з гегами, з другої половини наблизилося до формату «Міцного горішка». А секвенція з помстою — реверанс у бік фільмам і серіалам про серійних убивць. Без візуалізації жорстокості, зате з моделюванням напружених, не кумедних ситуацій. Ось, на мою думку, вдячний і прийнятний формат воєнної та й повоєнної доби, котрий не відштовхне, донесе правильні сенси й змусить не забувати про внутрішні й зовнішні загрози.