Канал «2+2» чи не єдиний, менеджмент якого не уникає актуального воєнного контенту. Уточню: війна є в усіх щоденних новинах. Провідні канали дають в ефір документальні стрічки, й серед них — титуловані й непрості для перегляду, гіперреалістичні «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова («Плюси») та «Реал» Олега Сенцова (ICTV) Але я маю на увазі передусім ігрове телевізійне кіно в форматі мінісеріалу (4 серії), герої якого діють у реаліях після 24 лютого 2022-го. І ніхто зі здатних приймати рішення не боїться звинувачень у спекуляціях на темі, некомпетентності, категоричного «кіно про війну — тільки після війни» тощо. Подібні стрічки виходять тут системно вже третій рік.

Зокрема, саме в ефірі «2+2» з’явився перший — справді перший! — ігровий серіал про перші місяці великої війни «Я — Надія», котрий оповідав про роботу харківських медиків у екстремальних умовах, створених щоденними російськими обстрілами. Не хочу і не буду порівнювати з Netflix чи НВО, як у нас полюбляють. Подібні стрічки незалежно від якості мають більше сенсової складової, аніж анонсовані та втілені комедії поза часом і простором для тих, хто «втомився від війни» і «хоче відволіктися». І дуже важливо, що саме на «2+2» в згаданій серіальній лінійці вийшов перший і поки що єдиний в Україні фільм, у якому російській окупації протистоять українські партизани. Мова про «Окупованих» Павла Тупіка (волею долі — остання роль у кіно Юрія Феліпенка).

І ось тепер канал знову робить учасників руху опору видимими — 22 вересня відбулася прем’єра документальної стрічки «Партизани. Нова історія».

Тут місце для невеличкого лікнепу. Навіть російське вторгнення спершу в Крим, а потім — на схід України у 2014 році лишало моє — і навряд тільки моє, — уявлення про партизанів і партизанський рух в Україні сталим. Весь підрадянський період його формувала спершу Російська імперія, потім — її наступник СРСР. Для російської імперської історіографії єдиними легітимними партизанами були селяни, котрі ховалися в лісах і били по тилах армії Наполеона. А головним партизаном лишався гусар і поет Денис Давидов. Він лишався ним десь так сто років, аж поки не стався більшовицький переворот і не почалася громадянська війна. Співцем червоного партизанського руху став Олександр Фадєєв. Котрий для радянських людей є автором одного роману — «Молода гвардія», але до того, в 1920-х, дебютував повістю «Розлив». Вона і два наступні романи, «Розгром» (екранізований тричі) й «Останній з Удеге» описують його власний партизанський досвід. Місце основної дії — ліси, точніше — уссурійська тайга.

Проте Друга світова війна поставила «партизанську» тематику на конвеєр. Здається, тільки в колишній Югославії про партизанів знімали більше, адже партизанський рух на Балканах під час тієї війни тривалий час був своєрідною візитівкою тогочасного югославського президента Йосипа Броз Тіто. Для радянської людини партизани — передусім бійці з’єднань Сидора Ковпака, Олексія Федорова, Олександра Сабурова. Тобто учасники бойових дій, чиї бази розташовувалися не просто в лісах, а в лісах України та Білорусі, чиї території, на відміну від російських, повністю окупували гітлерівці.

Були й інші партизани. Теж лісові вояки, але є нюанс: для російської пропаганди вояки УПА та литовські «Лісові брати» були й лишаються бандитами. Натомість уже тоді, коли український визвольний рух активно діяв, вояки самі себе назвали партизанами, а свій спосіб життя й боротьби — партизанкою. Звісно, після відновлення Незалежності, а особливо — від середини 2000-х українськими партизанами впевнено називали саме «бандерівців», а не «ковпаківців». Проте уявлення не мінялося: партизани повинні таборитися в лісах, звідти атакувати окупанта й туди ж повертатися.

«Партизани. Нова історія» — історія справді нова, коли говорити про партизанський рух як такий. Автори не особливо заморочувалися і взяли найбільш, скажемо так, медійні історії про український опір на тимчасово окупованих територіях. Нічого нового, жодного розкриття військових таємниць, усе можна знайти у відкритих джерелах. І про херсонське підпілля, і про рухи «Жовта стрічка» та «Зла мавка», і про участь партизанів у ліквідації колаборантів на окупованих територіях.

А також — історія хіміка Віталія Куколя з Тростянецької громади, котрого після звільнення Сумщини вже за українськими законами намагалися притягнути до кримінальної відповідальності… за незаконне виготовлення зброї та володіння нею. Не обійшлося без розповіді про бердянських підлітків Тиграна Оганесяна та Микити Ханганова, котрі загинули в нерівному бою з окупантами. І, звісно, окремо згадується чи не найвідоміший учасник новітнього партизанського руху, Володимир Жемчугов, котрий із побратимами діяв на окупованій Луганщині ще до 2022-го. Чим автори, напевне, хотіли показати й показали: нова історія українського партизанського руху почалася не з моменту масштабного вторгнення, а значно раніше — невдовзі після початку російської агресії.

Таким чином, новій історії наших партизанів уже одинадцять років. Тож сюжетів для художнього кіно чимало. На жаль, більшість реальних історій мають трагічний фінал. Проте я б лишав такі для документального кіно, мета якого — фіксувати реальні подвиги реальних людей і зберігати пам’ять. Натомість кіно художнє створює потрібний зараз просвітницький і, не побоюся цього слова, героїко-патріотичний контекст. Присутність і видимість як руху опору, так і його учасників дуже важлива передусім для тих, хто вимушено залишив свою малу батьківщину. Адже кожна така історія з переможним кінцем — підтвердження того, що на окуповані території рукою не махнули. Там із величезним ризиком для життя ведеться щоденна робота, триває перманентний опір, з «русскім міром» не змирилися, і не всі, хто лишився в ворожому тилу — ждуни й вата.

Нарешті підходжу до головного. Нова історія партизанського руху радикально змінює уявлення про цей рух. Нинішні українські партизани не таборяться в лісах. Вони вже не лісові брати-повстанці. Вони — герильєро, тобто, учасники герильї. Партизанського опору, зародженого в іспанських містах і містечках ще в позаминулому столітті.

Лісові хащі сучасним партизанам замінили кам’яні джунглі. А інтернет, закриті канали та мобільні телефони використовують на одному рівні з вогнепальною зброєю та вибухівкою, часто навіть діючи сильніше й влучніше. І, що показово, саме технології виводять підпільну діяльність із підпілля, лишаючи її так усе одно. Отакий парадокс сучасної партизанки.