Шість пігулок від залежності
Цей текст присвячений проєкту «Остання війна». Днями вийшов її останній епізод. Про нього вже написав Андрій Кокотюха, а зараз — колонка Юрія Макарова.
Ніхто, ну от просто ніхто з шанованих експертів, як вітчизняних, так і закордонних, не міг передбачити, що настане час публіцистики. Гаразд, «публіцистика» звучить не дуже, надто старшому поколінню, хай буде «суб’єктивна журналістика». Це означає, що пересічний споживач, який майже мимоволі наївся оперативних новин зі свого смартфона практично в реальному часі, шукає думок! Особиста думка, експертний прогноз, власна оцінка або просто емоція — це те, по що спраглі сотнями тисяч приходять на різні платформи. Відеоблогери раптом стали реальними opinion leaders, від їхнього вердикту часто-густо залежить сприйняття тієї чи іншої події, того чи іншого явища в суспільстві. Отакої!
Це не так просто, як здається кожному, хто сподівається стати володарем думок, а для цього купив нормальний мікрофон, пристойну камеру й оцей дивний освітлювальний прилад у формі кільця, який ніби не дає тіней на обличчі, натомість відбивається в окулярах спікера й узагалі маркетингова дурничка. Щоби привертати до себе увагу, потрібно а) мати, що сказати; б) бути особистістю; в) мати харизму й г) бажано бути хоч трохи впізнаваним або впізнаваною. Усе це стосується Мирослави Барчук, журналістки та ведучої, й усе це зумовило безперечний успіх документального серіалу «Остання війна», останній епізод якого щойно вийшов на Суспільному.
«Остання війна» — довгий проєкт, перша серія «Анатомія рашизму» з’явилася понад два роки тому, а робота над нею почалася, зрозуміло, значно раніше. За цей час попередні епізоди встигли зібрати мільйонні перегляди тільки в ютубі, не кажучи про більш ніж пристойні рейтинги безпосередньо в етері різних каналів Суспільного. Якщо відверто, на початку ніхто з причетних такого не чекав. А дарма. Не так давно один мій товариш, цілком публічна постать, який добровільно мобілізувався попри вік, статус і хвороби, зателефонував мені прямо з фронту з несподіваним питанням: як би зробити такий продукт, щоби мотивував бійців на нулі й пояснював «на пальцях», за що, власне, вони віддають життя й здоров’я. Тут я зрозумів, що це стосується не лише наших героїв у стані соціальної депривації, для яких мотивація є мало не одним із факторів, перепрошую, виживання, а й решти тих, хто зобов’язаний їм життям і свободою. Те, що ти, здавалося б, і без того знаєш і розумієш, просто не мав нагоди систематизувати й оформити в слова, потребує час від часу підтвердження з вуст сторонньої людини, гідної довіри. Добре, якщо ти почуєш (і побачиш) аргументи, які перебували на периферії особистого знання або просто не були доступні. Ще важливіше, щоби факти вибудовувалися в очевидний послідовний ланцюжок умовиводів, де A + B = C. Ну й нарешті усвідомлення: так, тепер уже це частина моєї свідомості, частина мене, я можу на це спертися у своїх подальших пошуках сенсу подій, можу цим поділитися.
Усвідомлення Росії (іноді пишу з великої, адже з великої ми пишемо «Сталін», «Гітлер», «Пол Пот» тощо, проста поступка правилам граматики) як частини нашого вимушеного спадку — не таке просте завдання. Розум цьому пручається, ти не можеш відокремити у своїх найінтимніших спогадах щасливе свято в колі сім’ї з осоружним салатом, з дозволу сказати, «Олів’є» від бою кремлівських курантів, перші кроки з осягнення світової літератури від «Злочину і кари» з програми 9 класу або завченого напам’ять «Бородіно», перше побачення в Маріїнському парку від пам’ятника Ватутіну. Якщо тобі менше тридцяти, ще гірше: всіх принад совка ти на власній шкурі, власних нервах не відчув, натомість тобі розповідали про безплатну медицину, пломбір і «всі національності жили мирно в єдиному союзі». Радянська прошивка з нас нікуди не поділася після ганебного розпаду безнадійного совітського конгломерату, її треба знаходити в підсвідомості й діставати на поверхню, немов на канапці в психоаналітика. Повірити, що весь цей час тобі продавали суцільний фейк — фейкову велич, фейкову культуру, фейкову безпеку, — не так просто. Чекати два покоління або сорок років пустелі не випадає, боронитися треба тут і тепер. А що буде, якщо не відіб’ємося? А ось що!
Мирослава Барчук не грається в модну донедавна політкоректність (уже не модну, бо «нові праві» на чолі з самі знаєте ким, зміли її в далекий куток під ковдру), вона називає речі своїми іменами: москалі, окупація, орда. Центральна проблема, головний сюжет, навколо якого крутиться весь цикл, шість епізодів, — проблема Росії, Московії, Рашки, Імперії, Мордора. З’ясувати, що в ній не так влаштовано, де корінь порочності, чому вона впродовж століть була й залишається екзистенційною загрозою людству й передусім нам як найближчим сусідам, в чому причина її облудної принадності — таким було свідоме завдання авторки й усіх, хто в різний час долучався до проєкту. За вогняним кордоном це з давніх пір називається «русофобія», за це там автоматично саджають у буцегарню. У нас це частина інформаційного забезпечення заради виживання, щоби сумніви не з’являлися, щоби дах не поїхав. Люди скрізь є добрі й погані, розумні й дурні, талановиті й не дуже, відповідальні й амебоподібні, ти не можеш навіть під час смертельної битви автоматично визнати чудовиськом кожного, хто перебуває чи то прямо в їхньому ментальному пеклі, чи то рятується за кордоном. Але існує критерій: кожен, хто визнає свою приналежність до цієї традиції й не чинить їй опору (а тут ще одна пастка: тобі здається, що ти типу в опозиції, а насправді залишаєшся в її силовому полі), є носієм її отрути, а отже потенційним або дійсним ворогом цивілізації.
Тут постає цікаве питаннячко: а ми хіба не є її носіями? Хтось із численних експертів, які висловлюються в серіалі… окремо зазначу: кількість і якість залучених спікерів, їхній масштаб мислення й авторитет абсолютно виняткові для вітчизняного телевізійного продукту… Так от, один зі спікерів, вже не пам’ятаю, хто саме (здається, Мирослав Маринович), поділився простим спостереженням: ми є експертами, ніхто у світі краще за нас не знає Росію. Просто тому, що ми були її частиною, а вона нашою. Дуже некомфортна думка, в заключному, шостому епізоді «Останньої війни» якраз розбирається ця сумна теза: українці в різні часи долучилися до створення, а потім удосконалення й подальшого переможного функціонування імперської потвори. Подекуди вони навіть очолювали ту державу, й це дає підстави її проповідникам казати: «от бачите, не було ніяких утисків, ви ж, хохли, нами керували!». Справді, Британією колись врядували королі з шотландської династії, а Китаєм — маньчжурської, від чого ані шотландцям, ані маньчжурам краще не було. Це фантастична за драматургією колізія: як інтелектуали та менеджери сподівалися надати цьому територіальному утворенню й наявному там контингенту якогось людського виразу обличчя, якогось осмисленого виміру, й як внутрішні закони, за якими утворення працює, їх перетворювали з усіма їхніми чудовими намірами на свою протилежність. Це завсідна спокуса цивілізаторів і їхнє прокляття.
Колись, можливо, у віддаленому майбутньому, а, може, навпаки, зовсім невдовзі клята імперія знову колапсує, й тоді їй знадобиться потужна бригада лікарів, дай Боже, щоби нас у цій бригаді не було. Досить, наїлися. Доскональне розуміння ворога, крім безпосереднього діагнозу, потрібне й для того, щоби знову не впадати в спокусу, не міряти на себе чужі тряхлі шати, точно й безжально діагностувати в себе симптоми колишнього ладу, виколупувати з себе москаля й кудись рухатися, бажано, в правильному напрямку. І пояснювати або нагадувати, заради чого всі ці випробування. Випробування, звісно, неспівставні в тих, хто в окопі, хто в тилу під обстрілами й хто в європейських приймах, але скрутно всім. Не витримаємо — буде так, як у них. І наших західних партнерів це теж стосується: не будете підтримувати, матимете справу з оцим, і на короткій дистанції. Словом, дивіться «Останню війну».
Остання війна
Фільм 1. «Анатомія рашизму», реж. Жанна Озірна, Дарія Гірна.
Фільм 2. «Какая разніца» (2 с.), реж. Олеся Моргунець-Ісаєнко, Роман Синчук.
Фільм 3. «СВО “Війна і мир”» (2 с.), реж. Юрій Беденко, Михайло Крупієвський.
Фільм 4. «Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії», реж. Юрій Беденко.
Читайте також:
