Я народився і виріс у Ніжині. Першому університетському місті лівобережної України — на початку ХІХ століття тут заснували ліцей, котрий трансформувався в гімназію вищих наук, далі історико-філологічний інститут, потім — педагогічний, нарешті — державний університет імені Миколи Гоголя, який там свого часу вчився. Створено поважний заклад коштом братів Безбородьків, Івана й Олександра, роботу архітектора оплатив Віктор Кочубей, перший державний канцлер внутрішніх справ Російської імперії. Всі згадані достойники походять з української козацької шляхти. Всі обіймали високі впливові посади в російській владі. А Олександр Безбородько прямо причетний до анексії Катериною Другою Криму — написав відповідний маніфест, за що отримав графський титул.

Новий, він же — останній документальний фільм із циклу «Остання війна», презентований Суспільним і показний 24 серпня, розповідає про це та багато іншого, що свідчить про пряму й безпосередню участь українців, причому не найгірших, у створенні й розвитку Російської імперії. Навіть назву цю запропонував українець Феофан Прокопович. Що суперечить бздурі Путіна про «Украину придумал Ленин Владимир Ильич», а українську мову — відповідно австрійський генштаб. Хоча слухати таке — себе не поважати, а за поребриком ніхто таких і подібних стрічок дивитися не буде. Якщо раптом хтось та й подивиться, запише до пропаганди, бо вони нічого іншого не бачать фактично від початку появи перших друкованих книжок і газет. Між іншим, тут так само доклалися етнічні українці.

З огляду на це фільм «Українське прокляття: будівничі й руйнівники імперії», згадана вже п’ята серія проєкту, котрий команда за ідеєю Мирослави Барчук створювала три роки, виявився найскладнішим. Це визнає й сама авторка: «Я, чесно кажучи, хвилююся за цей фільм найбільше, бо я зайшла в тему історичну. Можливо, ми десь припустилися якихось історичних помилок чи неточностей». І додає: «Цикл і ось цей фільм у моїй професійній діяльності, напевне, найважливіше моє висловлення. Я думаю, що всі люди, які працювали в команді, для них теж так само. Вони мої однодумці, і для них так само важливе те, що ми робили разом, суто ідейно і принципово».

Проте складність тут не лише в потребі занурюватися в історичний матеріал та оглядати протягом години з гаком кількасот попередніх століть. Зрештою, до проєкту залучені фахові історики Сергій Плохій, Ярослав Грицак та Олександр Алфьоров, котрі напевне звели побоювання десь у чомусь помилитися до мінімуму. Проблема в точному формулюванні висновків на основі систематизованих фактів. Адже перед Мирославою Барчук як нараторкою постала задача, яку ще ніхто досі не розв’язав. Не запропонував готового, так би мовити, канонічного розв’язання.

А саме: чи зрадили українці Україну, працюючи на одвічного ворога — Росію? І чи зможуть українці нинішні зруйнувати те, що їхні предки чотириста років ретельно, старанно та справді якісно будували? Бо як не крути, а час показав: якщо українцям поставити задачу, дати можливості й ресурси, результат буде справді якісним. Гляньте хоча б, скількох, без перебільшення, видатних діячів у різних царинах випустили стіни навчального закладу мого згаданого вище рідного міста.

У фільмі наводиться кілька показових прикладів як знущання й відвертого знецінення шляхетних українців російською знаттю, так і навзаєм негативного ставлення українців, котрі були на російській державній службі, до власне росіян і російського. Той-таки Григорій Квітка-Основ’яненко виставляє москаля не як солдата російської (московської) армії, а як загалом нахабного агресивного зайду. Котрий вривається в питомо український простір і чинить сваволю. Непозбувна бентега в тому, що більшість критиків російського ладу водночас добровільно належали до так званого «малоросійського дворянства». Що дозволяє, ба навіть вимагає записати всіх до переліку зрадників і навіть створити відповідний тематичний розділ у базі «Миротворець». Мовляв, усі вони служили й вислужувалися, тому довели до нинішньої війни, сприяли русифікації, не пробачимо.

Найбільш точно, принаймні, на мою думку, стан справ пояснює філософ Тарас Лютий. Українська шляхта, ставши російським дворянством, не зрадила Україну. Натомість створила для себе інакшу візію, більш ілюзорну: «Ким відчували себе ці люди штибу Разумовських, Безбородьків, Галаганів? Як ми можемо позиціювати цю роздвоєну ідентичність? Ці люди створили собі міфологізований образ України, з якою вони себе асоціювали. Це така міфічна в гоголівському розумінні Україна, і вона в них жевріла». Відразу — волею монтажу, — підхоплює та розвиває тему Віталій Портников: «Проблема саме українського народу в тому, що модель імперії не залишала українцю місця на землі. Вона вимагала від нього бути “русскім”».

До речі, українці в складі Австро-Угорської імперії мали більше прав і можливостей для самоідентифікації. Тут не йдеться про те, що бувають кращі чи гірші імперії. Мова про історичні факти. Наприкінці ХІХ століття питома українська інтелігенція вже погано сприймала Україну міфічну, натомість бачила незадовільні для нації та мови російські реалії. Тому друк українських книжок, а згодом — часописів був небезпечним у Російській імперії, проте цілком нормальним — за Збручем, в Австро-Угорщині. Cеред таких книжок був заборонений для видання в царській Росії «Кобзар» Тараса Шевченка.

У фільмі майже не згадується Микола Гоголь, нащадок відразу двох шляхетних козацьких родів. Є апеляції до створених ним символів. Проте не говориться, що він, етнічний українець, глибоко інтегрований в український контекст, де чільне місце займає міфологія, по суті створив канон російської прозової класики. Зобразивши у своїх ранніх творах Україну водночас буколічною та героїчною, тоді як Росію — похмурою, злобною, депресивною та корумпованою.

Тому авантюрист і шахрай Павло Чичиков із «Мертвих душ» називає себе саме херсонським поміщиком. Адже Херсон — це південь України (тоді Малоросії, але ж ми все розуміємо). А вихідцям з України, як уже встигли розказати автори фільму, довіри було більше й повноважень делегувалося так само багато. Видаючи себе за українця, Чичиков нічим не ризикував. Бо ж українці на момент написання Гоголем цього роману, названого ним поемою, вже понад сто років розмовляли російською. Тож на мовному питанні предтеча іншого великого російського комбінатора, одесита Остапа Бендера, проколотися не міг. Усе решта вирішувалося шляхом прямого чи непрямого підкупу манілових, коробочок, собакевичів, ноздрьових і плюшкіних.

Сьогодні Тарас Шевченко для певної кількості українців — альтер его Миколи Гоголя. Автора «Кобзаря» в стрічці Тарас Лютий порівнює з повстанцем: «Шевченко розуміє, що повністю віддати себе на поталу імперського неможливо. Шевченко тут постає як своєрідний повстанець. Повстання починається з його власної особистості, і це повстання, до якого він закликає весь народ». Кейс, яке тепер модно казати, Гоголя від кейсу Шевченка згадані мною українці протиставляють на користь останнього. Мовляв, Шевченко знайшов у собі мужність писати українською й бути українцем, а Гоголю стрижня забракло. Тож він розмив власну ідентичність, творячи російську, а не українську культуру. Треба його видалити, в смислі, закенселити.

Так, у гоголевій «Ночі проти Різдва» руйнівниця Січі цариця Катерина товста, проте лагідно посміхається й обдаровує коваля Вакулу черевичками зі своїх ніг. А в шевченковому «Сні» інша цариця «мов опеньок засушений». Ось, мовляв, де справжній бунт, а де сервільність.

Проте перший твір датовано 1832 роком, другий — 1846-м. Інтервал – чотирнадцять років. А ще через тринадцять років у Києві виникне напівпідпільне товариство «Громада», до якого ввійде народжений 1841 року Михайло Драгоманов. Він же одним із перших обґрунтував важливість нації та національного. Троє згаданих українців не лише жили не в наш, а кожен у свій час, але й виходили з тих можливостей, котрі той час надавав. Те, на що Гоголь натякав, Шевченко міг уже говорити вголос, а Драгоманов підвів під його практику теоретичну базу. «Українське прокляття» словами запрошених спікерів і нараторки до цього прямо, а частіше — непрямо апелює: українці робилися сміливішими, відновлюючи себе після показової російської різанини в Батурині й подальшого національного, політичного та культурного погрому.

Аби так не було, 1905 року — про що говориться в стрічці — під час першої російської революції та після жовтневого Маніфесту царя Миколи Другого не виникли б українські друковані просвітницькі видання. Тоді ж зазвучало загалом українське слово, ще вчора заборонене двома указами. Може скластися враження: з’явилося все нізвідки. Але ж проросло швидко, бо протягом минулого століття вперто засівали. Ще й мали підтримку українських меценатів, вони ж — державні службовці або фінансові стовпи Російської імперії. Українці такі: дай волю — проростуть і забуяють.

Отже, до 1917 року, моменту проголошення, або відновлення від часів Гетьманщини державності, вибору українці, особливо в межах Російської імперії, не мали від слова зовсім. Перша українська революція стала водорозділом, котра можливість вибору дала. Вибір страшний: або служи російському більшовизму й бери участь у фізичному й інтелектуальному терорі — або помри, ще й у страшних муках. Перед таким вибором українців Росія ставить дотепер. І, як на мене, давати оцінки в координатах «зрадник — патріот» правильніше, коли згаданий вибір є. А лейтмотив «Українського прокляття», котрий звучить: «Українці створили імперію — українці її зруйнують» прямо перегукується з гоголівським же «Я тебе породив, я тебе і вб’ю».

Росію справді суттєво послабить саме вибір дедалі більшої кількості українців бути саме українцями. Відмовившись від усього російського, починаючи з мови та звичаїв і закінчуючи контентом — від дитячих мультиків до музики, фільмів і серіалів. Першим кроком до цього могла б бути відмова медіа писати й говорити про життя-буття «зірок» російського шоубізнесу. Ну яке нам діло до їхніх шлюбів-розлучень… Проте це вже інша тема, про створення власного контенту на всі смаки й для всіх аудиторій.