Представляючи свій фільм «Троє» на допрем’єрному показі, режисер Іван Кравчишин зауважив: у фінальній версії відмовився від деяких закладених на початку створення стрічки ідей. Зокрема, головні герої вже не є носіями меседжу «у кожного свій шлях». Бо нині всі борці за Україну повинні триматися купи і йти єдиним фронтом. Тому «не все так однозначно» — не наш вибір, не наш метод.

Тут слід пояснити й навіть розшифрувати. Пригодницька стрічка «Троє» цьогоріч закрила фестиваль глядацького кіно «Миколайчук Open». Від 21 серпня вона в українських кінотеатрах. Але вона хоч прем’єрна, проте не нова. Може скластися враження, що фільм виринув раптом, нізвідки, його вичаклували десь у Гоґвортсі. Складається враження, що про його існування не мали поняття навіть утаємничені українські кінознавці чи ютуб-блогери, котрі оглядають і переважно лають вітчизняне кіно, якщо воно не для вузького кола примхливих синефілів.

Насправді «Троє» — один із довгобудів, котрі є звичною практикою не лише для українського, а й — так-так! — для європейського та студійного голлівудського кіновиробництва. Запустили стрічку аж 2016 року, і частина зазначених у титрах продюсерів уже або не має до кіно жодного відношення, або має лише часткове, опосередковане. Варто згадати також, що часовий проміжок від 2015 до 2019 років для українського кіно став етапом відродження й реальною спробою створити й поставити на ноги виробничу індустрію. Коли фінансувалося задля втілення дуже багато ідей, насправді дуже різних, що добре.

Саме тоді почали дофінансовуватися й, відповідно, дозніматися відмінні за жанрами, стилями та змістами фільми, котрі дійшли до екранів уже перед масштабним вторгненням або під час нього. Зокрема — «Вересень», «Толока», «Максим Оса та золото Песиголовця», «Зрадник». І водночас запустилася низка стрічок, котрі творці позиціювали як історичні, хоча насправді вони все ж більше костюмні, атмосферні, реконструйовані — крім «Троє» це «Крути 1918», «Таємний щоденник Симона Петлюри», «Червоний», «Екс», «Антон і червона химера», «Віддана», «Захар Беркут», почасти — «Сторожова застава».

Усі не назву, але це не мета. Бо якби «Троє» вийшли до 2019 року, тоді було б зовсім інше сприйняття. Навряд треба було б коригувати сенси й загальний посил. Адже фільм вочевидь замислювався й створювався як чистої води екшн, чим по суті своїй і є. Чесна «стрілялка», яких у новітній українській фільмографії або нема, або дуже мало. Навіть «Кіборги» та «Снайпер. Білий ворон» такими не є. Глядачам пропонується 90 хвилин розваги. Що водночас не заважає вмикати мозок та аналізувати побачене чи рефлексувати на нього тією мірою, яку кожен окремий глядач готовий собі це дозволити під час або після перегляду чесної, без домішок, жанрово чистої пригодницької стрічки.

У середині 2010-х український фільм міг собі дозволити бути таким, — дозволю собі цей термін, — безідейним. Тепер ні. Саме тому в офіційному пресрелізі, який передруковують медіа, йдеться, що «фільм режисера Івана Кравчишина вшановує відвагу українців», події розгортаються «у часи боротьби за незалежність України 1917—1921 років», а сам фільм приурочений до Дня Незалежності. Формально, за зовнішніми ознаками, воно або так є, або може так бути. Насправді ж, оскільки спливло дев’ять років, дещо справді кортить подати інакше, ніж задумувалося. Між тим первісний задум, який все одно зчитується в процесі перегляду, аж ніяк не поганий і не шкідливий для часів повномасштабного вторгнення.

По факту стрічку намагаються продавати як «патріотичне» кіно, не називаючи її так. Визначення — не в останню чергу завдяки вітчизняним критикам, оглядачам, шанувальникам фестивального кіно та запеклим борцям із пропагандою, — набуло різко негативного значення. «Патріотичне» для згаданих мною осіб дорівнює діагнозу та стрічці поганої якості. А той, хто цей термін придумав і впровадив, викопав яму сам собі й наробив, хай і з благими намірами, чимало шкоди українському кіно. Бо у нас нема і не може бути за визначенням кіно «непатріотичного». Є різна якість, різні бюджети й різна аудиторія. Натомість досі вважається: «патріотичне» кіно придумали ті продюсери, котрі хочуть красти державні гроші й клепати на виході абищо абияк, наповнене пафосними ура-патріотичними гаслами.

«Троє» аж ніяк не вкладається в це прокрустове ложе. Адже, повторюся, у своїй основі не має згаданої в релізі боротьби за українську незалежність. Головні герої — анархіст, колишній білий офіцер і червоноармієць, — відповідно Євген Піднебесний, Артемій Єгоров і Роман Ясіновський, для всіх трьох на момент зйомок (2016 рік) дебют у повному метрі, — приходять до розуміння, що воювати досить. Ані за білу ідею, ані за червону, ані за анархістську. Їх об’єднує актуальний час тодішньої доби та воля долі.

Хто хоч трошки знає історію першої української революції 1917—1921 років, яка накладається на історію війни, котру називають громадянською (хоча цей термін частиною українських істориків оскаржується), той знає: був час, коли всі воювали з усіма проти всіх за все. І водночас формувався єдиний ворог — Червона Армія, більшовики. Ну, отакий плавильний котел. Анархіста й колишнього «біляка» чомусь називають «махновцями», хоча Циганок керує лише невеличким загоном розбійників, котрі грабують на великій дорозі. Дізнавшись, що більшовицький панцерник повезе велику суму грошей, вони влаштовують засідку, атакують, кладуть усіх, крім механіка (герой Ясіновського), котрого беруть у полон і лупцюють. Потім з’ясовується: це не просто гроші, а кошти, призначені іноземцям. Поки судять-рядять, що його робить, налітають «червоні» карателі й кладуть майже весь загін анархістів. Недавній полонений рано радіє: чекістський командир хоче розстріляти його за зраду. Так механік стає третім, рятуючи життя. І всі троє вирішують прориватися за кордон, через Збруч, до Польщі. Їм із більшовиками не по дорозі.

Нюанс ось у чому: не всякий, кому не по дорозі з «червоними», є борцем за українську незалежність. Троє героїв справді різні, що дуже добре для драматургії, адже є можливість для створення конфлікту. Водночас мета всіх трьох — урятуватися від вірної смерті, ще й бажано — з грішми. «Душу й тіло ми положим», — ну точно не для них. Хоча до кордону дістануться не всі, що теж є законом жанру, жоден із них на позір не є і не стає свідомим і сформованим політичним українцем.

Чи погано це? Не думаю. Адже подібних персонажів було чимало в тогочасному житті, до того й потому. Є вони в наш час, просто можуть проявлятися більш чи менш деструктивно або взагалі не проявлятися ніяк, лишаючись людьми без властивостей. Особливість фільму «Троє» в тому, що сценаристи (їх у титрах кілька) та режисер на момент створення проєкту не заклали в історію можливості для жодного з трьох героїв трансформуватися в, скажемо так, усвідомленого, а не ситуативного борця з Червоною армією, російським більшовизмом та комуністичною окупацією. Вони об’єдналися проти тих, хто загрожує їм особисто. Не маючи ані наміру, ані бажання стати в бій кривавий від Сяну до Дону.

Стрічка являє глядачам історію спершу двох, а потім — трьох зовсім не героїв війни, проте чоловіків із чітким розумінням ворога та його мети. До речі, вороги — чи не єдиний ґандж фільму. Плюс у тому, що головні герої не пафосні, але мінус — що вороги карикатурні. Власне, з цим проблеми не лише в згаданому фільмі. Але до плюсів варто додати сеттінг, згаданий уже період — для спрощеності назву так, — громадянської війни на українській території.

Про цей період і в українському радянському кіно — студії імені Довженка та Одеська, — знімали мало порівняно з аналогічним російським радянським. І то здебільшого не за українським, хай і радянським матеріалом. Можу пригадати «Р.В.С» Олексія Мороза (1977) за дитячою повістю російського письменника-пропагандиста Аркадія Гайдара, який, між іншим, є в українському дубляжі. Того ж року вийшла «Тачанка з Півдня» Євгена Шерстобітова, більш наближена до жанрового визначення «істерн», так називали радянський аналог вестерну. З українського телевізійного кіно згадується «Школа» (1980) Михайла Іллєнка, так само за Гайдаром, ну і куди ж без «Як гартувалася сталь» (1975) Миколи Мащенка. Після відновлення Незалежності українське кіно- і телевиробництво згадану тему теж не вітало, хоча є названі вже «Крути 1918» та серіал Аркадія Непиталюка «І будуть люди». Знаю про «Чорного ворона» Тараса Ткаченка, але це вже про період після поразки української революції.

Таким чином, «Троє» на виході є досить цікавим продуктом. Котрий не підлаштовується під час доби. Лишається самодостатнім у намірі розважити глядача костюмним екшном, зробленим у координатах вестерна/істерна. Дає інформацію для роздумів, чому події розгортаються так, а не інакше. Ну і показує дебютні або ранні ролі акторів, котрі сьогодні вже відомі та пізнавані завдяки іншим фільмам та серіалам і стали правдивими зірками. Нарешті, в нас справді дуже мало зафіксована в кіно та серіалах наша ж історія 1917—1920 років. А там сюжетів, сюжетів, сюжетів… Але то вже окрема тема.