Каннський кінофестиваль 2025 року запам’ятається не лише великим поверненням (режисерів, зірок, масштабних прем’єр), а і як фестиваль парадоксів. Після промови голови журі Жюльєт Бінош і Роберта де Ніро, якому вручали почесну Пальмову гілку під час відкриття, медіа його відзначали як фестиваль гідності, політичного жесту, сили кіномови — однак за блиском цих гасел ховалася тонка, а часом і очевидна нерівновага між щирістю мистецьких заяв і продуманою фестивальною драматургією.

Тріумф Панахі — символічний, але зручний

Безперечно, повернення Джафара Панахі до Канн — подія історична. Режисер, чия кар’єра була десятиліттями знівечена репресивною політикою іранського режиму, особисто з’явився в Палаці фестивалів, щоби прийняти «Золоту пальмову гілку» за «Просту випадковість». Його промова, сповнена пафосу, зворушила зал і миттєво була розтиражована світовими медіа. Але тут важливо поставити питання: чи не стала перемога Панахі надто зручною для фестивалю, який прагне виглядати сміливим, але робить це лише там, де опір не загрожує комфорту?

Фільм Панахі — важливий, але чи найкращий у конкурсі? Чи не було його нагородження радше політичним компромісом, ніж мистецьким вибором? У фестивальному просторі, де підтримка свободи слова злилася з естетикою офіційного жесту, важко відрізнити акт солідарності від обережного маркетингу гуманізму.

Претензії на глибину і гламур одночасно

З одного боку,  цього року у Каннах напрочуд сильна конкурсна програма — і це не порожні слова. Стрічки Йоахіма Трієра («Сентиментальна цінність», гран-прі фестивалю), Маші Шилінські («Звук падіння», приз журі фестивалю), Олів’є Лакса («Сірат», приз журі фестивалю) — усе це роботи режисерів, які справді прагнуть мислити екраном, не підлаштовуючись під тренди. Але що ми бачимо поруч із ними? Овації по 19 хвилин, зафіксовані секундоміром, перетворилися на спорт. Глядачі, критики, піарники знову заграли у гру «хто гучніше плескає — той тонший аналітик». І в цьому — суть внутрішнього конфлікту фестивалю: щире мистецтво існує в обрамленні все більш театралізованого хайпу.

Так само гучна прем’єра «Місія нездійсненна: Фінальна розплата» з Томом Крузом стала естетичною противагою конкурсним фільмам, демонструючи, що Канни ще не вирішили остаточно: вони про політичну силу мистецтва чи про міжнародний кіногламур. Те, що обидва полюси можуть співіснувати, ще не означає, що їхня співприсутність не розмиває зміст.

Нагороди — не для фаворитів

Цікаво, що серед фаворитів критиків були й ті, хто в підсумку не отримав жодної відзнаки. Наприклад, новий фільм Річарда Лінклейтера «Нова хвиля» залишився поза нагородами, хоч і мав високі оцінки критиків і гарну пресу. Ця стрічка — ретельна стилізація під стрічки французької «Нової хвилі» — заслуговувала щонайменше обговорення. Натомість журі на чолі з Жюльєт Бінош зробило ставку на ті фільми, які краще вписуються у нинішній фестивальний порядок денний: умовно антисистемні, емоційні, з певною часткою універсальної «зрозумілості». Це не означає, що переможці не заслуговують визнання — але це ставить питання, наскільки різноманітне мислення все ще має шанс у фестивальному просторі.

Нові обличчя — нові шаблони

У категорії дебютів перемогли іракський «Торт для президента» і нігерійський «Тінь мого батька» — стрічки важливі тематично, актуальні регіонально, але цілком у стилі недавніх трендів європейських копродукцій. Їх легко полюбити: вони чітко читаються, правильно марковані (ідентичність, травма, колоніальна спадщина), і в цьому є ризик — чи не перетворюються нові голоси на носіїв нових канонів, тільки з іншим географічним маркуванням?

А от у короткому метрі переможець — «Я радий, що ти помер» Тауфіка Бархума — справді вирізнявся. Гострий, політично нетривіальний, із чорним гумором і авторською оптикою — саме він демонструє, якою могла б бути вся конкурсна програма, якби фокус змістили від репрезентації до радикального змісту.

Формальність жесту: «День України» без глядачів

Цьогоріч Каннський кінофестиваль зробив низку показових кроків у бік України — зокрема, 13 травня було офіційно проголошено «Днем України». Проте за цим гучним жестом ховалися як політичні реверанси, так і звичні подвійні стандарти. Попри урочисту риторику, українська присутність у Каннах лишалася радше маргінальною, ніж органічно інтегрованою в основну програму події.

Під час «Дня України» в Каннах показали три фільми, пов’язаних з нашою країною. Це «Зеленський» від команди французьких режисерів, «Наша війна» Бернара-Генрі Леві про Покровський і Сумський напрямки фронту і «2000 метрів до Андріївки» оскарівського лауреата Мстислава Чернова.

• Читайте також: Мстислав Чернов представив фільм «2000 метрів до Андріївки» на Каннському кінофестивалі

Усі покази відбулися у день, коли більшість критиків, журналістів і учасників ще не встигли прибути до Канн. Понад те, ці стрічки не мали відкритого глядацького показу, і тому їхній вплив обмежився вузьким професійним колом.

Це схоже на спробу позначити присутність без реального залучення: так, ніби Україні дали змогу виступити, але з вимкненим мікрофоном. Візуальна підтримка без кінематографічного резонансу.

Складна арифметика присутності

Найвагомішим досягненням став показ «Мілітантропоса» — спільного проєкту творчого об’єднання Tabor production, що зібрало ключових авторів нового українського документального кіно: Єлизавету Сміт, Аліну Горлову та Семена Мозгового. Фільм було відібрано до «Двотижневика режисерів» — незалежної секції Каннського фестивалю, яка традиційно фокусується на нових голосах, авторських експериментах і ризикових висловлюваннях.

• Читайте також: У Каннах спостерігають за людиною, яка бере до рук зброю. Рецензія на український фільм Militantropos

«Мілітантропос» — це не просто фільм про війну, це роздум про воєнну суб’єктність, про те, як війна трансформує людину, стирає межі між особистим вибором і колективною долею. Сам термін — вигадане слово на стику латинського milit- і грецького anthropos — уже сигналізує про спробу осмислити новий архетип: людини на війні як культурного феномену.

Фільм, без сумніву, значущий — інтелектуально, політично, емоційно. Але навіть він не дістав широкої критичної уваги через те, що перебував поза основними фестивальними маршрутами.

Канни на роздоріжжі: політична лояльність чи культурна чесність

Попри «День України», Канни не відмовилися й від традиційного флірту з російським кінематографом. У програмі знову фігурував режисер Сергій Лозниця, чиє позиціювання давно викликає суперечки: офіційно — український режисер, фактично — митцева фігура без громадянського стрижня, що охоче працює з російськими акторами й уникає прямого формулювання позиції щодо війни. Попри високі оцінки критиків, фільм Лозниці не отримав жодної нагороди. Треба відзначити, що талант режисера у цьому фільмі цілком присутній, але порівняно з попередніми «Донбасом» чи «У тумані», новий фільм досить формалістичний. Зрозуміла цікавість іноземних критиків до сталінських часів СРСР, але «Два прокурори» — це більш стрічка «на експорт».

Водночас у програмній команді фестивалю досі залишається Жоель Шапрон — помітна постать, яку часто пов’язують із лобіюванням російського кіно. Зокрема, саме він регулярно запрошує до Канн Кирила Серебренникова — режисера, який свого часу публічно висловлював жаль за російськими солдатами. Присутність Шапрона виглядає як спроба організаторів задовольнити всіх і нікого не образити — дипломатично, без ідеологічної чіткості.

Червона доріжка як трибуна: символізм поза кінозалом

Зовсім іншу вагу мала поява українських військових на червоній доріжці поруч із Боно та Шоном Пенном. Скрипалька Ольга Рукавишникова, яка втратила око на фронті, бандурист Тарас Столяр, соліст опери Юрій Іваскевич — кожен із них втілює нову українську реальність, де культура і спротив зливаються в одне. Боно, представляючи свій фільм «Боно: Історії капітуляцій», присвятив слова підтримки саме їм — людям, які щодня платять реальну ціну за право бути на мапі світу.

Але ця поява — радше символічний жест громадянського партнерства, аніж системна робота фестивалю з українським контентом.

• Читайте також: Анджеліна Джолі згадала Вікторію Амеліну та інших вбитих митців на Каннському кінофестивалі

Канни-2025 підтвердили, що Україна присутня — але ця присутність досі залежить більше від зусиль українських митців і партнерів, ніж від інституційної волі фестивалю. У нас є яскраві роботи, нові імена, складні наративи — але бракує механізмів, які б дозволяли цим голосам звучати гучно й послідовно.

Найголовніше питання не в тому, чи Україна була в Каннах. А в тому, як саме вона була представлена — і чи це представлення відповідало складності нашого досвіду, рівню наших авторів і глибині нашої реальності.

Кіно — це не про присутність, а про резонанс. А з ним, на жаль, усе ще не все так однозначно.

Чесність у межах формату

Отже, Каннський фестиваль 2025 — це своєрідна формула «протесту, дозволеного системою». Він хоче бути простором для ризику, але робить це лише в рамках добре вивіреного сценарію. І все ж, попри цю межову обережність, саме цього року Канни знову відкрили кіно як місце для складних тем, важких рішень і суперечливих поглядів. Чи достатньо цього, щоб вважати фестиваль авангардом мистецтва, а не лише його дзеркалом? Це питання залишається відкритим. Але принаймні 2025-й змусив нас знову його поставити.

Фото: David Rich, France24