У перші дні масштабного вторгнення я на власні очі побачив сюжет. Гурт чоловіків, котрі разом з іншими, хто лишився в нашому будинку, під час тривоги перейшли в парковку, з’ясовували, хто з них може бути навідником для російських ракет. Не грали в рольову гру, були абсолютно тверезими. І знали одне одного. Це в такий спосіб проявився й вихлюпнувся назовні стрес, спричинений не так обстрілами, як неможливістю контролювати ситуацію й впливати на неї. Чотири місяці потому я оформив побачене у заявку на сценарій, ускладнивши ситуацію: ця компанія опинилася в замкненому просторі, вихід із підвалу завалило після влучання російської ракети.

У жодному разу не стверджую, що сценарист, режисер, продюсер фільму «Безвихідь» Тарас Костанчук, який також виконав у стрічці головну позитивну роль, поцупив ідею. Боже збав! Певен, що подібні ідеї крутилися й досі крутяться в десятках голів. Загалом масштабне вторгнення дуже швидко почало генерувати різні ідеї для фільмів і серіалів — і лише дрібка з них була втілена.

Утім, із визначенням «різні» я погарячкував. Насправді поле для творчості не аж таке велике. І творці, котрим удається знайти гроші на проєкт, так чи так топчуться на одних полях. Це — перші дні вторгнення, вимушена евакуація, окупація, життя в умовно тилових містах під обстрілами, пошук зниклих жінок і дітей.

Проте на територію суто жанрового кіно зайшла поки що «Конотопська відьма» (не плутати з мегапопулярною театральною виставою). Треш-горор про відьомську помсту окупантам, виконаний у піджанрі слешера (коли персонажі гинуть один за одним) очікувано шпетили й намагалися знецінити як більшість українських стрічок, котрі не претендують на участь у міжнародних фестивалях. Проте творці претендували лише на касові збори й домоглися свого: мільйон доларів у еквіваленті за місяць прокату. Зараз буде прогноз: «Безвихідь» до подібного результату не наблизиться.

І зовсім не через назву. Що на додачу з описом сюжету навіть толерантну до українського кіно людину вганяє в депресію. Адже йдеться про групу цивільних, унаслідок російської атаки замурованих заживо в підвалі. І це ще опис не вказує: там є якась іржава вода, але нема туалету й вентиляції. Не підтягне глядачів акторський склад. Хоча в замкненому просторі підвалу опинилися, серед інших, Ірма Вітовська-Ванца, Богдан Бенюк, Ігор Колтовський, Олександр Марвріц та один із головних наших харизматичних кінолиходіїв — Володимир Беляєв. Річ у тім, що, попри поступове формування в нас інституту кінозірок, їхня участь у проєктах не є визначальним фактором, за яким глядач обирає фільм. Також не працює проти «Безвиході» й те, що цей фільм — не улюблена українцями безглузда комедія. Проти стрічки працює драматургія, точніше — майже повна її відсутність.

Як не раз мною згадано раніше, ставка кіноробів проти їхньої власної волі робиться на — не люблю слова «дешеві», бо 200—300 тисяч доларів це все ж таки чималі гроші в воєнний час, — недорогі фільми. З мінімальною кількістю локацій, а краще — на одному об’єкті, аби знімальний період вклався в тиждень-два. Нагадаю кілька прикладів: «Збори ОСББ», «Уроки толерантності», раніше — «Гола правда». «Безвихідь», зі слів Тараса Костанчука, знімали 10 днів, на проєкт державних коштів не витрачено, а отже фільм за всіма ознаками претендує називатися незалежним. Бюджет не оголошено, хоча його попередня стрічка «Іловайськ 2014» обійшлася у 33 мільйони гривень. Що у 2018 році, на момент зйомок, дорівнювало трохи більш як 1 мільйону доларів. І теж із державної скарбниці режисер і продюсер не взяли тоді ані копійки. Проте фільм прозвучав, бо, по-перше, то були часи тріумфу «Кіборгів» і загалом невідторгнення військових драм, а по-друге — через історію конкретної людини в основі. Дарма, що стрічці закидали вигадані лінії та певний авторський егоцентризм.

З «Безвихіддю» вийшло інакше. Ось цитата самого автора: «У цей непростий час мені хотілося зробити щось для підтримки людей, тому я створив пропагандистський фільм і назвав його “плакатним” фільмом. Росія вкладає, без перебільшення, мільярди рублів у свої пропагандистські фільми, які випускає для свого населення та інших. На жаль, у нас немає такої можливості, тому я вирішив: чому б ні?».

Слабша позиція вже у фразі про мільярди рублів, які ворог вливає в свою продукцію й, відповідно, ставить її на конвеєр. Бо, декларуючи відповідь, продюсер протиставляє величезній налагодженій ворожій машині, яка продукує різножанрові фільми й серіали, одинокий малобюджетний продукт. До речі, він сам признається: «Я невеликий експерт, але фільми ж якось поділяються на драми, мелодрами, військові драми, бойовики тощо. У будь-якому разі в кожному фільмі є якась ідея». І ця невизначеність із жанром та ідеєю — безвихідь для фільму на його шляху до глядача.

Стрічка мене не розчарувала самим фактом виходу. Як, до речі, не раз згаданий у негативному контексті «Юрик». Його автори досі сильно ображаються на критику, і я нещодавно почув на свою адресу: спершу похвалили, потім побачили гейт — поміняли думку, прогнулися. Хоча я як глядач і громадянин підтримував і буду підтримувати факти звернення до подібних тем — історії людей, заскочених масштабною війною й загалом фільмів про найдовшу в третьому тисячолітті війну. Авторам треба мати схожі на мої переконання, аби братися за подібні нелегкі теми. Проте «Юрика» дуже підвело виконання, втілення. Благі наміри відкрили портал у пекло, сильно образивши передусім маріупольців нереалістичністю сюжетних ходів. Правда кіно завжди інакша за правду життя — та не всяка життєва ситуація може бути «полегшена» вимогами до художнього фільму.

«Безвихідь» не суголосна «Юрику». Хоча б тому, що правда життя на початках не конфліктує з правдою кіно. Опинившись замурованими в підвалі, герої ніде не знайшли там можливості виходу в інтернет і подзвонити з чернігівського підземелля хай не в Естонію, але бодай рідним. Також Костанчук-сценарист пішов, як того вимагають камерні історії, простим і звичним у цьому випадку шляхом. Ним ідуть усі драматурги. А саме — населив підвал представниками різних вікових і соціальних груп, різного, часто протилежного світогляду й навіть етнічного походження.

Тут українці, чеченці, уродженець Ефіопії, єврей і навіть, цитата, кримський. Хоча цей герой не репрезентує кримських татар, корінний народ півострова. Є державний службовець високого рангу, заробітчанин, поранений молодий патріот, лікар пенсійного віку, айтівець, акторка, двоє ветеранів афганської війни (українські громадяни 60+ із дотепер невизначеним статусом у суспільстві), молода вагітна жінка. Розподіливши акторам ролі, сценарист, він же — режисер пустив їх у вільне плавання. І з цього починаються проблеми. Розгляну основні.

Айтівець із дружиною-акторкою забігли в пастку підвалу просто з магазину. У них єдиних є їжа, включно з замороженими напівфабрикатами, пельменями й варениками. Айтівець не хоче ділитися харчами ні з ким, бо їх там у підвалі чотирнадцять. Гаразд, хай буде такий персонаж, він цілком реалістичний. Але розсекретили вони свої засіки на третю (!) добу вимушеного полону. До того наявність двох пакетів із продуктами в замкненому просторі ніхто не помітив, особливо — бувалий у бувальцях кримінальник на прізвисько Пуля (це «куля» українською). А пельмені вони взагалі почали варити на п’ятий (!!!) день. Коли вони давно розмерзлися й злипнулися в субстанцію. До речі, весь цей час чиновник зберігав почату пляшку коньяку.

Молодий чеченець Саїд на п’ятий день при всіх у нападі люті вбиває ножиком свого дядька. На очах у товаришів по нещастю. Реакції — нуль, наче так і треба. Ніхто не спробував бодай накинутися гуртом і зв’язати убивцю, убезпечивши себе від подібної долі. Гаразд, Пуля на боці Саїда. Проте Михалич, герой Костанчука, учасник бойових дій, претендує на лідерство. Але ані він, ані хто інший не вживає жодних заходів для самозахисту й захисту інших. А вбивця, своєю чергою, не думає скористатися з переваги й не починає влаштовувати свої порядки. Хід, котрий загострить подібний сюжет, ігноровано. І щоб двічі не вставати: Пуля — наркоман, який не отримує дози. Проте лиш іноді чухається, залишаючись при здоровому глузді, що для наркозалежних на етапі ломки просто нереально. Це б ускладнило сюжет, додало драматизму.

Чоловіки не шукають жодного способу вибратися з пастки. Ба більше: ніхто не намагається нічого організувати, крім як відгородити куток під туалет. Уявляєте, що там чотирнадцять людей влаштує з санітарними умовами за неповну добу? Проте лінія дискомфорту, поступового занурення в задушну смердючу клоаку, опущена. Жоден із чотирнадцяти надалі ані словом не обмовляється про свої відчуття. Вентиляцію вони взагалі пробивають не відразу, хоча подбати про неї — найперша й очевидна задача, яка розв’язується або не розв’язується.

Задекларована пропагандистська, плакатна складова передусім у діалогах. Старшим персонажам за «совка» і з Росією жилося добре. Молодші їм заперечують. Заробітчанин Толік звинувачує в усіх бідах Майдан, а на додачу з доброго дива — євреїв. А Саїд — укропів. Студент-ефіоп не хоче воювати за Україну, молода вагітна дружина соромить його. Чиновник готовий служити будь-якій владі, дружина з ним сперечається. І неодмінно виконуються «Червона рута», «Червона калина» і гімн України. Всі ці та неназвані інгредієнти не систематизовані, не структуровані, не інтегровані в сюжетні повороти, справді виконуючи «плакатну» функцію.

Тому 130 хвилин екранного часу нібито реалістичне, але по суті — затягнуте дійство. Яке виправдовує дуже потрібна зараз тематика, що нагадує про війну. Та кожен задіяний топовий актор своїм професіоналізмом і спробою грати там, де сценарій вимагає проговорювати текст.