Про фільм «Анора» за участі російських акторів, нагороджений у Каннах «Золотою пальмовою гілкою», у нас писали багато, однак радше в (гео)політичному ключі. Для української авдиторії нова робота Шона Бейкера зі зрозумілих причин лишається недоступною. Мені як голосувальнику на цьогорічному «Золотому глобусі» випало подивитись «Анору» — і я хочу розібрати цей прецедент детальніше.

Шон Бейкер (фото Getty Images)

Отже, Ані (Майкі Медісон) — своє повне ім’я Анора вона не любить — стриптизерка й секс-працівниця узбецько-американського походження з клубу на Брайтон-Біч — осерді російськомовних емігрантів у Нью-Йорку. Оскільки вона трохи знає російську, бос відправляє її до відповідних клієнтів. Так вона знайомиться з мажором Іваном (Марк Ейдельштейн), сином російського олігарха Ніколая Захарова (Олексій Серебряков). Унаслідок безперервної кількаденної гулянки з сексом і наркотиками між молодими людьми зав’язується роман. Зрештою вони, гайнувши у Лас-Вегас, одружуються. Раптовий шлюб опиняється під загрозою, коли старші Захарови дізнаються про нього та відправляють до молодят хрещеного батька Івана — вірменина Тороса і його поплічників, — а самі вирушають до Нью-Йорка терміновим чартером. 

Варто зазначити, що Шон Бейкер — один із найцікавіших незалежних американських режисерів. Його наскрізна тема — життя низів: знедолених, соціально незахищених людей, особливо секс-працівниць і працівників, причому він розказує їхні історії без тіні моралізаторства і, часто, з влучною іронією. Його режисура майстерна, а актори роблять дива. Попередні фільми «Проєкт “Флорида”» (2017) і «Червона ракета» (2021) здобули визнання критиків.

«Анора», втім, явно поступається цим картинам; звісно, є проблиски впізнаваного Бейкерового стилю, але назагал кепсько і з гумором, і з розробкою персонажів. Лінія тієї ж Анори, попри прекрасну гру Медісон, виглядає місцями непродуманою, з відчутним браком мотивації до тих чи тих вчинків. Загалом першість цього фільму спантеличує, оскільки Канни зазвичай відзначають не просто талановитих режисерів, а напрям розвитку мови авторського кінематографа. В конкурсі були вишукана й емоційна драма «Все, що ми уявляємо як світло» (Індія), новаторський мюзикл «Емілія Перес» (Франція — Мексика), яскравий провокаційний горор «Субстанція» (Франція). Однак журі підтримало традиційно-мелодраматичний, ще й нерівний за якістю переспів «Попелюшки».

Кадр фільму «Анора»

Можливо, далася взнаки думка голови журі, Ґрети Ґервіґ («Маленькі жінки», «Барбі»), яка сама спеціалізується на мелодрамах («це те, чим ми всі разом відчули, що нас перенесло, нас зворушило [...] Фільм був водночас і новим, і перегукувався зі старими формами кінематографа»), а може прийшов час нагородити саме американську стрічку, бо востаннє це трапилось аж у 2011 році. Мотиви журі на будь-якому фестивалі — річ майже містична. Так чи так, лавреатство «Анори» — доконаний факт, а ось до наших офіційних структур, що проспали відбір фільму до основного конкурсу, є питання, які, схоже, знову лишаться без відповіді.

Що ж до, так би мовити, змістовної частини, то сімейство Захарових змальовано як безумовні потвори, що батьки, що синочок: злобна, дріб’язкова, розбещена потолоч; навіть своїх терплячих вірменських слуг вони обзивають найгіршими расистськими епітетами. Але це насправді не має значення.

Бо, по-перше, Бейкер цілком політкоректно вписав у сюжет хорошого росіянина Ігоря (Юра Борисов), що втішає нещасну героїню. А, по-друге, набравши російських акторів, режисер учергове легітимізував державу-агресорку, повторив приспів старої пісні про те, що це все війна Путіна, а звичайні росіяни, навіть путінці (як той же Серебряков) — ні до чого. Так, задум «Анори» виник у Бейкера ще до повномасштабного вторгнення. Але, наприклад, Крейг Мезін, шоуранер культового серіалу «Чорнобиль», планував залучити до зйомок свого нового проєкту «Останні з нас» (2023) російського режисера — та все ж відмовився від його послуг, хоча це явно завдало команді чимало клопоту. Знов-таки, тут складно говорити про мотиви. Не думаю, що Бейкер свідомо підтримує Росію чи отримує секретні гонорари з Москви. Просто в американському кіно ще з часів Холодної війни існує така собі квота на жорстоких, але широких душею лиходіїв із далекої, оповитої снігами й таємницями північно-східної країни — і пан Шон, при всьому своєму обдаруванні, не знайшов нічого кращого, як знову використати цей заїжджений до кривавих мозолів, але зручний стереотип. А Україна — а що Україна? Зрештою, бомби падають на Харків, а не на Лос-Анджелес.