На відміну від Дениса Христова з «Тревелу нашого часу», який подорожує переважно невеликими прифронтовими населеними пунктами, ведучий проєкту «Міста» Анатолій Анатоліч відвідує центри українських регіонів. Відповідно, і мета у нового проєкту зовсім інша. Христов фіксує те, що ось-ось зникне. Анатоліч показує, як живуть і змінюються великі міста. Деякі з них, як от герой першого випуску Харків, теж майже межують із фронтом. Інші, як от Дніпро з другого епізоду, перебувають у статусі тилових. Але в будь-якому разі в Україні немає міст, які б за 2,5 року війни не змінилися під впливом російської агресії. Тому ідея зрозуміла та цікава. Питання тільки, чи вдалося її втілити.

  Ведучий проєкту Анатолій Анатоліч

До 14 жовтня вийшло три епізоди. Окрім Харкова та Дніпра, Анатоліч також устиг подивитися на Одесу. Кожний випуск триває близько 50 хвилин і побудований за одним шаблоном. Спочатку ведучий зустрічається з якимось відомим уродженцем міста. Абориген проводить коротеньку екскурсію центром і радить, що подивитися ще. Також Анатоліч питає порад у своїх підписників у соцмережах. Далі проєкт відвідує декілька знакових для громади закладів і розповідає їхню історію в контексті війни. За словами ведучого, в кожному місті знімальна команда проводить два дні й одну ніч.

Випуск про Харків відкрив співак Міша Крупін, який там народився. Його пісня «У нашому місті» стала саундтреком усього проєкту. Міша сам по собі є чудовою ілюстрацією змін, які відбулися з українцями взагалі та харків’янами зокрема після 24 лютого. Адже його продюсером тривалий час був гарячий шанувальник «дружби народів», зрадник Юрій Бардаш, із яким співак розірвав відносини після повномасштабного вторгнення. Тепер Міша співає та говорить винятково українською і є резидентом «Культурного десанту» ЗСУ. Але Анатоліч чомусь про ці трансформації не питає. Натомість ведучий і герой снідають у місцевому кафе й обмінюються світськими жартами.

 Анатоліч і Крупін помірялися сніданками

— Як людина, яка живе й у Києві, й у Харкові, скажи, Міша, як би ти відрізнив харків’ян від киян? — звернувся ведучий до співрозмовника.

— По-перше, харків’яни всі красиві, — пожартував Кріпін.

— Дякую, Міша, — закотив очі догори Анатоліч. Ведучий, щоправда, народився у Кривому Розі, але вже давно живе в столиці. Як і інші члени знімальної групи.

Після того, як Крупін пішов, Анатоліч відвідав харківську метрошколу — це навчальний заклад, який відкрили всередині станції метро «Університет». З початку повномасштабного вторгнення звичайні харківські школи не працюють, адже ракети та КАБи долітають до міста з сусіднього Бєлгорода менш ніж за хвилину. В таких умовах неможливо сховатися вчасно ані дітям, ані дорослим. Для глядачів із центральних і західних регіонів підземна школа дійсно виглядає екзотикою, ну і безперечно є ознакою часу. Як і нескінченні харківські вікна, забиті фанерою.

Утім, сумнозвісної «візитівки» Харкова — району Північна Салтовка, де знищений цілий квартал багатоповерхівок, у тревел-шоу не показали. З одного боку, ці кадри вже всім відомі, та й за останній час українці бачили й не таке. З іншого, здається, проєкт уникає безнадійних історій. Натомість Анатоліч відвідав ринок «Барабашово» та «Фельдман екопарк», де попри великі втрати, життя триває.

 Найбільший ринок України шукає продавців і покупців

«Барабан» (це Анатоліч використав місцеву назву ринку, не я) був найбільшим ринком не лише в Україні, а й у всій Східній Європі. Тепер це нескінченні ряди зачинених магазинів. Хоча команда проєкту знайшла оптимістичну продавчиню сонцезахисних окулярів, яка втратила дім, але відмовилася залишати рідне місто та відновила бізнес. Як і у випадку з Мішею Крупіним, Анатоліч міг розповісти набагато більше про те, що передувало карколомним змінам на «Барабашово». Торговці — а це були переважно вихідці з азіатського регіону — закрили заклади та чкурнули з Харкова не лише через небезпеку, а й через відсутність покупців. «Барабан» значною мірою був орієнтований на Росію. Величезні автобуси цілодобово привозили в Харків бєлгородських «човників», які потім шастали містом і, безперечно, впливали на культуру та суспільну думку. Анексія Криму та російське вторгнення на схід України у 2014-му ніяк на кількість ворожого торгового десанту не вплинула. Впевнена, що останні російські покупці тікали з «Барабашово» зранку 24 лютого, кидаючи на бігу гуртові партії гумових калош і духи «на розпив». Але тревел-шоу «Міста» про помилки міста не згадує. Це типовий розважально-заколисувальний проєкт, у якому «незламний Харків стоїть», а «наші доблесні ЗСУ героїчно стримують навалу».

Новий пляж в Одесі обладнаний пандусом та укриттям

Не можу сказати, що такий формат втратив актуальність, бо підтримувати моральний дух людей зараз ще важливіше, ніж у 2022-му. Люди втрачають віру не лише в перемогу, а й в те, що війна взагалі коли-небудь закінчиться. Проєкт «Міста» пропонує їм жити тут і зараз, і наводить приклади. У прифронтовому Харкові відкривають підземні школи та їдальні, в Одесі, яку постійно атакують з моря, — інклюзивні пляжі, в Дніпрі повертають до життя безнадійно поранених. Хотілося б дізнатися, що про це думають самі містяни. Але носіїв «стихійної думки» в тревелі вкрай мало. Комунальниця в Харкові, яка стригла газон, відвідувачка кафе в Дніпрі та жителька типового одеського дворика — ось і все. Переважна більшість героїв проєкту — «пункти» хоч і цікавого, але доволі очевидного сценарію.

Особливо це було помітно у випуску про Дніпро, левова частка якого була присвячена репортажу з лікарні Мечнікова. Це один із головних медичних центрів країни, де рятують поранених військових і цивільних, що постраждали від ракетних обстрілів. Після 24 лютого кількість пацієнтів — і разом із цим людських трагедій — збільшилася в сотні разів, а героїзм і самовідданість лікарів стали майже неосяжними. Але як це відображає зміни в місті, про які мало б ітися в проєкті? У режимі військового госпіталю лікарня Мечнікова працює з 2014 року, і, на відміну від багатьох українців, лікарі закладу вже тоді прекрасно усвідомлювали, що в країні триває справжня війна.

 Для лікарні Мечнікова війна почалася 10 років тому

З професійної точки зору віддам належне творчій команді нового тревелу. Організувати всі ці численні інтерв’ю та відзняти їх за будь-яких умов (у Харкові під час перебування знімальної групи були прильоти, в Одесі почалася злива, головний лікар Мечнікова через зайнятість зміг поспілкуватися з ведучим лише ввечері тощо) — це велика справа. Але для переконливості хотілося б трішки менше сценарію, а більше свободи.