Так званий повторний прокат — річ суперечлива, бо викликає резонне питання: чи багато глядачів збере старий і давно всім відомий фільм?

Та схоже, що «Кольору граната» забуття не загрожує: на прем’єрі та на подальших спецпоказах зали були заповнені, а відвідуваність у кінотеатрах у перший вікенд цілком добра. Режисер «Тіней забутих предків» лишається актуальною постаттю, невіддільною від великого дискурсу українства. Також спрацьовує драматична аура проєкту: спочатку Параджанов, знявши поетичну біографію вірменського менестреля Саят-Нови, мусив скоротити фільм і перейменувати на «Колір граната», однак цензорам того здалося мало, і «Колір граната» порізали ще раз, заодно спотворивши звукову доріжку. У 2013 році фахівці Кінофонду Мартіна Скорсезе спільно із Сінематекою Болоньї відреставрували та перемонтували фільм, щоб, наскільки можливо, наблизити до оригінального задуму. Світова прем’єра цієї версії відбулася на 67 Каннському кінофестивалі.

Поза цим є більш контроверсійна тема: те, як фільм сприймається зараз. Ризикну зауважити, що особливість «Кольору граната» — яка може виглядати недоліком для одних і перевагою для інших — у тому, що тут стиль повністю поглинає сюжет. Весь фільм — послідовність того, що англійською називається tableaux, або «живих картин». Tableaux, поширені в Європі в добу класицизму кінця ХVІІІ століття, компонувалися з натурників-акторів на теми відомих творів мистецтва, будучи такими собі знерухомленими мініспектаклями. Майже кожний епізод у «Кольорі граната» і є такою статичною мізансценою з мінімумом дії або з ритуально повторюваними жестами.

Кожний кадр — зразок візуальної довершеності та геометрично точної композиції, до краю наповнений символами й алегоріями, архетипами й алюзіями. Актори в цій украй формалізованій структурі лишаються статистами. Взаємодія між ними мінімальна, зміни в їхніх характерах непомітні, діалогів немає. Інколи складно зрозуміти, що, з ким і між ким відбувається.

Монтаж обмежений функцією простого зчеплення цих по окремості заворожливих фрагментів між собою. Замість часу Параджанов працює з простором, замість кіно пропонує театр і живопис. Партійні цербери звинувачували фільм у реакційності, і, як не дивно, в цьому є частка правди — тільки йдеться не про політичну реакцію.

• Читайте також: Архівні кадри з елементами лялькової анімації: Суспільне презентувало робочу версію фільму про Параджанова

Рік завершення «Саят-Нови» — 1968-й. У кінематографі Європи й США це доба радикальних змін мови вираження та ієрархії жанрів. Кіно стає стрімким, нахабним, бешкетним, монтаж перетворюється на визначальний прийом. Однак Параджанов робить програмну для себе стрічку в підкреслено консервативній естетиці. Інакше, мабуть, і не міг: адже СРСР являв собою безумовно модерністську утопію, доведену до рутини концтабору. Протестуючи проти тиранії, Параджанов відмовляється бути сучасним, бути модерним. Пірнає у фреску, розчиняється в гобелені, говорить притчами. «Хліб, який ти дав мені, був прекрасний, але земля ще прекрасніша. Я повернуся до землі».

Звісно, зараз потрібні інші способи висловлювання, інші образи, інші символи віри. Але ми у своїй переламаній, палахкотючій реальності теж повертаємося до своєї землі — стоїмо на ній, стоїмо за неї. Під небесами кольору граната.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»