«Пісні землі, що повільно горить» починаються із записів викликів: черговий професійно квапливим голосом рапортує: «Служба порятунку, слухаю вас», його питають: «Що це за вибухи?». Ще один виклик, і ще, і ще. Одні й ті самі питання: вибухи серед ночі, і заціпеніння служби, яка має знати все: «Я не знаю, вибачте». Хоча ясність настає доволі швидко:

— Це війна?

— Так, схоже на те.

На екрані в цю мить — підкреслено мирні краєвиди: спокійна річка, дерево на березі, незворушний білий туман. Найкраща ілюстрація для словосполучення «мирне життя». Яке мирним уже не буде.

Ольга Журба спочатку працювала режисеркою реклами та музичних відео. Її перша короткометражка «Татові кросівки» (2021) про вихованця дитбудинку, якого передають на усиновлення, отримала приз на Одеському кінофестивалі. Журба також є монтажеркою таких документальних картин як «Цей дощ ніколи не скінчиться» (режисерка Аліна Горлова) та «Домашні ігри» (режисерка Аліса Коваленко).

Ольга Журба на 81-му Венеційському кінофестивалі

Протагоніст її повнометражного дебюту «Назовні» — справжній Гаврош Євромайдану — 13-річний підліток ромського походження Роман Савельєв. Ольга замислилася: що сталося з юним героєм, коли барикади розібрали, а революціонери роз’їхалися по домівках? Режисерка фільмувала Рому, його друзів і родичів протягом семи років. У підсумку вийшов пронизливий байопік про непересічну молоду людину, яка стала заручником важких і багато в чому незалежних від неї обставин. Фільм відзначений у Берліні «Нагородою свободи та прав людини імені Віллі Брандта для документального кіно».

Прем’єра «Пісень…» відбулася на 81-му Венеційському кінофестивалі. Напередодні заходу команда та герої фільму влаштували акцію на підтримку українських військовополонених, а також цивільних, яких незаконно утримує Росія.

«Пісні землі, що повільно горить» є почасти антитезою «Назовні». Журба охоплює сотні облич, десятки локацій, вкладаючись у більш-менш короткий часовий проміжок; головного героя немає, хоча на кількох характерах вона зосереджує дещо більше уваги. Завдання, звісно, непросте: привести до єдиного цілого надзвичайно різнорідний матеріал, у якому немає, варто повторити, ані наскрізного персонажа, ані об’єднавчої сюжетної лінії.

За абсолютну точку відліку Ольга бере фронт — той самий «нуль». Позначає відстань до нього титрами: Київ, вокзал, 31 км від фронту; точка збору евакуйованих, Запоріжжя, 29 км; хлібозавод у Миколаєві, 19 км; школа, Тернопіль, 906 км. Це і є метод: показувати війну, не показуючи її. Охоплені панікою натовпи на вокзалі. Лан згорілої пшениці. Заняття психологині зі школярами: уявіть собі свою мрію, а тепер намалюйте її. Похорон захисника України в закарпатському селі: люди стають на коліна на узбіччях.

Кадр фільму «Пісні землі, що повільно горить»

Демонтаж радянського герба зі щита Батьківщини-матері в Києві. Реабілітаційні вправи ветерана ЗСУ на протезах. Загиджене окупантами помешкання на щойно звільненій території. Суворий бородань за кермом, який вивозить людей із Маріуполя, зі сльозами на очах: «Там ще стільки дітей!». Підлітки в Правдиному, що зі знанням справи грають у фронт, використовуючи справжню зброю — поки що незаряджену.

Кадр фільму «Пісні землі, що повільно горить»

Найгірші речі режисерка теж показує непрямо — від чого вони стають ще страшнішими. Жінка дзвонить у службу порятунку, ховаючись за шафою в ту мить, коли до її квартири вломилися окупанти. Ексгумація понівечених тіл захисників: рій мух на шибці, лікарі, що детально для протоколу проговорюють те, що вони бачать: кулон, половина серця з написом «Завжди буду поруч».

Кадр фільму «Пісні землі, що повільно горить»

Назагал, до виструнчення цієї непростої оповіді придається майстерне акцентування деталей — у чому Журба, безумовно, обдарована. Вона може вихопити з тлуму персонажів одне обличчя так, що його вже не забудеш. Зупинить погляд на евакуйованій жінці, що розгублено плаче: «Я в одному халаті». Чорні птахи пролетять через кадр, ідеально заримувавшись із загоном російської школоти, яка маршує у спортзалі в 3463 кілометрах (поки що) від фронту. А саму школоту Журба вводить через частокіл ніг, що грюкають по підлозі — ані облич, ані решти тіл: влучна метафора тоталітарного знелюднення. Важливо, що вибудовувати цю оптику допомагали українські оператори, які мають виняткове відчуття кольору: Володимир Усик («Ля Палісіада»), В’ячеслав Цвєтков («Земля блакитна, ніби апельсин»), Михайло Любарський («Люксембург, Люксембург»).

Тож, поставивши перед собою майже недосяжну ціль, Ольга впоралася бездоганно. В неї вийшли не просто пісні, а ціла симфонія землі, що палає. Масштабне кіно, яке дуже точно відбило стан цілої нації, що здобуває свободу найвищою ціною.

Титульне фото: кадр фільму «Пісні землі, що повільно горить»