Уже тиждень у прокаті — документальна стрічка «Яремчук. Незрівнянний світ краси», яка зацікавить і, судячи з реакції соцмереж, уже зацікавила українців, народжених до 1991 року. Тих, для кого пісні у виконанні Назарія Яремчука — незмінна складова дитинства, отроцтва, юнацтва, зрілого віку (потрібне підкреслити або ж підкреслене буде все). Народжені наприкінці 1980-х могли чути по радіо «Стожари», «Родина» чи «Гай, зелений гай» і навіть покажуть артиста на фото (хоча не факт). Але для них він сьогодні, цитата, «совковий нафталін і твори, котрі були радянськими великою мірою. Як і тексти багатьох шістдесятників».

Разом із тим скептичне сприйняття, котре часто межує зі знеціненням, не заперечує потреби, навіть необхідності ближче познайомитися з українською радянською попкультурною спадщиною. Та глянути на неї та її носіїв під іншим кутом, ніж блогерка Емма Антонюк — на Іво Бобула. У царині літературної спадщини такі спроби не просто є. Вони вже стали тенденцією, трендом. І я абсолютно згоден із твердженням: аби художній фільм Тараса Томенка «Будинок слово. Нескінчений роман» вийшов у національний прокат не нинішнього, а наприклад, 2021-го року, він би не став одним із вітчизняних кіногітів. Відповідно, довкола нього не ламали б списи фахівці всіх ґатунків, розбираючись, де там правда, де художня вигадка і взагалі, чому українські письменники п’ють і займаються сексом.

Причина — не лише заточеність стрічки на ширшу за фестивальне кіно аудиторію (припускаю, зовсім не «попсового» за світоглядом режисера або ламали продюсери, або він переламав себе сам), а й сплеск популярності в Україні під час війни саме літератури 1920-х років. Яка здебільшого до жанрових сегментів не тяжіла, зосередившись на формалістичних, формотворчих експериментах. Часто в прозі нема лінійних сюжетів або ж оповідь рвана, експресивна, в якій відчувається передусім авторський голос. Автори не змагаються за читача й не підігрують йому. Вони нав’язують свої правила гри, бо переконані: їх будуть читати все одно, заплативши за книжку гроші.

Але є одна обставина: переважна більшість тих, кого сьогодні називають «Розстріляним Відродженням», проти радянської влади в часи власного розквіту нічого не мали. Більшість узагалі мала партійні квитки. А отже, їхні твори теж є радянськими великою мірою. В очах свідомої громадськості жителів будинку «Слово» сьогодні реабілітує те, що вони були розстріляні радянською владою. Значить, із позиції дня теперішнього, протистояли їй. Як, наприклад, Петлюра, Бандера, Шухевич та інші військово-політичні діячі національно-визвольного руху минулого століття.

У дописах, коментарях і публікаціях, які стосуються фільму «Яремчук. Незрівнянний світ краси», я помічав протиставлення Яремчуку його друга та колеги Володимира Івасюка. Обидва почали одночасно, наприкінці 1960-х. Обоє плюс Василь Зінкевич виконали на «Пісні року’71» у Москві «Червону руту», один із небагатьох гітів радянської доби, визнаний усіма поколіннями українців, включаючи сьогочасних вихованців дитсадків. Проте Івасюка 1979 року знайдено мертвим у зашморгу. Інших версій, крім як насильницька смерть на замовлення КДБ, нема й не буде. Мотив: надто популярною зробив Івасюк як композитор українську пісню в часи сходження на всесоюзний пісенний Олімп Алли Пугачової. Натомість Яремчук і далі співав, ніхто йому нічого не робив, усе йому дозволяли. Значить, за життя та на піку популярності був лояльним до радянської влади. Висновок напрошується несподіваний, хоча його логіка виходить зі сказаного вище: у 2024-му році, під час кривавої війни з Росією за українську ідентичність, створили й показують стрічку про артиста з ідентичністю радянською. Дивися вище — совковий нафталін.

Крім цих неявних закидів до фільму висуваються явні претензії. Професійним глядачам, тим, кому не треба пояснювати, хто такий Назарій Яремчук, категорично не вистачило того, що називають світською хронікою. «Підбір спікерів виглядав трохи тенденційним: у кадрі була Марія Яремчук, навіть донька другої дружини від першого шлюбу, але не було дітей від першого шлюбу Яремчука. Дивувала й бентежила відсутність Василя Зінкевича, то хоч у фінальних титрах пояснили, що він відмовився від участі у фільмі», — нарікає журналіст із Кропивницького Дмитро Шульга. Ті самі питання і в івано-франківської письменниці Любові Загоровської: «Першу дружину показали на двох нечітких знимках, сказали про неї якось неприємно, що от, ініціювала розлучення невідомо чому. Фото синів показали двічі, коли вони ще зовсім маленькі. Зате пів фільму — друга дружина, а ще її донька від першого шлюбу. В кінці у титрах пише — друга дружина роками живе в Італії, продюсерка фільму — Марічка. Все понятно, одним словом…».

«Шкода, що творці фільму не записали спогадів Левка Дутковського, Василя Зінкевича, Софії Ротару. Так само й сімейна історія звучить лише з вуст другої дружини співака Дарини Яремчук і його доньки Марії. Про синів Дмитра і Назарія у фільмі лише згадують і показують світлини, а про братів і сестру Назарія Яремчука і не згадують...», — підтверджує журналістка, киянка Ніна Головченко.

Розумію природу подібних претензій. Аби така стрічка з’явилася в радянські часи, їх би не виникало. Позитивний портрет артиста, та й загалом митця — практика звідти, і фрагменти схожих відео за участю Яремчука й Івасюка у фільмі є. Проте наш небайдужий до культури й мистецтва сучасник — особа, слава Богу, надивлена. Західні, здебільшого американські, документальні стрічки зосереджуються на неприйнятних сексуальних уподобаннях Майкла Джексона, одностатевих зв’язках Фредді Мерк’юрі й Елтона Джона, наркотичній залежності Вітні Г’юстон, романах Сержа Гензбура й Елвіса Преслі, шлюбах Мерилін Монро, алкоголізмі Чарльза Буковські чи надмірному  руйнівному епатажі Sex Pistols.

Тож складається враження: автори 100-хвилинного екранного життєпису Назарія Яремчука, визначеного першою українською попзіркою, свого глядача, даруйте, намахують. Бо ось ми купили квиток і хочемо дізнатися правду про те, як артист своєю творчістю боровся з режимом. Суміщаючи звитягу з бурхливим особистим життям, яке неодмінно має містити проблеми з алкоголем. Натомість маємо героїчного героя, історію успішного успіху, який відбувся під безхмарним буковинським небом і всі та вся цьому успіху лише сприяли. Така собі українська радянська пісенна номенклатура.

Насправді ж величезний плюс фільму «Яремчук. Незрівнянний світ краси» — в реалізованих намірах достукатися до тих, хто щиро переконаний: до Святослава Вакарчука і Христини Соловій узагалі нічого не було. Водночас мінус — у певних розходженнях змісту з анотацією.

Вона обіцяє, цитата, «тернистий шлях мрійника з Буковини до головного українського артиста другої половини ХХ ст.». Але тернистості шляху невтаємничений у тогочасні реалії глядач не бачить. Навпаки, у Назарія Яремчука все дуже добре складалося: самодіяльний ансамбль у маленькій Вижниці, всесоюзний тріумф, професійна сцена, пісні по радіо, музичні номери (протокліпи) по телебаченню. Всі пісні українською мовою, а отже, її заборона в радянській Україні — лише міфологія, аби тільки остаточно вбити Цоя, котрий «вечно жив», і перейменувати під це діло ще кілька вулиць Пушкіна.

Автори показали портрет найпопулярнішого українського співака 1970–1980-х не на фоні епохи, а майже поза нею. «Майже», бо все ж таки згадуються обов’язкові ідеологічно вивірені «пісні-паровози», без наявності яких у репертуарі артиста не допускали до сцени. У Яремчука не було зовнішнього ворога. Він виглядає героєм без протистояння з антагоністом у вигляді радянської системи й партійної номенклатури. Тому найдраматичніші моменти стрічки — боротьба артиста зі смертельною хворобою, котра забрала його передчасно.

Але тут варто наголосити, теж спираючись на зміст фільму. Якщо в пізньому СРСР, зокрема, в підрадянській Україні, з українською популярною піснею все було так безхмарно — чому ж тоді 1989 року влада в центрі та на місцях звитяжно забороняла перший фестиваль популярної музики «Червона рута» в Чернівцях? Забороняють або з метою викорінити чуже й шкідливе, або — зі страху. Тут два в одному: українська популярна пісня весь час була для партійної номенклатури чужою і водночас номенклатура її боялася.

Осідлавши цей факт, автори життєпису Назарія Яремчука могли б показати більше фону епохи, в яку артистові довелося працювати. Аби підтвердити: дуже часто успіх тих, кого сьогодні знецінюють як «совок дрімучий», досягався не завдяки, а всупереч. І не обов’язково бути закатованим російською радянською владою, аби сьогодні тебе згадували незлим тихим словом. Та й просвітницьку, популяризаторську функцію документальної публіцистики ще ніхто не скасовував.