«Або ти замикаєшся, або ти жартуєш», — одна з перших фраз на початку стрічки «Нам своє робить» режисера Костянтина Кляцкіна. Задля його створення команда DocNoteFilms наприкінці минулого року виїхала на фронт, аби дослідити дуже специфічний культурний шар — військовий гумор. Попереджаю: годинна документальна стрічка є саме дослідженням, у якому розмов про природу сміху на війні більше, ніж прикладів подібного гумору. Тож охочі побачити й почути щось на кшталт стендапу в окопах будуть розчаровані. Вставних гумористичних «номерів» або чогось на кшталт виконання гуморесок на камеру в стрічці нема.

Навіть правила, котрих дотримуються вільні медіа, навряд дозволять буквально цитувати більшість озвучених героями фільму жартів. Справа не в рясній ненормативній лексиці. До вживання матюків, зокрема у форматі прямого цитування, не звик хіба дуже невеликий прошарок споживачів різного медіапродукту. Просто в цьому випадку цитування буде вирване із загального контексту, практично незрозумілого цивільним глядачам.

Під словом «цивільний» мається на увазі не статус, а світоглядна віддаленість, відстороненість від війни. Яку виправдовують втомою, хоча втомлюватися нема від чого — ці люди не воювали, не воюють, війну не приймають навіть усупереч щоденним тривогам і новинам про чергових загиблих. А отже, згадана категорія людей не зрозуміє, як це так: наші захисники на «нулі» перегукуються з російськими солдатами буквально з окопу в окоп, вигадуючи ворогам найзакрученіші лайливі прізвиська й не забуваючи згадувати всує абстрактну «твою мать». Проте саме така словесна перестрілка і є одним з елементів скинути напругу на війні, сегментом сучасного гумору захисників нашої країни.

Задіяні у фільмі військові під гумором розуміють також ситуації, які не завжди виглядали смішними в довоєнному чи невоєнному житті. І тим більше не є такими в умовах постійних інтенсивних бойових дій. Але тут знову працює контекст. Бійці виводять з-під обстрілів перелякану корову, аж тут навперейми їм біжить обурена бабуся-хазяйка. Чим вводить бійців у шоковий стан — як, чому бабця не виїхала, звідки вона взагалі тут узялася, така бойова. Або ось інша історія, розказана з усмішкою. Про побратима, який втратив орієнтир, заморився шукати своїх і по рації передав, що загубився. Тепер хай його шукають. Родзинка ситуації: до ворожих позицій лише кілька кілометрів, ворог усе чує і може за бажання теж організувати пошукову операцію.

«Багато гумору останнім часом навколо хвороб, зокрема — тромбів», — оповідає один із військових медиків на стабілізаційному пункті. Й одразу ілюструє прикладом: вручали нагороди пораненим, одному чомусь не вистачило, і йому тут же придумали спецвідзнаку «Золотий тромб». «Повний кавалер, — сміються лікарі. — Скільки вен затрамбовано, стільки й відзнак». І тут же починають реготати з власних жартів, не стримуючи себе. Хоча, погодьтеся, таке вигадають не всякі творці літературного, кіно- або телевізійного чорного гумору. Але військовий гумор тут насправді не суто чорний, до якого звикли глядачі стрічок Квентіна Тарантіно, Гая Річі або фанати британського фільму «Смерть на похоронах». У нашому випадку, в умовах українсько-російської війни, гумор має чимало відтінків чорного.

«Бійці постійно чують наш гумор, постійно ох**вають, але ніхто ще зауважень не робив», — кажуть майстри військового гумору. Але відразу додають: не жартують про те, що може реально когось образити. Війна — для циніків або ж робить із залучених циніків. Проте навіть пропечені циніки відчувають межу. Тому навіть у найчорніших жартах нема ані знецінення, ані натяку на знецінення об’єктів гумору чи драматичних ситуацій, у яких можна побачити комічну сторону.

І в цьому місці є потреба наголосити на темі, котра в наш вимогливий до толерантності час із її захисниками конфліктує. Я переконаний: у запропонованих зразках військового гумору пильні громадські активісти неодмінно знайдуть щонайменше приклади сексизму. Не кажучи вже про те, що підпадає під вкинуте свого часу маніпулятором Арестовичем визначення «розлюднення».

Під подібним кутом зору за бажання можна розглянути й класику воєнної, точніше — антивоєнної сатиричної прози. Насамперед — «Пригоди бравого вояка Швейка» Ярослава Гашека та «Пастка 22» Джозефа Геллера. Не уникнуть подібної «експертизи» і військові комедії. Передусім оскароносний «Військово-польовий шпиталь» із нещодавно померлим Дональдом Сазерлендом у головній ролі та однойменний серіал, теж пошанований багатьма професійними преміями. Наприклад, у фільмі є епізод, коли бешкетні військові лікарі вирішують перевірити, чи натуральна блондинка їхня новопризначена старша медсестра. Спосіб, яким брутальні чоловіки це зробили, викличе регіт у тих, хто подивиться вперше, — і хвилю обурення у феміністично налаштованих сучасних громадянок.

Сказане вище — спроба пояснити, що військовий гумор, народжений під гуркіт канонади, в окопах, у стабпунктах та операційних під стогін поранених, повинен мати імунітет від подібних звинувачень. Адже він є реакцією — без перебільшення! — живого організму на постійні стреси, щоденний ризик скалічитись або загинути, абсурд ситуації, в якій перебувають бійці та цивільні. Коли стрес і боляче, останнє, про що думаєш — як би оце підібрати правильне слово чи речення, аби в ньому хтось прискіпливий не вловив усякого роду -ізмів.

Тому військовий гумор, зразки якого демонструє стрічка «Нам своє робить», слід сприймати як творчість, кардинально протилежну сумнозвісним скетчам «Кварталу». У першому випадку — захисна реакція військових. У другому — напади цивільних із метою таки дійсно когось чи щось знецінити.