Христов колесить прифронтовими містами та селищами і показує глядачам, як виглядає життя поряд із війною. Це той випадок, коли назва проєкту ідеально описує його зміст.  Які часи, таке і тревел-шоу.

Загалом ідея телеподорожі воєнною Україною не нова. Ще в 2022-му зруйнованими українськими містами поїхав ютуб-проєкт «Хащі», телеведуча Леся Нікітюк зі своєю «Ле маршруткою», тревел-блогер Дмитро Комаров тощо. Але новий проєкт точно не  буде зайвим. Воєнних тревелів навряд чи може бути забагато, адже маємо занадто великий обсяг руйнувань і змін, які треба осмислити. Та й географія поїздок відрізняється.

Денис Христов, наприклад, відвідав декілька невеликих сіл Донеччини, куди його колеги не заглядали. Туди взагалі мало хто їздив, навіть у мирні часи.

Шоумен і телеведучий Денис Христов після повномасштабного вторгнення став волонтером (позивний Голландець). З весни 2022 року він займається евакуацією цивільних із зони бойових дій. Христов відвідував Бахмут, Лисичанськ, Купʼянськ, Оріхів, Марʼїнку та десятки інших населених пунктів, що перебувають майже під постійним вогнем. Свої поїздки Голландець знімає на камеру та викладає відео в інстаграм і тікток, де сукупно має майже 740 тисяч підписників.

У «Тревелі нашого часу» також показують евакуацію місцевих, але це лише частина всієї історії. За пів години, що триває випуск, Денис Христов встигає відвідати декілька міст і селищ, розповісти історію краю, згадати головні  пам’ятки, якими він був відомий до повномасштабного вторгнення, і пожартувати. Жартує Христов багато й охоче — приблизно так же, як і лається. Зараз це найдієвіша зброя проти страху.

За три випуски, що вже вийшли, атак на автівку Христова не було. Однак обстріли місцевості, де він перебував, траплялися постійно. В третій серії це закінчилося вкрай сумно.

Денис Христов отримав замовлення на евакуацію: родичі баби Маші, що мешкала в селі Новоолександрівка на Донеччині, попросили вивезти її з небезпечного району. Минулого разу, коли волонтер був поруч, жінка відмовилася покидати домівку. На під’їзді до села він був змушений годину переховуватися на узбіччі через щільний артилерійський обстріл. Коли вибухи вщухли й волонтер під’їхав до будинків, живих там уже не залишилося.

— Все, нема більше баби Маші, — сказав Христов, зазирнувши на розтрощене подвір’я.

Наприкінці епізоду звучать голосові повідомлення від доньки й онуки загиблої. Жінки зі сльозами благають бабу Машу погодитися на евакуацію. Чи встигла вона їх прослухати або Голландець тільки віз ці записи як аргумент, невідомо. В будь-якому разі  цей епізод показує, що трагедія торкнулася декількох поколінь однієї родини, хоча провини дітей і онуків у цьому немає.

Відмова місцевих евакуюватися — це велика проблема, про яку Денис Христов неодноразово розповідав у своїх блогах, а також в інших проєктах, де він брав участь. Наприклад, у документальний фільм Алана Бадоєва «Довга доба» ввійшло декілька таких епізодів, знятих Голландецем. Умовляти людей під постійними обстрілами у волонтерів нема часу, а насильно вивозити вони не мають права. В «Тревелі нашого часу» ведучий відвідує «відмовників» і провозить їм гуманітарну допомогу.

Далеко не всі, хто залишається, старі та немічні. Серед них багато цілком дієздатних українців, чию мотивацію не всі розуміють. Адже у прифронтових селах працює, як сказав Христов, «приблизно нічого». Немає комунальних служб, лікарів, магазинів, світла. Навіть поховати загиблих на цвинтарі вони часто не в змозі через обстріли. Так, наприклад, прямо посеред вулиці з’явилася могила жительки села Времівка на Донеччині.

Місцеві, яких залишилося до десятка, пояснюють Христову, навіщо вони ризикують життям.

— Нас називають «ждуни». Оце образливо. На кого ми чекаємо? Ми на своїй землі. В своїй країні. Діди, прадіди, батьки тут. Тут родилися, тут хрестилися, заміж повиходили. Діти, онуки, правнуки — все тут! Одна жінка нам сказала: ви справжні патріоти, що тут залишилися, — навперебій розповідають времіївці.

Слова про патріотизм звучать як мантра для самозаспокоєння, але маю підозру, що це правда. Прагнення жителів прифронтової зони за будь-яку ціну залишитися вдома або до останнього займатися звичними справами більше схоже на форму спротиву, ніж на безвідповідальність чи зраду. Колись вивченню феномену будуть присвячені окремі проєкти, але Христов уже окреслив головні моменти.

— Скільки людей не вивожу — всі кажуть: «Ми посадили картоплю», — сміється ведучий.

Загалом за три епізоди Христов відвідав близько десятка населених пунктів. Серед них Нікополь, Марганець, Курахове, Селидове тощо. За канонами тревел-проєктів, ведучий намагається заохотити глядачів до внутрішнього туризму. Але поки що жартома.

— Я зараз у центрі Селидова. Як би це парадоксально не звучало, місто розвивається. Найуспішніші бізнеси — це воєнторг, шаурмечна, СТО, ну і кав’ярня. Тут дуже смачна кава. Приїжджайте, вам завжди раді. Але є один малесенький нюанс. Звідси 15 км до лінії фронту, — каже він.

Поки туристичні маршрути Дениса Христова чекають на кращі часи, його порадами про волонтерську справу можна користуватися вже зараз. Під час подорожі ведучий розповідає, що з гуманітарної допомоги треба везти в прифронтову зону насамперед, як харчується, відпочиває та захищається волонтер тощо.

— Всі населенні пункти по лінії фронту сильно та щільно обстрілюють росіяни FPV-дронами. Тому з собою потрібно брати РЕБ. Але, як кажуть військові хлопці, на 100 відсотків ця штука не захистить. Тому треба брати з собою ще ікону, — радить Голландець.

Може, знову жартує. А може й ні. Це вже самі вирішуйте.