Чотирисерійний документальний фільм «Спротив» вийшов у другій половині травня на каналі «2+2». Продюсером проєкту є Акім Галімов, відомий телеглядачам популяризатор і дослідник історії. Втім, цього разу його в кадрі немає: «Спротив» знятий без ведучого чи закадрового тексту.

Розповідь складається з монологів безпосередніх учасників подій — жителів загарбаних росіянами міст і селищ. Переважна більшість історій трапилася після повномасштабного вторгнення, але деякі герої чинили спротив від самого початку російської агресії десять років тому. Серія інтерв’ю розбавлена архівними кадрами та художньою реконструкцією подій. Узагалі я цей прийом недолюблюю, бо він асоціюється з низькоякісними серіаліті для домогосподарок. Але «Спротиву» такий фон не шкодить. Цей проєкт завдяки неймовірним героям і потужній загальній ідеї, здається, нічим не можна спаплюжити.

 Реконструкція подій

У фільмі — понад два десятки героїв. Це дуже різні за віком і соціальним статусом люди, від 57-річної керівниці лікарні на Київщині до юнака з Луганщини, який на момент окупації рідної Кадіївки у 2014 році ще навчався у школі. Ще два герої розповіли свою історію анонімно, адже досі перебувають на окупованих територіях. Відповідно, й форма спротиву зовсім різна — від партизанського руху до крадіжки бензовоза. Об’єднує персонажів фільму лише вперте небажання підкорятися окупаційній владі. Ну і те, що війну вони бачили хіба що по телевізору. Всі герої фільму до останнього займалися абсолютно мирними справами: розвивали туризм, працювали в театрі, керували ресторанами, вирощували картоплю тощо.

«Я вивіз сім’ю на захід України та вирішив повернутися в Маріуполь із гуманітарною допомогою. Вперше мене завантажувала церква в Чернівцях. Вони дали мені шість Біблій. А я розтикав книги по тілу, як у кіно. Щоб застрягли уламки чи кулі, якщо прилетить. Ви розумієте рівень підготовки до війни?» — згадав волонтер Михайло Пуришев.

Колишній керівник нічного клубу в Маріуполі шість раз повертався в місто та вивіз понад тисячу жінок і дітей. Сьома поїздка стала останньою: Михайло намагався прорватися до оточеної «Азовсталі», щоб забрати дітей, які переховувалися в бомбосховищах заводу. «Я боявся, що заллють вхід бетоном і скажуть, що нікого там не було», — розповів він. На завод Пуришева, звісно, не пустили. Натомість його заарештували, а після декількох днів допитів і катувань звільнили. Здається, окупанти вирішили, що Михайло божевільний. «Нормальні люди», в їхньому розумінні, не будуть рватися крізь обстріли та міни на порятунок чужих дітей.

 Михайло Пуришев

У цьому сенсі всі герої фільму «Спротив» є божевільними, бо діяли без огляду на власну безпеку, часто в ситуаціях, які здавалися безнадійними.

«На початку вторгнення я говорив з в.о. міського голови. Він мені відповів, що ми залишилися наодинці. Прокуратури нема, поліції нема, СБУ нема, військкомату нема. Розвів руками й каже: я не знаю, що робити», — згадав житель Бердянська, власник будівельної компанії Влад Андріїв. Після цього підприємець разом з іншими активістами почав організовувати акції протесту мирного населення. Під дула російських автоматів і танків на вулиці виходили тисячі людей.

«Це я зараз кажу, що, напевно, це було страшно. Але на той момент ніхто про це не думав», — сказав Влад Андріїв.

Так само заднім числом злякався житель села Димер на Київщині Валентин Грищенко, який викрав із траси російський бензовоз. Поки їхав полями та маскував «Урал» у посадці, нічого не відчував. А вже вдома почали труситися ноги. Крадене паливо врятувало місцеву лікарню, де лікували поранених місцевих.

«При режимі максимальної економії палива залишалося на одну добу. Поява Валіка з соляркою можна було сприйняти як дар божий», — усміхнулася лікарка Тетяна Давиденко, яка підтримувала роботу димерського шпиталю під час окупації. Співпрацювати з агресорами вона відмовилася та залишилася разом із декількома лікарями-однодумцями обслуговувати цивільних людей.

  Лариса Фесенко

Директорці Лісностінківського ліцею на Харківщині Ларисі Фесенко з колегами так не пощастило. З 17 вчителів закладу дев’ятеро дали згоду працювати на окупаційну владу. Серед них навіть була викладачка, яка мала нагороди за патріотичне виховання молоді та плакала, коли вмикали гімн України. Сама директорка навідріз відмовилася ставати колаборанткою, через що 45 днів провела в російській катівні. Їй у буквальному сенсі не давали дихати, бо тісна камера не мала отворів. Ловити повітря доводилося через щілини в підлозі. Весь цей час Лариса Фесенко чула, як у сусідніх камерах людей забивають до смерті. «Це страшно», — коротко описала вона. Директорку врятував лише наступ ЗСУ та звільнення Харківської області.

Через катівні та в’язниці пройшли й інші герої фільму. Когось обміняли, когось випустили, а вуличний художник із Криму Богдан Зіза й досі там. Російський «суд» прирік його до 15 років позбавлення волі за «тероризм». У травні 2022 року Богдан облив жовтою та синьою фарбами, а також запальною сумішшю фасад адміністрації Євпаторії на знак протесту проти війни в Україні. Історію Богдана в фільмі розповіла його сестра Олександра Баркова.

 Стрітарт Богдана Зізи в Криму

15 років за спаплюжений фасад виглядає як епізод з антиутопії. Втім, у Росії це норма, і вже давно. Богдан Зіза не міг про це не знати. І всі інші герої «Спротиву» здогадувалися, чим загрожують їхні дії. При цьому здається, що ефект від пофарбованої будівлі, викраденого бензовоза чи навіть багатолюдного мітингу непорівнянний із ціною, яку можна сплатити. Фільм «Спротив» дуже добре пояснює, чому будь-який протест, навіть на малопомітному рівні особистої непокори — це вкрай важливо.

«Залишатися українцем у голові чи в серці, перебуваючи в окупації — це і є спротив, і це вже дуже багато для всіх нас. Головний фідбек — росіяни зрозуміли, що вони на чужій території. За кожним їхнім шурхотом стежать», — сказав Артем Карякін із Кадіївки.

Вагоме досягнення, бо окупанти неодноразово декларували, що не бачать кордонів і вважають українців «поганими русскіми», яких треба «перевиховувати».

Архівний кадр стриму організатора мітингів проти окупації Херсона Сергія Павлюка

Був величезний резонанс від спротиву українців і за кордоном. У деяких колах панувала думка, що українці, принаймні на сході та півдні, не проти підкоритися Росії. Тому і підтримувати їх особливо не треба: мовляв, нехай Путін візьме «своє» та заспокоїться. Проукраїнські мітинги в Бердянську, Херсоні й інших окупованих містах показали, що Росія бреше світові про настрої українців. Тому Україні треба допомагати зброєю, а не примушувати до сумнівних переговорів.

Звісно, своїми актами непокори жителі окупованих територій посилають сигнал єдності всім нам, хто залишився з іншого, вільного боку. Але головна причина божевільного спротиву всіх українців полягає в тому, що інакше ми просто не можемо.