Про початок фестивалю, програму й стрічки читайте тут, тут, тут, тут, тут, тут і тут.

Звісно, профільний кінофестиваль завжди ризикує опинитися в заручниках у своєї тематики. У випадку з Docudays UA імовірний конфлікт лежав на поверхні: переважання злободенності, правозахисної публіцистики над мистецькою формою. У різних програмах вистачало робіт, радше схожих на репортаж, аніж на фільм як авторське висловлювання. Та все ж фестивальним журі було з чого вибирати. Адже організаторам вдалося скласти масштабну програму: загалом 62 картини із 34 країн світу, прем’єри 19 українських стрічок, понад 150 учасників і учасниць.

Так, міжнародний конкурс Docu/Світ вражав розмаїттям: тут була і майже готична історія про старий туберкульозний санаторій «Зачарована гора» (Польща — Грузія), і психоделічно-медична драма «Тіло» (Словенія — Хорватія — Північна Македонія), і навіть така екзотика, як фільм, повністю знятий усередині комп’ютерної гри на виживання («Нескінченний острів», Франція).

Але абсолютним переможцем стало «Золоте життя» (Буркіна-Фасо — Бенін — Франція). Повнометражний дебют Бубакара Санґаре отримав не тільки головний приз секції Docu/Світ, а й спеціальну відзнаку конкурсу Rights Now!, що якнайкраще передає ідеальний баланс соціального змісту і кінематографічної форми.

«Золоте життя»

Діється в селищі під назвою Бантарі, яке можна назвати африканським Клондайком. Колись у цій відлюдній місцині знайшли золото, і тепер тут стоїть величезний табір старателів. Один із них — 16-річний Боло, що покинув злиденну родину, аби здобути скарб. Робота тяжка і невдячна: щодня спускатися на глибину понад 100 метрів, длубати кайлом ґрунт у марній надії знайти бодай крихту золота. Решта часу — це приготування та поїдання квасолі, теревені за цигаркою з друзями-шахтарями та заливання дешевим алкоголем у барі. Можна дуже легко втратити здоров’я чи навіть життя — смертність у Бантарі дуже висока.

Певної миті Бубакар Санґаре перемикається на 12-річного Міссу та 13-річного Драмана — двох небораків із тачками, які перевозять руду із золотодобувних шахт, заробляючи свої копійки. Спуск до копальні в них ще попереду.

Проте попри очевидну спокусу режисер не зосереджується винятково на бідах і злиднях. Санґаре знаходить красу в цьому краєвиді-мурашнику, показує своїх юних героїв зі співчуттям і повагою, і на додаток влаштовує несподіваний, зворушливий і світлий фінал, сам вступаючи в дію.

Від України в програмі Docu/Світ змагався ще один повнометражний дебют — «Фрагменти льоду» Марії Стоянової (Україна — Норвегія), представлений так само в національному конкурсі Docu/Україна. В результаті фільм здобув нагороди в обох секціях — головний приз у Docu/Україна та спеціальну відзнаку в Docu/Світ, а на додачу ще й має головний приз студентського журі та приз від журі Спілки кінокритиків України (присуджувався вперше).

«Фрагменти льоду»

«Фрагменти льоду» змонтовані із 15 відеокасет за період з 1986 до 1994 рр. Це відеощоденники батька режисерки, фігуриста українського «Балету на льоду», знятих під час закордонних гастролей, а також вдома в Києві. За формою це фільм-монолог: Марія за кадром коментує те, що діється на екрані, навіть відтворює розмови з батьками. Буттєва й мистецька проблема позначена вже на початку: «Ці відео ми дивимося багато років потому. На них усе в русі. Та чи це не оманливий рух? Зняте — отже теж скуте льодом».

Власне, поруч з очевидним сюжетом документування великої історії через побут однієї родини — від Чорнобиля до постання незалежної України — розгортається глибша рефлексія щодо того, наскільки точним засобом для фіксації реальності може бути камера — бо, наприклад, важливого для батька фрагмента Марія на цих касетах так і не знайшла, зате рутинна зйомка одного з численних салютів 1990-х над Дніпром виглядає як свого роду пророцтво. То чи не були всі ті пертурбації, фрагментарно вихоплені на аматорське відео, лише розігрівом, такою собі підготовчою руханкою перед великим забігом? Бо, як зазначає режисерка, «кінець історії так і не настав. Вона застигла, а потім наздогнала нас через багато років».

Що до власне правозахисної тематики, то тут журі було солідарне з думкою фестивальної публіки: головний приз конкурсу Rights now!, рівно як і приз глядацьких симпатій — «Все має жити» (реж. Тетяна Дородніцина, Андрій Литвиненко, Польща — Україна).

«Все має жити»

Головна героїня картини на ім’я Анна Куркуріна самим своїм існуванням спростовує масу стереотипів. Вона вчителька біології, важкоатлетка та відкрита лесбійка, що професійно зайнялася спортом у 40 років і стала триразовою чемпіонкою світу. З однаковим азартом вона тренує і чоловіків, і жінок. А ще ця кремезна й на позір сувора людина опікується долею поранених і покинутих тварин, має з ними особливий звʼязок — примудрилася навіть потоваришувати з левом. З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Анна користується своєю популярністю, щоб допомагати нашим меншим сестрам і братам, які страждають від війни так само, як і люди. Вона дотримується девізу: «Той, хто рятує одне життя, рятує весь світ». У Дородніциної та Литвиненка вийшов дуже зворушливий фільм-портрет.

Ще в одному змаганні — премії імені Андрія Матросова, заснованій власне  організатор(к)ами Docudays UA, — теж перемогли вітчизняні режисери. Головний приз — «Трішки чужа» (реж. Світлана Ліщинська, Україна — Німеччина — Швеція), спеціальна відзнака — «Місія 200» (реж. Володимир Сидько). Обидва фільми про війну, але показують її з різних боків. «Трохи чужа» — відверта сповідь режисерки, яка намагається поєднати в одній історії приватні драми її родини та катастрофу вторгнення, яке знищило її місто — Маріуполь. Водночас для героїні «Місії 200» війна обертається вічним скорботним постскриптумом, адже вона, колись успішна підприємиця, призупинила свій бізнес, купила машину-рефрижератор і почала транспортувати тіла загиблих військових, повертати полеглих героїв їхнім родинам.

«Трішки чужа»

«Місія 200» 

Тріумф українського кіно продовжився і в короткометражному конкурсі Docu/Коротко, де головний приз отримав «Під знаком якоря» (реж. Тарас Співак).

 «Під знаком якоря»

Співак останні три роки працював режисером монтажу й використав цей досвід майстерно й дотепно. Фільм створено на матеріалі кіноархівів часів розпаду СРСР і перших років незалежності України. Тарас відстежує історію двох, говорячи офіційно, об’єктів: Київського вищого військово-морського політичного училища та першого радянського авіаносного крейсера «Київ». Курсанти училища, майбутні політичні працівники флоту, йдуть у далекий штурманський похід, а вже в 1995-му в їхній альма-матер відкривається університет «Києво-Могилянська академія». «Київ» спочатку стає флагманом Північного флоту, а потім, викуплений на брухт, перетворюється на атракціон у Китаї. Тарас Співак показує, з одного боку, жалюгідність і кумедність радянської мілітарної машини, а з другого — відстежує ті імперські «зуби дракона», котрі дали буйний у всіх сенсах врожай у сьогоднішній Росії.

Тож, як бачимо, левову частку серед переможців фестивалю склали українські фільми — причому не всі з них напряму оповідають про війну. Це можна вважати чи не найголовнішим і точно найбільш обнадійливим підсумком Docudays UA 2024 року.

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»