Про початок фестивалю, програму й стрічки читайте тут і тут.

Організаторам вдалося скласти масштабну програму, попри перепони й біди, спричинені війною: загалом можна подивитися 62 картини з 34 країн світу. У програмі — 19 українських стрічок: 10 національних прем’єр і 9 світових. Також глядачі/-ки побачать мистецькі інсталяції та відвідають актуальні дискусії. Docudays UA зібрав понад 150 учасників і учасниць, із яких 25 — гості з-за кордону. Гасло 21-го Docudays UA — «10 років триденної війни, яка триває три сторіччя» — за тему рефлексії має історичну пам’ять.

Щодня ми розповідаємо про найцікавіші, на нашу думку, події фестивалю.

Один із найважливіших мотивів 21-го Docudays UA — це архіви, причому не просто як засіб консервації спогадів, але і як дієвий інструмент висловлення, рівним чином мистецького й політичного. З огляду на це хочеться згадати про три українські фільми з різних фестивальних програм.

Ми вже писали про «Мирних людей» Оксани Карпович — приголомшливий фільм-свідчення про злочини російських катів в Україні. Тут нема ані наскрізної оповіді, ані головних героїв: чисте спостереження, на яке накладаються записи телефонних розмов окупантів із їхніми рідними в Росії. Цей потік нехитрих, але ошелешливо відвертих зізнань у власноруч скоєних воєнних злочинах неможливо слухати, але необхідно почути.

«Мирні люди»

Як зазначає сама Оксана, для іноземної авдиторії це самовикриття було чистим шоком — але під час війни саме такі стресові удари по глядацькій залі є вкрай важливими для впливу на тих, хто в кінцевому обрахунку приймає рішення. Збільшення поставок, дозволи застосовувати західну зброю по ворожій території — цей надважливий ланцюжок починається саме з таких ланок. Тому культура є таким же необхідним знаряддям війни, як гармати й ракети.

Ще один фільм-свідчення — «Свідки. Полон вбиває» створений у рамках ініціативи Docudays UA «Архів війни». Протягом двох років «Архів» займався збереженням і каталогізацією цифрових матеріалів. Також його засновники розглядали його як ресурсну базу для нових картин.

«Свідки. Полон вбиває» є спільною роботою Марини Рощиної та Тетяни Симон. Тему вони обрали непросту та суспільно дражливу: наші військовополонені й теракт проти них в Оленівці, коли в ніч із 28 на 29 липня 2022 року вибухом була знищена будівля, де росіяни утримували полонених. Фільм зібраний зі свідчень військових, які теж були ув’язнені в Оленівці, з інтерв’ю з тими, хто чекає на повернення з полону своїх близьких, а також медіаматеріалів із Маріуполя, які робили очевид(и)ці подій.

«Свідки. Полон вбиває» 

Більш приватно опрацьовує архіви Марія Стоянова у своєму повнометражному дебюті «Фрагменти льоду», змонтованому з 15 відеокасет за період з 1986 до 1994 року — відеощоденників батька режисерки, фігуриста українського «Балету на льоду», знятих під час закордонних гастролей, а також у нього вдома. За формою це фільм-монолог: Марія за кадром коментує те, що діється на екрані, навіть відтворює монологи з батьками. Буттєва й мистецька проблема позначена вже на початку: «Ці відео ми дивимося багато років потому. На них усе в русі. Та чи це не оманливий рух? Зняте — отже, теж скуте льодом».

«Фрагменти льоду»

Власне, поруч з очевидним сюжетом спостереження за великою історією через життя однієї родини — від Чорнобиля до розвалу СРСР і переходу України до ринкової економіки — розгортається ще й рефлексія про те, наскільки точним засобом для фіксації реальності може бути камера, та, справді, чи не були всі ті вихоплені на аматорське відео пертурбації лише розігрівом, такою собі підготовчою руханкою перед великим забігом? Бо, як зазначає режисерка, «кінець історії так і не настав. Вона застигла, а потім наздогнала нас через багато років».

Колаж: Микола Шиманський, «Детектор медіа»