Про цю стрічку «Детектор медіа» вже писав. Ось тут читайте колонку артоглядачки Лєни Чиченіної, тут — репортаж зі зйомок, а тут — інтерв’ю з актором Володимиром Гладким.

У комедії «Крашанка» режисера Тараса Дударя такий чудовий сценарний матеріал, що під час сеансу я не втримався і заліз у телефон подивитися імена авторів сценарію, цих майстрів пера і ноутбука. Прочитав і трохи, даруйте, офігів. Юрій Микуленко і Дмитро Григоренко — сценаристи «Слуги народу», та ще й саме тієї його частини, де просуваються російські наративи про розвал України, де Донбас протиставляється Галичині. Правду сказати, протягом перегляду мені свербіла ця думка: як можуть одні й ті самі люди писати такі протилежні за змістом тексти? Ну хоч не «Свати» — і то добре.

І справа навіть не в ідеологічній спрямованості. «Крашанка», наче справжнє великоднє яєчко, виблискує барвами різних змістів, які перетинаються в чудернацький візерунок. Вони нанизуються на сюжетну лінію і в купі з дотепними фразами-репліками, якими пересипані діалоги, створюють дуже зворушливу і життєдайну історію. Чого не можна сказати про пласку політтехнологічну історію в «Слузі народу».

Автори презентують «Крашанку» як сімейну комедію. Було б дуже дивним, якби комедія про наше сьогоднішнє життя оминула тему війни. І тема ця така болюча, що кожен, хто береться за неї, постає перед ризиком виявитися неадекватом, який ірже з того, над чим інші плачуть, або навпаки — виявитися занадто обережним і зняти нудне кіно. Автори зуміли й війну висвітлити, й насмішити, але так, щоб нікому не було боляче.

У село до діда на ім’я Іван Забіяка (Станіслав Боклан) перед Великодніми святами приїздять його троє дітей — двоє дочок і син. Одна з дочок ще й з онуком. Їхня мама померла, батько їхній живе сам.

Вони  вже багато років не збиралися разом. Вони привозять із собою купу своїх проблем. Старша сестра (Олеся Жураківська) живе в Ужгороді та займається бізнесом — але дуже переживає, що ніяк не може завагітніти. Молодша сестра (Дар’я Легейда) навпаки — самотня мати, яка колись завагітніла від одруженого чоловіка, синові (Михайло Пулянський) уже років 16. Вона досі зустрічається з батьком її сина, який телефоном називає її чоловічим ім’ям і обіцяє, що ось-ось нарешті він розлучиться. Брат (Володимир Гладкий) втратив роботу і хоче ухилитися від армії, бо в нього міжхребцева грижа, він не боєць і його можуть убити.

А тут ще й сам дід накаламутив історію. Дочки застають його під дулом автомата бійця тероборони, бо він висадив у повітря блок-пост. Старша дочка, бізнесвумен, викупає батька, сплачуючи якусь суму на відновлення блок-поста.

Так що? Дід Забіяка ворог України? Та ні! В нього у дворі на щоглі майорить український прапор. Він його щоранку здіймає. Так чого ж він блок-пост розвалив? Це питання до певного часу зависає в повітрі, зберігаючи інтригу.

Сповнені своїх проблем герої спершу поводяться як Кайдаші. Сваряться, докоряють одне одному. Але поступово притираються один до одного, згадують, що їх об’єднувало, знаходять  спільну мету — стежити за дідом, щоб він не накоїв іще якоїсь чудасії. І тут тобі вступають у дію товарно-грошові відносини. Онук погоджується наглядати, але за гроші. А дід, не будь дурним, все вираховує і перекуповує онука — він буде розповідати мамі й тітці всю правду про діда, але узгодивши інформацію з ним.

Діду є що приховувати. Він на закинутому підприємстві відновив стару апаратуру. Взяв стару радянську ракету, яка стояла на постаменті у вигляді пам’ятника, як старі радянські танки у багатьох наших містах. І намагається відновити бойовий потенціал ракети, щоб запустити її по Кремлю. А блок-пост він зруйнував випадково, бо випробовував свої напрацювання.

Знайшовши взаєморозуміння, герої намацують шляхи для розв’язання своїх проблем. Старша дочка виявляє, що вона вже, можливо, вагітна. Молодша дочка нарешті посилає подалі свого коханця, викидаючи в емоційному пориві телефон у ставок із такою силою, що падає слідом за ним у воду. Її рятує випадковий чоловік, із яким вона спершу покохалася, а потім закохалася. Брат, у якому прокидається благородство, таки йде на війну, підміняючи собою друга дитинства, в якого народився первісток і той, хоч по закону може не йти, але по совісті мусить.

Авторам вдається вписати в канву фільму змісти з інших контекстів — і таке поєднання виглядає дуже кумедно. Наприклад, головний герой виголошує казенні заклики, наче з вуст політиків, про те, що нам треба всім єднатися для перемоги. І щоразу це викликає бурхливий сміх залу. Вже згадувані товарно-грошові відносини у контексті сім’ї теж примушують реготати. У стрічці багато таких сенсів, які українців примушують сміятися, а неукраїнці їх просто не зрозуміють.

Така насиченість змістами призводить до того, що деякі сюжетні лінії зліплені ніби похапцем, не розроблені належним чином. Наприклад, стосунки онука з дівчиною, яка займається кунг-фу. На нього наїжджають його троюрідні брати, намагаючись відібрати гроші, які дав йому дід. Але звідкись виникає вона, лупцює нападників. А потім у них назрівають романтичні стосунки. Однак зненацька вони перериваються, бо батьки знайшли їй місце тренування в Іспанії. До всього ж ті гопники аж ніяк не схожі на справжніх гопників, виглядають більше інтелігентами. Втім, це не заважає загальному настроєві фільму.

Нічого моралізаторського, нарочитого автори не проповідують, але, мабуть, кожен глядач виходить після фільму з відчуттям, що він споріднений із героями, які, попри всі їхні недоліки та «неправильності» — одна сім’я.

Ну, а дід таки домігся свого. Його ракета під назвою «Крашанка» долетіла до Москви й висадила у повітря Кремль, втіливши нашу спільну мрію у життя. Такий собі жорстокий привіт москалям. Ось так би в реальності — і щоб ми однією сім’єю були без сварок і розборок, і щоб той Кремль згорів до бісової матері.

Я дивився фільм у кінотеатрі «Міромакс», де відбувалася зустріч із частиною трупи. Актори й режисери радо фотографувалися з глядачами. Дехто з трупи (скажемо так) на умовах анонімності розповів мені, що режисер дуже суттєво переписував сценарій. Правду сказати, я у це повірив. Сам режисер сказав мені, що він робив це в кооперації зі сценаристами.

Юрій Луканов, вільний журналіст