14 грудня під звуки сирен, що попереджали про ракетну небезпеку, відбувся передпоказ другого епізоду фільму «Какая разніца. Уроки» з документального циклу «Остання війна».  Серед глядачів був присутній третій президент України Віктор Ющенко, він же — один зі спікерів проєкту. Прошу зафіксувати цей факт, адже для огляду й аналізу цього епізоду він ключовий. І автори явно робили на особі Віктора Андрійовича дещо іншу ставку, ніж того вимагає логіка показаного в фільмі періоду нашого з вами життя.

Як неодноразово зазначалося, «Какая разніца» та в цілому «Остання війна» — авторський проєкт журналістки Мирослави Барчук і, відповідно, її авторський погляд на події та явища, котрі визначали спосіб життя України від моменту проголошення Незалежності до масштабного російського військового вторгнення 24 лютого 2022 року.

«Для мене це осмислення цих помилок, це певна колективна психотерапія, це внутрішній перерахунок тих фатальних чи злочинних помилок, які нас ледь не призвели до втрати Незалежності», — каже пані Барчук, і досі — бо від травня вже вийшло три епізоди — дискусій щодо подібного підходу не виникало. Глядачі «Останньої війни» — її однодумці, тому всі розмови довкола, «на полях» проєкту й обговорення на різних майданчиках відбуваються лише в форматі доповнення.

Тобто загалом усе правильно. Це наше спільне минуле, спільний біль, спільні проблеми, це ми, активні громадяни, чогось не змогли, чогось не помітили, на щось не вплинули, десь говорили занадто тихо й невпевнено, десь не знайшли підтримки. Але варто додати: фільм виймає назовні особисті спогади, персональні рефлексії та екстраполює приватний досвід у ширший, загальний контекст цілого проєкту.

Усі без винятку однодумці після передпоказу вкотре наголосили: цей фільм треба показувати якомога ширшій аудиторії. На що Мирослава Барчук відповіла зі своєї Facebook-сторінки: «Бачу багато коментарів до фільму “Какая разніца. Уроки” на кшталт “це ж треба показувати широким масам народу в етері телемарафону, але хто ж покаже!”. У мене для вас дві добрі новини: 1. Попередні серії подивилися понад півтора мільйона глядачів. Це дуже добрий результат для серйозного проєкту. 2. Сьогодні, 17 грудня о 22:15 фільм “Какая разніца. Уроки” буде показаний на Першому каналі Суспільного мовлення під час національного марафону “Єдині новини”».

Але в цій перемозі є глибоко прихована «зрада».

Бо фразу: «Цей фільм треба показувати всім, щоб розуміли!» — особисто я чую й читаю багато років ледь не після кожного показу, на якому буваю. Чи в коментарях після чергової прем’єри. Незалежно від того, художній фільм чи документальний, повний метр чи короткий, професійно чи аматорськи зроблений. Глядачі відчули своє — вони ж закликають маси долучитися до спільноти своїх.

У цьому бачу головну проблему, про яку «Какая разніца» прямо не говорить. Хоча вочевидь помічає й навіть десь має на увазі. А саме: громадяни України ніколи не жили в єдиному проукраїнському  інформаційному полі. І нинішній формат «Єдиного марафону» тільки ще більше людей розділяє по інфобульбашках.

Ось красномовний, як на мене, приклад. Торік в «Українському домі» в рамках проєкту «Кіноспільнота» показали фільм Юрія Іллєнка «Молитва за гетьмана Мазепу». Стрічка непроста для перегляду, мала скандальну славу й абсолютно полярні оцінки всередині країни. Але все це було аж 2001-го року! З того часу автор, а потім спадкоємці-правовласники модернізували фільм, покращуючи якість звуку й пропонуючи трохи змінену, ще більш наближену до авторської версію. Та навіть через 20 із хвостиком років у залі знаходилися ті, хто вставав і закликав: «Такий фільм треба показувати всім і всюди! Чому його досі не подивилися мільйони!» На що присутній у залі Пилип Іллєнко розвів руками: «Шановна, фільм є у відкритому доступі. Або заплатіть 70 гривень на платформах. Хто ж вам винен, що ви тільки зараз подивилися кіно».

«Какая разніца. Уроки» — насамперед про це. Різні розумні проукраїнські громадяни, котрих навіть іменували лідерами думок, десятки років створювали потрібний українцям інформаційний, культурний та освітній продукт. Який доволі просто було знайти для ознайомлення, поширити з просвітницькою метою й закликати зробити потрібні для вектора розвитку держави висновки. Ба більше: з активізацією інтернету, розвитком соцмереж і поступовим розвитком україномовного сегмента YouTube усе красиве й корисне реально доступне сотням тисяч, а то й мільйонам. Проте, як колись зауважив поет Юрко Позаяк (літературний псевдонім професійного дипломата Юрія Лисенка): «Складається враження, що я вже тридцять років читаю одні й ті самі вірші одним і тим самим людям».

Тобто «Какая разніца. Уроки», як і в цілому цикл «Остання війна», розмовляє з мотивованою аудиторію. Котра під час та після перегляду хором заявляє: «А ми ж казали!» Чи можливо перепрошити засобами якісного документального кіно десятки мільйонів дорослих, для яких досі актуальний формат «какая разница» — питання відкрите.

Згаданий фільм є логічним продовженням першої частини, показаної у вересні, і ці частини мені видаються важливішими за «Анатомію рашизму», перший фільм цього циклу. Він дає розуміння, хто наш зовнішній ворог і яка його нелюдська природа. Натомість сенс епізодів «Какая разніца» — в тому, що всередині країни дуже великій частині таке розуміння, даруйте на слові, по барабану. А ще є окрема частина наших співгромадян, яка дуже добре розуміє, хто наш ворог — і саме через те Росія їм подобається.

Це вони обирали до центральної та місцевої влади комуністів, соціалістів, регіоналів, ОПЗЖ і частково — «Слуг народу». Це вони з доброї волі підтримували Антимайдан, анексію Криму й вітали окупацію Донбасу. Це вони від початку масштабного вторгнення наводять російські ракети на цілі в Україні, тобто сприяють руйнуванню власної країни, своєї ж Батьківщини. Більша частина другого епізоду «Какой разніци» — про них і їхніх обранців. Їхня очевидна антидержавна діяльність, активізована після 2005 року, й привела в Україну війну дев’ять років потому.

З цього місця повертаюся до Віктора Ющенка. Його присутність на передпоказі стає зрозумілішою, коли дивишся початок фільму. Тут автори дуже щедрі на адресовані третьому президентові компліменти. Що може виглядати сакралізацією.

Звісно, президентство Ющенка визначальне насамперед активним введенням теми Голодомору в найширшу публічну площину. Вона зазвучала на державному рівні — й це був прорив, злам у свідомості кожного дорослого українця. Причому для адептів «какой разніци» — злам дискомфортний. Публічні розмови про злочини радянської влади, читай — Росії, витягали зі звичної комфортної світоглядної зони мільйони тих, кого після 2014-го назвуть «ватниками». Тож спротив, суспільний та, головне, політичний був зрозумілим та очікуваним. І так, саме завдяки зусиллям Ющенка в ефірі Суспільного зараз виходять інформативні та якісні стрічки на тему Голодомору.

Крім того, Віктор Андрійович особисто доклався до відбудови Батурина й створення там музейного комплексу. Ще часи його президентства запам’яталися знаковою для українізації й деколонізації подією: українським дубляжем прокатного кіно, починаючи з голлівудської анімації. Про це теж сказано у фільмі й непрямо подається заслугою Ющенка. Але разом із тим не сказано значно більше.

«Працюючи над цим проєктом, щоразу натикався, що це мені зараз здається очевидним, а 20 років тому я в це не вірив, 20 років тому так не думав. І це надважлива історія: не скидати на когось свою відповідальність, зокрема й колективну відповідальність, а усвідомити її як частину нашого спільного досвіду і спадку», — сказав на передпоказі співсценарист проєкту Юрій Макаров. «Коренем нашого лиха є п’ята колона і Московія. Тому я аплодую кожному національному руху, який завжди починається з тези “Подалі від Росії”, — це вже слова самого Віктора Ющенка. Але виглядає: визнати те саме, що й пан Макаров, він не готовий або поки, або зовсім.

Адже — фільм цієї теми на оминає! — Голодомор тоді ж, у середині 2000-х, став темою брутальних жартів для «Кварталу`95». За це хтось був тоді покараний? Ні. Трагедія спокійно собі стала предметом глузування — і ці так звані жарти були суголосні настроям «какой разніци». А голова держави свого часу це проковтнув.

Український дубляж — прорив. Якість його дуже висока. Разом із тим для телебачення в Україні не було за той «ющенківській» час створено жодного україномовного телефільму чи серіалу. Спроби знімати «помаранчеве» кіно не просто провалилися, а й надовго дискредитували саму ідею виробництва «патріотичного» кіно на питомо українському матеріалі. В Україні вільно гастролювали російські артисти й театральні колективи. Українська книга не витримувала конкуренції. Тоді ще не вбили друковану пресу, але ж вона була переважно російськомовною, а то й узагалі «Комсомольской правдой».

Російські актори знімалися в Україні. Російські кіноменеджери розглядали ринок для своєї продукції в форматі «Россия, в том числе Украина». З презентаціями та творчими вечорами в Київ прилітав путініст Нікіта Михалков. А сам Ющенко обіймався з Федором Бондарчуком, творцем російської кінопропаганди, дружив із Жераром Депардьє, другом Путіна, і вшанував Філіпа Кіркорова званням «Народний артист України».

Так, на подібне був величезний суспільний запит. Якому головний герой стрічки «Какая разніца. Уроки» Віктор Ющенко з різних причин не протистояв. Але якщо цей епізод, як і весь цикл «Остання війна» — проговорення власних недоглядів, недопрацювань, визнання їх і курс на роботу над помилками, варто було б вищесказане теж пригадати. Хоча б тому, що російське досі популярне в Україні серед певної частини наших співгромадян. «Слово пацана» не дасть збрехати.

Фото: Максим Поліщук/«Детектор медіа»