Це рецензія на серіал «Перші дні», який з’явився на Netflix і оповідає про початок повномасштабного наступу Росії. Це саме художній фільм, а не документальний, і відгук на його вихід артоглядачки Лєни Чиченіної читайте тут. Тепер — погляд письменника і сценариста Андрія Кокотюхи.

Ми не готові ще дивитися фільми й серіали про цю війну. Фільми та серіали про цю війну треба знімати, бо українцям треба постійно про неї нагадувати всіма можливими способами. Такі фільми й серіали мобілізують. Такі фільми й серіали — причина ретравматизації суспільства. Це елемент спекуляції з метою цинічно освоїти кошти. Це маніпуляція громадською думкою, сумнозвісний «Юрик» вам у допомогу. На дрони й снаряди нема грошей, а на серіали, аби оглуплювати народ, є.

Зараз ви прочитали потік свідомості, створений на основі типових аргументів, що звучать як на користь створення серіалів зараз, так і проти, аж до зупинення процесу, поки не переможемо. Шестисерійний проєкт українського виробництва «Перші дні», прем’єра якого відбулася 1 листопада відразу на Netflix, переводить подібні розмови, суперечки й дискусії на інший рівень. Зокрема, відтепер питання: «Чи треба знімати художнє кіно про війну зараз?» зазвучить: «Яке художнє кіно і як саме треба знімати про війну зараз?»

«Іноземній аудиторії цікаво дізнатися, що відбувається з нами, не тільки з новин, а на глибшому рівні, — каже продюсерка проєкту Анна Єлісєєва. — Саме формат художнього серіалу дає змогу глибше відчути наш біль та сподівання — і співвіднести себе зі звичайними українцями». Простіше кажучи, художнє кіно, телевізійне чи повнометражне, завжди моделює та відтворює реальні ситуації й так чи так втягує глядача в екранне дійство. Змушуючи або ставити себе на місце героїв, зіставляти пережитий досвід, уявляти себе в схожих обставинах — або не приймати побаченого взагалі. Звісно, йдеться про стрічки, автори яких поважають себе та глядача, навіть створюючи комедії типово українського, точніше — постросійського розливу.

Дозволю собі відволіктися саме на комедії, бо цей жанр у «Перших днях» теж представлений. Проте епізод «Будинок із зіркою» (сценарій Анастасії Лодкіної, постановка Каті Царик, у головній ролі В’ячеслав Довженко) — це комедія здорової людини та гарний зразок того, які комедії варто було знімати до масштабного вторгнення Росії в Україну, слід створювати під час цього етапу війни та дуже бажано лишитися на хвилі такого гумору після перемоги. Бо пропонується саме лірична комедія, яка має гостросоціальне звучання і яких у Європі знімають щороку десятками.

Кінознавиця Катерина Сліпченко слушно завважує, точніше, констатує давно очевидне: «Зазвичай в нас окупність “глядацького” кіно вирішувалась продукуванням малобюджетних комедій. Але ситуація змінюється». Вона говорить про повний метр, але серіали теж заточуються під комедії не зразка «Будинку з зіркою», а зразка «Сватів» чи чогось іншого, з російським присмаком. Окупність у цьому випадку означає рейтинги, капіталізацію у вигляді здорожчання рекламних блоків, простішу можливість вибити «під легку комедію» державні кошти. Про зазначену пані Сліпченко зміну ситуації свідчать, зокрема, «Перші дні».

За структурою це не звичний для глядача горизонтальний серіал, який розповідає лінійну історію — і так само не типово вертикальний формат, де в кожній серії нова історія, але з тими самими персонажами. Швидше пропонується альманах із рядків короткого метру, знятий шістьма різними режисерами за різними сценаріями на одну тему: Україна та українці в перші дні масштабного військового вторгнення. Точніше, Київ та кияни й жителі області, бо дія відбувається переважно в Києві («Білий», «Мами», «Будинок із зіркою»), Ірпені та околицях («Сім’я», «У зоопарку») та частково в Німеччині («Київ — Берлін»).

Хоча за структурою та контекстом «Перші дні» можуть нагадати відомі альманахи «Париж, я тебе люблю», «Берлін, я тебе люблю» та «Нью-Йорк, я тебе люблю». До речі, є ще одна спільна ознака — кастинг. У новелах для згаданих альманахів, як і в «Перших днях», в усіх ролях задіяні відомі, знакові та значущі українські актори. Називати списком невдячна справа, просто згадаю навмання: Тарас Цимбалюк, Олена Узлюк, Роман Луцький, Віктор Жданов, Олексій Рудинський, Антоніна Хижняк, Андрій Самінін та інші.

Жанрове представлення — три сімейні драми, одна мелодрама, драма з елементами трилеру та лірична комедія. Знову згадується «Юрик» із його надзавданням змусити вразливих глядачок всі сто десять хвилин екранного часу викручувати носовички від сліз. Дві з чотирьох новел — «У зоопарку» та «Білий» — так само б’ють по емоціях, і їх можна вважати тестами на емпатію. Проте режисери — Артем Литвиненко та Павло Остріков — не нагнітають, не накручують, не переграють і не змушують до співчуття. Глядача затягують, переймають розказані історії: контактний зоопарк в окупації та безхатько Білий, якого без документів не беруть на війну. Тих, хто дивиться, не тягнуть за вуха й не тицяють носом туди, де вони мають зараз заплакати.

Драматургійно п’ять із шести новел побудовані правильно, лінійно, з дотриманням консервативного принципу триактної драми. Ази драматургії — зміна персонажа під фінал, не важливо, в позитивний чи негативний бік. На початку історії головний герой не має певного набору цінностей, протягом другого акту проходить певні випробування і в третьому акті під їхнім впливом переглядає позиції.

Так Макс, герой Олексія Руданського, спершу не бачить себе прибиральником лайна в зоопарку, потім хоче втекти, а потім стає єдиним, хто може врятувати людей і тварин. Так Білий, герой Ярослава Безкоровайного, спершу позбавляє сина дитинства, перетворюючи на волоцюгу, бо не хоче відпускати від себе, але потім довіряє Сашу родичам та змушує командира Тероборони взяти його до гурту. Так інфантильний Паша, герой Романа Луцького (новела «Сім’я»), опирається впливу першого чоловіка своєї дружини Сергія (Тарас Цибмалюк) і не хоче всупереч здоровому глузду їхати з Ірпеня — але потім стає більш раціональним і відповідальним. Так Клаус, герой Фабіана Маннеля (новела «Київ — Берлін»), поривається врятувати від війни ексцентричну Марусю, героїню Марії Стопник — а в результаті сам втягується у волонтерський рух, бо бачить перед собою зовсім іншу, раціональну українку. Нарешті, герой В’ячеслава Довженка, прототипом якого став Андрій Данилко, перетворюється з безпорадного артиста, який, на думку продюсера, в туалеті за собою не змиє сам, на один із символів прийдешньої перемоги, що надихають і мобілізують.

На фоні сказаного вище стоїть особняком і, як на мене, помітно просідає новела Тали Присталецької «Мами». Спробую дуже обережно — з огляду на тему — пояснити чому. Кожна новела щось ілюструє та символізує. Фінальні титри цієї серії зазначають: із початком вторгнення коридори та ванні кімнати стали сховком для дітей, що ілюструє історія під кінець. На початку теж нічого незвичного для загального контексту: одна молода жінка Настя (Оксана Жданова) евакуює сина з Києва, а інша близька їй людина Юля (Антоніна Хижняк) лишається — вона лікарка, відчуває, що тут її місце. Потім Настя переглядає своє рішення й повертається. Але є нюанс: Настя і Юля — одностатева пара.

Насправді проблем у такому рішенні нема, бо ж одностатеві пари є. До всього, в українському кіно подібна тема представлена ледь не вперше, принаймні я більше нічого такого не згадаю. Уникати цієї теми й таких персонажів у сучасному світі неможливо, і в Україні вже знято повнометражну стрічку «Уроки толерантності». Проте, за її сюжетом, сімейство Найдюків, яке категорично не сприймає інакшості, змушене вчитися толерантності, аби отримати пільги від держави. Отже, заявлена тема і заявлені герої працюють на сюжет, впливають на персонажів і в результаті змінюють їх. Натомість Настя і Юля в пропонованій історії цілком могли бути або сестрами, аби близькими подругами. Від того сутність історії зовсім не помінялася б. Адже йдеться про безпеку дітей, ні про що більше. Статус цивільної сімейної пари жодним чином не створює для жодної з героїнь основних чи додаткових труднощів. Сюжет занурений в інший контекст, аніж співіснування такої пари із соціумом і в соціумі, дружньому чи ворожому. Тому напрошується крамольне припущення: тема ЛГБТ виникла чисто з кон’юнктури, щоб точно взяли на Netflix, бо цей міжнародний майданчик дуже для нас важливий.

Поза тим, «Перші дні» варто вважати своєрідним конспектом для подальшого тематичного розвитку кіносеріального виробництва в Україні під час та по завершенню повномасштабної війни. По новелах розкидані певні сталі маркерні позначки, від яких надалі хотілося б поступово відходити чи бодай не використовувати прямо, в лоб. Це і сварка з російськими родичами, котрі кричать «у вас там всі нацисти», і вимога сказати «паляниця», аби підтвердити українську ідентичність, і пряма пропозиція їхати в Росію, і борщ як сакральна страва, без якої України не існує. Та загалом на перші дні озиратися варто саме з позиції днів шестисотих, і далі, напевне, буде. Бо кожен наступний твір на цю тему — осмислення, переосмислення, проговорення, висновки.

Ризикну сказати: почасти російське вторгнення стало можливим і навіть для якоїсь частини співгромадян очікуваним, бо свого часу не були проговорені в кіно та серіалах наші, українські буремні 1990-ті. Ті часи сприймалися винятково під російським кутом. Чітко окреслити нашу нинішню драму через призму індивідуальних драм пересічних українців — той самий спосіб поступово гуртувати й мобілізовувати країну. Це можливо лише через показ прийнятних моделей поведінки в найбільш критичній для країни ситуації. «Перші дні» з цим упоралися.