Знімали документальний фільм «Євродонбас» менше, ніж за рік до масштабного вторгнення Росії в Україну. Стрічка подавалася на пітчінг Держкіно, і я як експерт у секції документалістики поставився до проєкту з, так би мовити, позитивним скепсисом.

Тобто, загалом поставив високий бал. Адже ідея виглядала оригінальною — доказово пояснити, що промисловий, індустріальний Донбас завдячує своєму розвитку не Росії, а фахівцям із європейських країн — Франції, Бельгії, Німеччини. Але напружувала чергова спроба дослідити Донбас із принципово україноцентричних позицій і вкотре наполегливо ввести регіон у загальний український контекст.

Причину подібного сприйняття вже пояснював. Від 2014 року Донеччину та Луганщину — саме так, до речі, пропонують назвати східні регіони автори фільму, — в інформаційному полі почали виокремлювати. Буквально: до того часу регіону в жодному з інформаційних сегментів не існувало. Згадували Донбас хіба як реакційний, депресивний, дотаційний і проросійський якір української державності, реакційний анклав Партії регіонів тощо. І раптом відбувся різкий розворот, який знову мимоволі зробив регіон особливим. Так, ніби Слобожанщина, Волинь, Сіверщина, Бессарабія, Буковина чи Закарпаття всі проблеми вже розв'язали, лишився Донбас. За висловом Віталія Портникова, «хвора людина України». Тобто, Донбасу не було взагалі — і тут різко стало через край. Ось на чому ґрунтувався мій скепсис.

Але свою корекцію у сприйняття поволі почали вносити передусім документальні стрічки, котрі пояснювали особливість — негативну, проте не з вини жителів, — розвитку цього непростого регіону України. Серед інших найперше вирізняється трисерійний «Плавильний котел» Ігоря Кобрина — послідовне, без пафосу й надриву тлумачення, як Донбас став «совковим». Своєрідним прологом до цієї стрічки можна вважати «Інший Челсі» Якоба Пройса, створений 2010 року. Він ілюструє, як одна окремо взята під навіть не питомо російський, а реанімований радянський контроль територія підвладна теорії російського соціолога Едуарда Понаріна. Згідно з нею, західну демократичну систему цілком можна замінити латиноамериканським симулякром, якщо для відчуття щастя й гордості за свій край замість економічного зростання запропонувати цьому краю тотальний футбол. Пишайтеся перемогами в чемпіонатах, ходіть на стадіони, більше нічого не треба, футбол — ось стабільність. Ще один важливий, як на мене, проєкт — «Культурний код України: Схід» Олександра Козаченка, про пошук регіональної ідентичності, яку вирізняє кожен регіон і не лише в Україні. Тому «Євродонбас» Корнія Грицюка, який у прокаті з 21 вересня, — ще один пазл до донбаської мозаїки.

Закадровий голос озвучив головну проблему, з якою зіткнулися автори під час роботи. Практично всі матеріали, які ілюструють європейську історію Донеччини та Луганщини, зберігаються в архівах за межами України. Тому частина візуалу — анімовані фотознімки. Ще одна, більша частина — зйомки об’єктів, котрі збудували європейці в період освоєння регіону та часи його найбільшого розквіту. І біль: у фінальних титрах заначено, що всі ці міста включно з Маріуполем знищені внаслідок російської агресії після 24 лютого 2022 року. Тож творці «Євродонбасу» зафільмували те, чого вже нема й не буде. Такої ексклюзивності й унікальності ніхто не прагнув. На жаль, Лисичанськ, Нью-Йорк і Маріуполь лишилися тепер лише у відеоархівах.

Розуміння цього під час перегляду посилює й розуміння трагедії самого регіону. Зазначається: протягом ХХ століття Донбас пережив дві великі війни, а поза війнами теж не мав стабільності й спокою. Від кінця ХІХ століття Російська імперія, по суті, здала багатий корисними копалинами регіон у концесію більш розвинутим європейським країнам. Даючи французам, британцям, бельгійцям, американцям і німцям хіба дешеву робочу силу у вигляді місцевих жителів. Автори фільму визнають: так, мала місце експлуатація трудового народу — але в цьому регіон не унікальний, бо на початках капіталізм інакше не розвивався ніде.

Структура 75-хвилинного фільму не лінійна. Ймовірно, через брак архівного ілюстративного матеріалу. Тому історичні екскурси в європейське минуле Донбасу чергуються із зафільмованими картинами сучасності — тієї, якою вона була в Лисичаньську, Нью-Йорку та Маріуполі станом на 2021 рік, якою її побачила камера оператора та якою вона вже не буде ніколи. Тут і бадьора бабця-баяністка, яка виконує пісні власного авторства про рідний край, і буркотливі тітоньки біля свого парадного, обурені перейменуванням, дерусифікацією та декомунізацією, і краєзнавці-подвижники, які ретельно вишукують залишки архітектурної «європейськості» та мріють розвивати індустріальний туризм.

Імовірно, задум Корнія Грицюка був показати, як острівець Європи в загалом реакційній царській Росії захопили та зруйнували більшовики. Когось із іноземних інвесторів вигнали, когось убили. Довести до ума й розвинути регіон за час свого панування не змогли й кинули напризволяще. Тому сучасність у вигляді «дивіться, як стало і як помирає» мала б дати бодай якійсь стимул хоча б точково зберігати памʼять, традиції, звичаї, повертати Донбасу вкрадену європейськість. Натомість російські бомби, ракети й танки втрутилися в задум. Точку неповернення поставлено навіть не фінальними титрами «Євродонбасу», а цілим фільмом «20 днів у Маріуполі», який вийшов у прокат місяцем раніше. Зафільмовані реальні жахіття не завадили стрічці стати найкасовішим документальним фільмом нашого часу.

Але «Євродонбас» має схожий ефект — його відчують глядачі, наділені емпатією та критичним мисленням. Бо фізичне стирання з лиця землі міст, котрі фактом свого існування нагадували про європейську перспективу та прозахідну орієнтацію, відбувається щодня ось уже півтора року. Все це сховано за фінальними титрами стрічки. У новинах наші громадяни бачать те, про що коротко інформує автор і режисер Корній Грицюк. А згаданий фільм — про те, як цю перспективу протягом ста років Росія нищила тричі.

Вперше — захопивши чужу власність після жовтневого перевороту 1917-го й стираючи пам’ять подальшими перейменуваннями на кшталт Сталіно, Ворошиловград, Артемівськ тощо й роблячи багатий регіон дотаційним. Вдруге — коли після 1991-го року методами м’якої сили домоглася консервації регіону в російсько-радянській системі координат, зробивши розвиток футболу важливішим за розвиток промисловості. Втретє — зараз, коли руйнаціями вбиває надію «донбаської Європи» на відродження й розвиток. Тому «Євродонбас» явно замислювався й утілювався як фільм надії. А став своєрідною ілюстрацією втрати надій. Для любителів метафор: порівняння з птахом, збитим на злеті, цілком доречне.