Кажуть, що українці люблять сваритися. І що любов ця нам постійно вилазить боком. Тут можна пуститися в довгі роздуми про різницю між тупим срачем і конструктивним, хай і емоційним обговоренням. Але все одно об’єднуватися навколо чогось — важливіше. Нині можна знайти безліч історій про таке єднання і про людей, які згуртувалися, забули про чвари і з небаченою ефективністю роблять дивовижні речі. Як на мене, найвдаліше цю тему розкриває ютуб-шоу «Мамо, я ганяю тачки» з Володимиром Дантесом.

Раніше він робив схоже шоу про стартапи «Мам, я делаю бизнес!». Там ведучий їздив регіонами України і показував людей, які змогли створити круту, цікаву та успішну справу: від вирощування трюфелів і квадратних кавунів до кафе з єнотами. Програму цю можна було хоч подавати на патріотичний пітчинг від Мінкульту — вона сміливо конкурувала би з найгероїчнішими фільмами. Бо щоразу глядачам пропонували історії, які не просто надихають, а показують, що в нашій країні можливо все, попри різні перепони. Там не було зради, а лише успішний успіх, але не такий, як ми часто бачимо в соцмережах, а справжній, який дає рецепти і може стимулювати глядачів взятися й собі за втілення давніх планів.

Нині ж Володимир Дантес і команда проєкту застосували той самий підхід, аби показати, як живе Україна під час війни. Точніше, нам показують, можливо, однобоку, ідеалістичну картину, певну, якщо хочете, мрію про Україну, але саме таку страшенно хочеться побудувати і жити там довго і щасливо. А рольові моделі ще ніхто не скасовував.

Отже, принцип такий: Дантес у кожній програмі жене автівку волонтерам чи вже безпосередньо військовим. У співведучі бере коміка чи ще когось зі сфери гумору. Дорогою вони говорять на найактуальніші нині теми, діляться переживаннями і заїжджають у гості до різних людей, які займаються тими самими «маленьким справами», які нині тримають нас усіх на плаву. У першому випуску співведучою була комікеса Наталя Гаріпова, яка розповідала, що відразу після вторгнення діти гралися у CounterStrike, а мама згодом радила під час прильотів діставати ікону Іоанна Хрестителя і всміхатися, щоби психіку не поранило. Але разом із тим згадувала, як у дитинстві пережила війну у Придністров’ї й жахливі речі, наприклад, криваві калюжі, які потім висихали, перетворюючись на криваві плями. Разом вони заїхали у Вінницю та до хлопців, які в гаражі змайстрували машину, здатну долати бездоріжжя, і планують робити таких машин більше.

В іншому випуску Дантес їхав у компанії з коміком Василем Байдаком; у них склалася досить відверта розмова про мову. У Василя типова ситуація: він спочатку говорив українською, потім переїхав до Харкова й почав розмовляти російською, а після 24 лютого знову перейшов на українську. Про таких кажуть — «перевзувся». Але Байдак відверто пояснював, чому так склалося. Власне, як і в решти: підлаштовувався під загал. І не хотів, щоб на університетських виступах йому давали якісь стереотипові ролі.

До речі, в шоу озвучується російська: це поки що досить нетиповий метод на ютубі. Щоправда, робити це довелося зрідка, бо практично всі герої розмовляють українською.

Питання мови постає практично в кожній програмі, й авторам удається обговорювати його на диво неконфліктно. Можливо, завдяки самому ведучому, бо він підходить до цих обговорень не з точки зору засудження чи примусу (ще б пак, він і сам до 24 лютого розмовляв російською), а з позиції рефлексії. Разом із героями розбирається, чому зросійщення відбувалося, чому мовна тема сприймалася як неважлива і як саме у свідомості багатьох людей почалися зміни. Герої добре усвідомлюють, чому вони перейшли на українську і що їм заважало зробити це раніше.

Ведучі заїхали до волонтерів, які займаються автівками, почули історію про шахрая, який вкрав 18 тисяч євро, як довелося продавати власну тачку і взагалі про складнощі роботи. Але це не було бідкання, а радше смішні історії із життя. І саме в цьому одна з фішок «Мамо, я ганяю тачки»: практично кожна розповідь подається оптимістично, а проблеми — як щось таке, що можна здолати й не зупинятися. І тут ще показовішим є епізод із Чернігівщини, де живе пані Ірина, будинок якої зруйнували росіяни й на той час його активно відбудовували учасники театру «Горобчик» (раніше він називався «Воробушек»). Господиня, згадуючи окупацію, водночас плаче й усміхається. Бо, попри втрату житла, бачить, що їй прийшли на допомогу.

Під час перегляду всіх епізодів мене не полишала думка: хочеться, аби хтось зняв ігрове кіно, схоже за змістом і посилом. Щоб це була трагікомедія, але все ж більше комедія, в якій багато несподіванок, основна з яких — персонажі. Бо ми бачимо людей, яких до великого вторгнення можна було назвати аполітичними, байдужими, несерйозними представниками розважальної індустрії. Але у складних обставинах вони показали себе геть іншими: активними, винахідливими, розумними та відповідальними. Комік Марк Куцевалов з іміджем дивакуватого чувака йде у грудні в «космопохід» на Херсонщину, транслює його в інстаграмі та збирає два з половиною мільйони гривень на старлінки. А до того він так само ходив заради трьох мільйонів, на які купили машини швидкої для військових. 

Або Аміль і Раміль із гурту «Курган і Агрегат», які були виконавцями самобутніх іронічних пісень слобожанським діалектом, а тепер уже рік займаються збором грошей і логістикою, причому професійно: один із них закінчив аспірантуру Харківського національного технічного університету сільського господарства. А третій учасник гурту, Євген Володченко, пішов воювати. Тому музиканти відмовляються від концертів у неповному складі, а замінюють їх іншими виступами, на яких теж збирають гроші. І такі несподіванки в шоу — на кожному кроці. По-кіношному це називається трансформацією героїв, якої прагнуть домогтися сценаристи, але не завжди виходить.

А ще «Мама, я ганяю тачки» виконує культурологічну функцію. Дантес із Куцеваловим заїхали у Криворівню, там знайшли майстра гуцульських музичних інструментів Михайла Тафійчука, який провів невелику екскурсію й навіть майстер-клас, навчивши Дантеса сяк-так грати на трембіті. Для цього, до речі, треба використовувати зуби. Потім вони пішли в церкву до отця Івана, який там показує мультики. І це вже справді була неординарна ситуація, бо «Шрек» серед ікон — образ, який точно запам’ятається. Сам отець Іван непогано розбирається в українському кіно і дещо радить подивитися. Він розповідає про зйомки «Тіней забутих предків», як церкву мусили знімати в павільйоні, бо справжню обстановку забракували з ідеологічних причин. До речі, ще одна несподіванка: молодих українців справді цікавить наша кінокласика. Про «Тіні» Параджанова кілька місяців тому зняв фільм Віталій Гордієнко, автор каналу «Загін кіноманів». Відео набрало 940 тисяч переглядів. У кінокритичних колах традиційно вважалося, що ця тема маргінальна і не може зібрати великої аудиторії, але виявилося, що це не так.

У кожній програмі Володимир Дантес ставить своїм героям запитання: «Чому ми знімаємо це шоу?» Схоже, він і сам намагається в цьому розібратися, бо варіантів багато, та й першочергова задумка дещо трансформувалася. Як на мене, то основний ефект від перегляду «Мамо, я ганяю тачки» — терапевтичний. Він дещо схожий із тим, що роблять, наприклад, у львівському театрі Лесі Українки. На багатьох виставах актори влаштовують спілкування з публікою в різних формах, але мета — об’єднати, трішки насмішити і знизити рівень знервованості. Приміром, актори кажуть, що відчувають із того чи іншого приводу, а глядачі, які почуваються так само, мають плескати. Далі слово може взяти хтось із зали. І щоразу з’ясовується, що однодумців дуже багато, навіть щодо якихось, здавалося б, незвичних міркувань.

Проєкт Володимира Дантеса — це подорож країною, яка перш за все складається з чудових людей. Якщо в ній і є конфлікти, то вони дуже легко розв’язуються. Не існує поділу на регіони із суперечностями, бо є лише особливості. І багато гумору, який здатен захистити нашу психіку навіть від найчорніших жахіть: «У Сумах сьогодні 40 прильотів. Це норм, бо вчора було 140».

Усі негативні емоції адресовані росіянам, для себе ж лишається розуміння, підтримка й любов. Напевне, ми б усі мали жити так, як показує нам Дантес. До речі, без нього ця програма не була б настільки доброю. Правильно доброю — без рожевих шмарклів, фальшивих закликів чи постановок, натомість з іронією та підколами.

Чи схоже це на нашу справжню Україну? Напевне, не зовсім. Точніше, це погляд лише з одного ракурсу, з найбільш вигідного. Автори знімають нашу країну з «робочого боку», й тому вона в кадрі просто неймовірна. І це не самообман, а правильна оптика. Схожу знайдете, наприклад, на тревел-каналі «Узол і Манько» і ще в багатьох блогерів. І ці проєкти є значно ефективнішими для об’єднання, ніж просто заклики не сваритися в соцмережах.

Скриншот відео: DANTES Live/YouTube