Після «Області героїв» на великий екран у так само обмежений прокат виходить документальна стрічка «Життя на межі». Від закритого допрем’єрного показу, який відбувся на початку грудня в київському кінотеатрі «Кіно42», офіційний показ, анонсований від 20 грудня, в силу обставин непереборної сили навряд буде відрізнятися. Російські агресія вимушено обмежує активність не лише кінематографічного життя всередині України.

Тож аудиторію можуть розширити стримінгові платформи. Тим більше, що зацікавити стрічка може іменами авторів. Адже режисер Павло Пелешок і продюсер Юрко Іванишин уже відомі фільмом «Зима у вогні», що має добру фестивальну історію і 2016 року номінувався на «Оскар» як «найкращий документальний повнометражний фільм».

Порівнювати стрічки варто, бо Вікіпедія містить відгук на «Зиму у вогні» Стівена Фербера з The Hollywood Reporter, Джея Вайссберга з Variety та Дена Фейнару зі Screen Daily. Перший до позитивної оцінки додає, що сам фільм місцями повторюється й надокучає через замалий історичний контекст. Другий відзначає мистецьку невибагливість як доступність, а отже плюс у карму. Третій наголошує: фільм оминає будь-яку спробу політичного аналізу, а всі камери спрямовані на людей, які об’єдналися заради однієї мети.

Цитати наводжу, бо всі вони суголосні «Життю на межі». Хіба що автори тут вирішили додати більше «мистецької вибагливості», яка проявляється у своєрідних ліричних відступах та позбавляє оповідь лінійності.

Пресреліз повідомляє: «Життя на межі» — перший і єдиний фільм, який охоплює весь період російсько-української війни — від 2014 року до сьогоднішніх днів. Але це не зовсім так. Більшість екранного часу майже двогодинної стрічки фіксують бойові дії на Донеччині й Луганщині, датовані весною-літом 2014 року. Глядачам нагадують про початок так званої антитерористичної операції. Появу добровольчих батальйонів, у лави яких влилися тоді Павло Пелешок та Юрко Іванишин, призупинивши роботу над власним проектом. Драматургійно точно показують і оповідають про іловайську пастку, в яку потрапили українські військові, згадують про полон (відео з допитом росіянами журналіста «Еспресо» Єгора Воробйова пригадую з тих часів) і обмін. І звідси — стрибок у 2022 рік.

Вочевидь кадри прямого російського вторгнення підмонтовані до фіналу нещодавно. Адже, як свідчать самі автори, фільм створювався два з гаком роки. Опрацьовано 640 годин архівного матеріалу. Напевне, готувалося зовсім інше кіно. Маю на увазі — зовсім іншого змісту й настрою. Знімаючи відео на фронті, творці навряд припускали, що Росія обстрілюватиме не лише Донеччину і Луганщину, а й Київ, Харків, Львів, що вона загарбає Маріуполь і Херсон. Звідси — монтажна скоромовка в фіналі, яку кінознавець Алік Шпилюк назвав вільним переміщенням у часі між 2013 і 2022 роками.

Ще один кіномитець, продюсер, актор та ексголова Держкіно Пилип Іллєнко визначив кожен окремий фільм як висловлювання. Із загальною оцінкою стилістики «Життя на межі» воно дуже тісно збігається. Адже оповідь ведеться від першої особи, і пряма мова й принципово суб’єктивний погляд на пережиті події перетворюють документальний формат на фільм-рефлексію, своєрідну авторську сповідь, місяцями — документальну поезію, якщо такий жанр існує. Насамперед це стосується барв, якими грає наша країна з висоти польоту дрона. Під таким кутом, із такого ракурсу автори своєї Батьківщини ще не бачили. Мимоволі згадується водночас класичний і критикований із позиції нинішнього часу фільм Леоніда Бикова «В бій ідуть лише старики». Його герой, військовий льотчик-винищувач, з’являється на екрані з монологом про Україну, над якою воїни ось тільки билися й перемагали. А ще в цих ліричних, зовсім незвичних для документального фільму про війну відступах, угадуються нотки довженкової «України в огні».

«Життя на межі» анонсоване як фільм про зародження українського спротиву. Насправді ж згадані ліричні відступи цей спротив дегероїзують і навіть трохи десакралізують. Найперше до подібних висновків підштовхують кадри з Революції гідності. Оповідь починається з неї та її першопричин. Що логічно, проте водночас уже певною мірою вторинно. Бо же є й «Зима у вогні», й десятки (чи вже сотні?) інших документальних стрічок про Майдан різних жанрів, форматів, хронометражу. Це повтор, чи краще сказати — самоповтор. Утім, можна сприймати стрибок у часі заради енного повернення назад на Майдан як спробу переосмислити ті вікопомні події. І перевірити, чи не помінялося ставлення й сприйняття.

Загалом увесь фільм поруч із героїзмом показує буденність і втому активних учасників подій від самих події. Звідси — кадри жорсткого розгону титушками проукраїнського мітингу: бачиш безсилість патріотичної меншості й уже від того втомлюєшся. Як і від хроніки з Іловайська. Жоден монтаж, жоден закадровий голос не залишає двозначності й не дає надії, що все могло б бути інакше. В розстрілах, розгонах, захопленнях територій проглядається й відчувається безсилість людей доброї волі. «Ми намагалися протистояти ворогу, — переконує закадровий голос. — Ми задіяли всі ресурси, які мали». За замовчуванням ресурсу небайдужих громадян замало, якщо не втручається ресурсом держава, громадянами якої небайдужі є.

Кадри з Каннського фестивалю 2016 року мають на меті підкреслити абсурдність, нереальність або, скажімо так, іншу реальність, у якій перебувають герої. І неясно, яка з цих реальностей паралельна: майданчик фестивалю чи поле бою. Втомлює не так війна, як підсвідоме відчуття її безкінечності поруч із визнанням абсурду й дискомфорту. Вихід із власних комфортних зон перемогу не наближає, про що яскраво свідчать фінальні кадри масштабного російського вторгнення. За що воювали й гинули, якщо агресора не зупинили.

Проте стрічка не депресивна. Адже показує, що підвищення градусу агресії — наслідок опору, який чинять небайдужі. Саме ті, хто живе на межі між фазами війни. Зараз фаза третя: після Майдану й загарбання Криму та частини Донецької й Луганської областей. Закони лінійної драматургії передбачають драму в трьох актах. Третій, за тими ж законами, є фінальним. А фінал — переможним.