У київському Будинку кіно відбулася прем’єра неігрового повнометражного фільму Романа Ширмана та Семена Случевського «Базиль». Він присвячений футболісту Олегу Базилевичу, якого не стало у жовтні 2018 року.

Трейлер фільму за посиланням

«Базиль» — парадно-трагічний кінопортрет реформатора національної футбольної школи, колишнього гравця київського «Динамо», близького друга та соратника Валерія Лобановського, новатора, який три роки в тандемі тренував «Динамо» і збірну СРСР, і який зробив радянський футбол міжнародним явищем. Сценарист Семен Случевський та режисер Роман Ширман розповідають історію Олега Базилевича без нього самого. Взимку 2018 року, коли знімальна група приїхала до будинку Базиля (так уболівальники називали і називають Олега Петровича), той уже був розбитий хворобою Паркінсона, і зніматися не стільки не хотів, скільки не міг. Автори поглибили фільм рівним, моментами майже беземоційним монологом, який надає історії якоїсь архаїчної чарівності.

Чорно-біла документальна драма про великого і тонкого спортсмена з душею художника, який не потрапив у вічність, а тому не відлитого у бронзі поряд з Лобановським на знаменитому пам'ятнику — тренерській лаві біля воріт київського стадіону «Динамо», зіткана зі спогадів жменьки учасників давніх подій на стадіонах усього світу та шанувальників генія Базилевича. Серед них зірки українського та європейського футболу Андрій Біба, Володимир Мунтян, Йожеф Сабо, Олександр Шовковський, а також актори, науковці, на розробках яких Лобановський і Базилевич вибудовували свій новаторський тренувальний процес, журналісти та рідні герою люди.

Роман Ширман — це той режисер, який, на відміну від більшості своїх колег, добре знає і розуміє, що в документалістиці важливішою за «голови, що говорять», є пластика, яка говорить сама по собі. Інакше це буде не фільм, а телепрограма — таке ми бачимо часто-густо. Тут необхідна саме образність, а в телепрограмі вона неприпустима. Тому неігровий кінематограф — мистецтво, а інформаційне та аналітичне телебачення – мас-медіа.

Тому митець, який чи не найпершим в українському кінематографі почав працювати в жанрі докудрами (фільм про Сергія Параджанова «Небезпечно вільна людина», 2005 рік), і тут грає образами, візуальними римами та анімацією, всіма силами намагаючись відвести свій фільм із площини публіцистики кудись у площину поезії. Статика тут спритно поєднується з динамічними кадрами чорно-білої хроніки, на якій молодий Базилевич, схожий одночасно на Франсуа Трюффо та англійського актора Тома Гарді, пурхає на футбольному полі або хизується в дорогому костюмі під відблиски фотокамер.

Усю цю образність оцінили справжні кінематографісти: картину «Базиль» нагородили Премією імені Івана Миколайчука та призами більш ніж десяти міжнародних кінофестивалів у різних країнах. А що таке, за великим рахунком, образність? Це вміння авторів побачити та показати глядачеві у малому велике.

Базилю, народженому буквально біля підніжжя київського стадіону, судилося пов'язати своє життя з футболом. Це його, якщо хочете, покликання та прокляття одночасно. Він, як і друг його Валерій Лобановський, був інтелектуалом, часом примушував своїх підопічних ходити у театр, бо щиро вважав, що немає футболу без культури, а культури без футболу. З цієї стрічки глядач дізнається, що Базилевич був амбітним, але не вмів просити. Він мало не зробив ташкентський «Пахтакор» чемпіонами союзного масштабу, але втратив цей шанс із трагедією — загибеллю команди з Узбекистану в авіакатастрофі над небом України 1979 року.

Забезпечуючи свій монолог анімаційними сценами (роботи класиків мультиплікації Радни Сахалтуєва та Наталії Марченкової), автори розповідають, як життя самому Базилевичу врятувала любов до сина, а перші ознаки страшної хвороби йому діагностували прямо на екрані телевізора, під час токшоу.