Одеський кінофестиваль, який цього року трансформувався з міжнародного на український, все ж зберіг високий рівень, досягнутий минулими роками, і підтвердженням цьому може бути, наприклад, фільм із програми «Гала-прем’єри» – «Сторонній» Дмитра Томашпольського, ледь не найбільш екстраординарний фільм, створений в Україні за всі роки Незалежності. І це при тому, що «Національна конкурсна програма» відразу розпочалася з «Королів репу» Мирослава Латика, стрічки, що має всі підстави стати переможцем.

У закритому басейні відбувається виступ плавчинь із команди синхронного плавання, які, роблячи черговий пірует, пірнають під воду і... безслідно зникають. За розслідування береться інспекторка Глуховська (Анастасія Євтушенко), але справу дивним чином закриває таємничий спецвідділ. Втім, через п’ять років відбувається схоже зникнення «з води»: у водолікарні під час прийому хвойної ванни знову ж таки дивним чином щезає невідома пацієнтка. Все та ж інспекторка Глуховська вирішує сама провести сеанс «лікування» водою і в лікарні просить додати до запланованого для пацієнтів списку процедур ще й хвойну ванну.

Подальші події годі пояснити, бо в них годі й розібратися. Несподіванкою тут буде порада – і не треба розбиратися. Детективноподібний сюжет вже на початку відгонить пародією. Але з часом пірнає в сюрреалізм і вже звідти не виринає. Тобто, подібність до «Острову проклятих» Мартіна Скорсезе або «Ліків від щастя» Гора Вербінскі цілковито поверхова та епізодична. Так само уявлення про схожість – алюзії? – з «Формою води» Гільєрмо дель Торо не є точними. Не те, щоб «Сторонній» не мав стосунок до вищеназваних фільмів, – не має, він знаходиться в їх атмосфері, як людина на Землі в щільному оточенні повітря. Якщо ми дихаємо сумішшю азоту, кисню, вуглекислого газу та інших газів, то фільм Томашпольського – це поєднання детективу, фантастики, драми, містики, з великою домішкою психоделіків, скажімо, ЛСД або аяваски. І психоделія та ірраціональність, з використанням оптичних ілюзій, не є шкідливою, ба більше – не є фіглярством, не є заміною сенсовного на формальне – це і є сенс, ціль і задача. Задача складна, зважаючи на карколомність оповіді, але дуже відповідальна – створити щось надзвичайне, і головне – послідовно і переконливо виконана задача.

Дмитро Томашпольський сміливо перетнув межі реального і сюрреалістичного, межі, майже ніким з нашого кіно не здолані, без протоптаних доріжок і скільки-небудь великої кількості людей, які б могли це оцінити в Україні. Певно, це одна з причин, чому «Сторонній», створений 2019 року, потрапив на очі українців лише зараз (після прем’єри в Одесі фільм очікує прокат з 19 серпня). Натомість у світі протягом двох років він мав неабияку увагу й належну оцінку, відібраний до фестивалів у Південній Кореї та США, Японії та Португалії, Канаді й Індії – загалом, до конкурсу кількох десятків фестивалів, а на Festival De Sci-Fi, Terror u Fantasia в Боготі, Колумбія, він отримав п’ять нагород – за фільм, режисуру, сценарій, операторське виконання і роботу художника. І все абсолютно справедливо!

Це – кіно, бо маємо штучно створений маленький і діючий світ, і в нього віриш через безліч живих, чудернацьких деталей. Під водолікарню взяли екстер’єр знаменитого з радянських часів інопланетного вигляду санаторій «Курпати» під Ялтою, звісно, поки Крим окупований росіянами, взяли лише його заявочний план, до того ж, комп’ютерно оброблений. «Всередині»  – зовсім інші місця, і чимало. Наприклад, героїню селять в двомісний номер із жовтими стінами, де висить фотографія з оголеними жінками, художньо перетворена на картину, а в ящику тумбочки лежить перший том «Зачарованої гори» Томаса Манна. Брелок на ключах до готельного номеру – у формі голови істоти, подібної до істоти з «Форми води». У місцевій бібліотеці героїня знаходить книжку в шкіряній палітурці, на обкладинці якої зображена сатанинська перевернута зірка. Але «Некрономікон» – книга мертвих – не така цікава, на думку бібліотекарки, як, скажімо, книга про чихання, з розписаним значенням чихів по днях і годинах. Книга з пергаментними сторінками, ніби тисячорічної давнини, і з обгорілими краями, виглядає справжньою, а інформація в ній – значною. Чого лише варте застереження героїні бібліотекаркою не чхати між 3-ю і 4-ю годинами, інакше буде жалкувати за минулим.

Тут є дзеркала з монстрами, ляльки з людським волоссям, номери готельних кімнат, що відповідають магічним числам в ядерній фізиці, атомні ядра котрих мають протони і нейтрони з відмінною енергією. А героїню селять у номер із числом «126», що відповідає найбільшій заповненості оболонки ядра і де ядра найсильніше пов’язані в порівняння зі своїми сусідами. Це можна було б вважати чарівною маячнею, наукоподібним бла-бла-бла, якби не був би сценарно утворений зв'язок значення цифр із героїнею та її минулим (а в неї батько пішов з родини, як, до речі, не було батька і в режисера, саме йому він присвятив цей фільм) і теперішнім, де є дивний чоловік і його дивна скарга на те, що він тиждень тому пішов з дому, а його ніхто не шукає. І прізвище у чоловіка Зозуля, а пташка з такою назвою, за народним повір’ям, відраховує роки. Час – дуже важливий елемент «Стороннього», час у фільмі скаче не тільки по вертикалі, з теперішнього в минуле чи навпаки, а й по горизонталі, перестрибуючи з нашої реальності в паралельну. Саме в цьому моменті виникає одна з кращих алюзій – на «Малхолланд Драйв» Девіда Лінча, коли посеред фільму з’являється нова героїня (Дарина Трегубова), і навіть є схожий кадр, де героїні опиняються в одному ліжку. На жаль, сюжетний вальс, розпочатий двома персонажами, настільки моторний, що встигнути за його па просто нереально (ось тобі виклик Лінчу – зробити ще більш незрозуміло, ніж у нього, а це, повірте, саме по собі складно). Втім, тут є ще зв’язок і з самим Лінчем, в сенсі його захопленням абсурдизмом і сюрреалізмом.

В усьому цьому, попри складність, навмисну сценарну заплутаність і (можливо) ненавмисну незрозумілість (чи навмисну), є фундаментальні сили, що утримують фільм в одному цілому, як всесвіт утримують гравітаційна, електромагнітна та сильно-слабка взаємодії – це режисура, операторська майстерність і монтаж. Банальність цих складових не банальна з огляду на масу фільмів, де ці «сили» не працюють, бо людина не Бог, а щоб стати повноцінним Малим Творцем треба мати відповідний хист. А останнім чудернацьким моментом в «Сторонньому» є те, що його створив Томашпольський – до цього він не виявляв жодних ознак спроможності створити щось подібне, щось настільки неординарне, вигадливе і сміливе, красиве і професійно поставлене. Браво, пане режисере, ви пошили в дурні всіх своїх критиків, і мене також!