Французький фільм американської стрімінгової платформи Netflix «Останній найманець» (Le Dernier Mercenaire) у нас був гучно прорекламований ще минулого року. Причому на етапі зйомок у Києві і, зокрема, очільником Міністерства культури України паном Олександром Ткаченком. Але на виході виявився великим пшиком. І то, великим лише тому, що знімався фільм у двох країнах, і в Україні, і у Франції, а в головній ролі зазначена легенда для українських підлітків 80-90-х років ХХ століття бельгієць Жан-Клод Ван Дам. Викладений на стрімінгу 30 липня, фільм метафорично продемонстрував сумну драматичну картину – пісок, що сиплеться прямо з екрану: колись міцний актор категорії «Б» тепер є придатний винятково для останньої літери алфавіту, бо повністю втратив порох у своїх порохівницях. Заяви актора і представників Netflix, що фільм може перетворитися на нову сторінку в його кар’єрі, не стали дійсністю, натомість мінісеріал 2016 року «Жан-Клод Ван Джонсон» із Ван Дамом в центрі сюжету, схоже, був у цій кар’єрі останнім і світлим винятком.

«Останній найманець» – це набір ідей, колись давно придуманих іншими, а нині перетворених часом і безжальною експлуатацією в кліше. Це поєднання один із одним банальних жартів. Це обридлі сюжетні ходи, від яких втомлюєшся вже на п’ятій хвилині. Це Ван Дам без «Ван Дама минулого», і це найсумніше. Жартувати він не вміє (як було сказано – «... Ван Джонсон» є винятком»), а в трюках і бійках, в особливо ефектних епізодах зі швидкими ударами, видно (!), що це не він, а дублер-каскадер. Сум подвійний, бо саме комедійний екшн вийшов в топ найбільш цікавих для мас симбіоз жанрів, тим паче, ідеально пасуючи зношеним законодавцям бойовика, на кшталт Шварценеґґера, Сталлоне та Вілліса (Чан взагалі побудував свою популярність на сполученні цих жанрів). Але Ван Дам не вписується, і вже тим, що лінується (не може?!) віддати належне фанатам і спробувати самотужки піднімати ноги в кадрі... Певно, це вже важко. Воно і зрозуміло, 60 років – поважний вік.

За великим рахунком від режисера і сценариста Давіда Шарона теж чогось надзвичайного чи бодай звичайного, але доброго, не доводилося чекати, зважаючи на його попередні три повнометражні фільми – ні касовими зборами не здатні похвалитися, ні увагою глядачів, ні рейтингами критиків. Але Netflix’у відчайдушно потрібний контент! Тому люди, які вміють тримати камеру – те, що треба, особливо, коли в їхній кадр потрапляє згасаюча зірка. Не так захват викличе, то хоч співчуття.

Втім, ідея зібрати ці сили в Україні – Netflix, Ван Дама і Шарона – була трохи контроверсійною. Зрозуміло, Netflix потребує тут розвитку своєї аудиторії – все ж таки найбільшої країни Європи, і вона досі не підкорена феноменальному успіху стрімінга, а на п’яти наступають конкуренти, на щастя для Netflix, через нежвавість карантинного світу і бідність українського населення, представлені лише Amazon’ом і Apple TV+. Але Ван Дам тут виглядає майже як слон серед кришталю: своє ім’я він заплямував безпринципністю, погодившись 2011 року приїхати на святкування дня народження Кадирова в Чечню. Це йому не забули. Але деякі сильні світу цього закрили очі на «плями», чи може й взагалі їх не помічають. Наприклад, компанія Apple Tree Vision, виробник фільму на українській території. Частково вона належить продюсеру Владу Ряшину, людині з прямими контактами в Росії, для якої великою мірою працює і його інша компанія, StarMedia, продукуючи сотні годин контенту щороку, практично безперебійно, не звертаючи уваги на етичний момент російсько-української війни і практичний – законодавство. На позитивне рішення роботи в Україні зіграла решта чинників: що іншим співвласником Apple Tree Vision є бельгійський режисер, сценарист і продюсер Оліас Барко, який працював тут над своїм фільмом «Поліна і таємниця кіностудії», і дружиною якого є українка; що у самого Ван Дама дружина (?) також є українкою і що допомогти зі зйомками в України погодився вітчизняний міністр культури.

Отже, частина зйомок в Україні і відбулася. Хоча комічним було і це. Фільм починається з титру «Улан-Батор. Монголія», але в кадрі ми бачимо цілком українські, київські локації. Підтверджені навіть «Камазом» з номерами ВА 7074 АІ, на який стрибає (начебто) герой, визволяючи сина українського криміналітету (хто в Монголії міг викрасти сина мафіозі з України – не пояснюється).  За сюжетом в Парижі, рятуючи власного сина, герой Ван Дама все ж ганяє саме українськими вулицями Подолу, вступаючи в конфронтацію з французькою поліцією і найманцями.  

Кумедна офіційна поява України в кадрі: вона представлена титром «Київ, Україна» і актором Олексієм Горбуновим, чий герой (в декораціях «Кузні на Рибальському») отримує з рук Ван Дама свого трохи пом’ятого «Монголією» сина, і пропонує: «Надо ето отметить». Горбунов говорить російською – а якою ж ще він може говорити? В нещодавньому серіальному хіті Canal + «Бюро розслідувань» він так само говорив російською (щоправда, граючи полковника ФСБ). А у вікопам’ятному фільмі Валерія Тодоровського «Країна глухих» його кримінальний герой промовляє знаменну фразу: «Мне нужни де-нь-ги», очевидячки теж російською. Це утворило такий собі «синдром Горбунова» – тріумвірат «бандит, працівник каральних органів, гроші», з додатком «російськомовний». Штамп у паспорті актора, незмивне амплуа «поганого хлопця», експлуатується і в «Останньому найманці», де він є кримінальним авторитетом в оточенні тілоохоронців і мерседесів-кубиків, але він – вдячний авторитет, тому на знак подяки за врятованого сина, віддаючи «борг», герой Горбунова погоджується позичити герою Ван Дама 30 мільйонів.

Решта українського у фільмі – хол готелю Fairmont (де Ван Дам зупинявся минулого року); наші 9-поверхівки з балконами «як-хочу-такі-і-склю», позбавлені аналогій у світі; і вулиці та будинки, не означені, але пізнавані. Лінійним продюсером виступив Максим Асадчий з компанії Pronto («Довбуш»), а спеціальними ефектами займався Вадим Лисак із компанії Tornado SFX («Ізі»). І, власне, технічна і формальна частина фільму – ефекти, камера, динаміка – це було найкращим. Тут треба згадати і про уславленого оператора Тьєррі Арбоґаста, справедливо шанованого після фільмів Люка Бессона, Матьє Кассовіца і Жана-Поля Раппно. І це вже третій його фільм за участю української сторони.

Так само є сенс сказати і про партнерів Ван Дама на майданчику, а йому дали зіркову компанію, де є і Міу-Міу («Вальсуючи»), і Мішель Кремадес («Відкрийте: поліція!»), і Патрік Тімсі («Індіанець в Парижі»), а Тімсі тут чудовий настільки, наскільки може бути актор, граючи роль в дурнуватій комедії, рятуючи цю дурнувату комедію. Але порятувати не в змозі. Фільм нічого не може врятувати. Ні зазначені ефекти і перегони. Ні навіть омолодження облич, ефект, який Netflix так скандально і так дорого використав у фільмі Мартіна Скорсезе «Ірландець». І, певно, не зможе порятувати фільм у самій Франції й реклама президента країни, зображення котрого час від часу з’являється в кадрі, і навіть відмічений словами одного з героїв – «а що президент, я люблю нашого президента, він – красунчик».  

Певним підсумком може стати пряма мова самого Ван Дама, чий герой у фільмі бачить на стіні плакат до стрічки «Кривавий спорт» із собою (прорив Ван Дама на кіноолімп) і каже: «Оце реальний мужик!» Так, колись був, а тепер – лише ностальгія.