Перед початком фільму «Байконур. Вторгнення», який вийде в прокат 5 серпня, довгими титрами, прописаними білим на чорному, глядачеві в деталях розповідають, до чого фільм НЕ закликає, до чого він НЕ підбурює і що фінансисти фільму НЕ несуть відповідальності за творців. Ця інформація має подвійний сенс: вона убезпечує від нападок на продюсерів та грантодавців фільму, Український культурний фонд, але разом із тим одразу й беззастережно інтригує, адже всім відомо: людина — настільки збочена і вмотивована тварюка, що попередження чи заборона, на кшталт «ні в якому разі не йди туди», одразу викликає бажання піти саме у вказане місце.

Таким чином документальний фільм «Байконур: Вторгнення» ідейно і формально продовжує шлях компанії Insiders Project, любителів екстремального, прихованого й забороненого, залежних від адреналіну й дози нового, дози, цілком здатної вивести взагалі за межі гри, тобто життя. Власне, для промоції фільму було створено гру, де неправильна відповідь у серії запитань відправляє гравця в бан на 96 секунд, а число 96 — це еквівалент мінімальній кількості місяців ув’язнення за вторгнення в зону космодрому «Байконур», підконтрольного РФ до 2050 року. І саме в цю зону прямують двоє українців — постійний ведучий проєкту Дмитро Громов і режисер, оператор та продюсер Ангел Ангелов. Розуміючи, куди вони їдуть і що їм загрожує.

Саме це є однією із принципових відмінностей «Байконуру...» від усіх попередніх фільмів і телепередач проєкту: тут є політичний момент, і він говорить про наслідки, значно страшніші за всі можливі проблеми, на які наражалися творці проєкту до цього, бо на восьмому році російсько-української війни вже всім відомо, до який нечуваних тортур вдаються росіяни щодо захоплених ними українців.

Від початку відчайдушне вторгнення двійки екстремалів на військовий об’єкт, яким є зі зрозумілих причин закритий для всіх ґав космодром у Казахстані, виглядає подібним до божевілля військового перевороту Юкіо Місіми із запланованою сепукою у фіналі й передуючим йому витонченим і грайливим жахом. «Військового» значення цій цивільній операції додає ще й спосіб руху українців: після літака й потяга та подолання 3000 км останні 30–40 км вони йдуть пустелею, цілковито немов розвідники — поночі, із наперед визначеними точками можливої присутності охорони, швидко й тихо, приховуючи звуки кроків. А приховувати, розраховувати й пильнувати треба, бо перед тим протягом року з десяти подібних «екскурсій» більше половини «туристів» були схоплені і про їхню подальшу долю не сказали ні пів слова, певно, вона не відома.

Підготовлений із початку архівними вставками про холодну війну, ядерне протистояння СРСР і США, створення «Байконуру» й останню катастрофічно-неефективну космічну програму кораблів багаторазового використання, фільм зайшов у натурну зйомку «живою» камерою, звичною для Insiders Project. Це красиво й дає багато повітря, в кінематографічному сенсі також. Під нічним зоряним небом безкрає і пласке казахське плато, всіяне низьким чагарником, заворожує і притягує, як мара. Дотепно вставлені у зйомку через тепловізор кадри з астронавтами на Місяці й розмовами про «дивний порошкоподібний ґрунт». А на проникнення в циклопічні ангари Байконуру не можна дивитися без підвищеного серцебиття — й не тільки тому, що це «вторгнення на чужу власність», а й тому, що це до металевого смаку в роті цікаво.

Оповита таємницею остання домівка славно(сумно)звісних кораблів «Буран» і «Енергія», один із яких таки злетів, але тільки раз, відкривається спітнілому і щасливому глядачеві в першому у своєму роді кінощоденнику, створеному не за радянських часів і не ворожою країною, а нашими співвітчизниками, які нерозсудливо й безсоромно, під носом ФСБ і рашівських військових, влізли в святая святих космічного минулого міфічно могутньої й точно злої імперії на глиняних ногах.

Із розтрощеними вікнами і стінами, погнутою арматурою, повні пилу, бруду, розкиданої цегли, повні «танків і решток піхоти», ці ангари зберігають справжні космічні човники. Іржавими сходами, крізь обшарпані коридори, подібні до декорацій фільму жахів «Сайлент Хілл», встеленою битим склом підлогою хлопці пробралися в цю могильну тишу, де тільки голуби літають у піддашші, щоби побачити їх, цих металевих голубів, спроєктованих не Богом, а людиною. Далі — їх детальний і предметний огляд, у всіх можливих ракурсах і з масою даних, що робить фільм не просто документальним, а інформаційно-пізнавальним, ще більше наближаючи його до телефільмів каналів Discovery, National Geographic і History, і без того уподібненого до них, як і всі попередні фільми Insiders Project. Звісно, це робить честь фільму, адже названі канали — взірець телевізійної якості, де розвага поставлена на міцні рейки пізнання і глядач отримує задоволення разом із користю. Але тут якраз каменем спотикання є визначення «телевізійний». Приставлене й до «Байконура», неначе прокрустове ложе, обтинаючи його кіноскладову.

«Байконур. Вторгнення» — справді не кіно, якщо його розглядати за буквою закону. Втім, зроблений за всіма правилами телепроєкту, він, втрачаючи префікс кіно-, не втрачає нічого, крім статусу, а наш глядач, як ми знаємо за електоральними перипетіями, легко пропускає повз вуха будь-які префікси, грамотність і відповідність — аби було цікаво. Тож наразі фільм Ангела Ангелова дає максимум, заповнюючи відкритий від подиву й захвату рот охочих усіма можливими візуалізованими смакотами й озвученими цікавинками.

Розвага плюс інформація, роад-муві плюс документальність, трилер плюс пригоди — в цьому є зміст, і для того щоб почати роботу над цим фільмом, і для того щоб його тепер дивитися. Історія про злам кордону країни-агресорки без використання зброї, історія про інтерес ціною життя двох людей, історія про закостенілі трупи радянської міці — все це один документальний фільм, цінний своєю наявністю й відмінністю від загальної жанрової й тематичної продукції українського кінематографу. Учасник фестивалів і премій, він не брав нагород журі, але йому нічого не бракує, аби взяти глядацьку нагороду, на яку він, із кінокритичного погляду, цілком заслуговує.

Фото: Insiders Project, скриншоти