Лєна Чиченіна
Арт-оглядачка «Еспресо», редакторка програми «Зіркоманія» каналу «Україна 24»
09:00
Четвер, 10 Червня 2021

Фільм «Української правди» про медреформу та ковід. Документалістика, якої нам бракувало

1 568
Хочеться, аби таких стрічок як «Треба ще вижити» було значно більше. Але варто побажати авторам бути сміливішими, не згладжувати гострі кути та без істерики, жовтизни й маніпуляцій більше показувати суперечливі, неприємні моменти.
Фільм «Української правди» про медреформу та ковід. Документалістика, якої нам бракувало
Фільм «Української правди» про медреформу та ковід. Документалістика, якої нам бракувало

Чим-чим, а документалістикою український кінематограф таки може похвалитися. Наші режисери вже давно отримують і міжнародне визнання, і цікавість місцевої публіки. Є лише одна проблемка – переважно вітчизняні документальні фільми орієнтовані на рафіновану публіку, завсідників кінофестивалей і любителів авторського кіно, а ось масова аудиторія зазвичай лишається якось зовсім поза увагою.

Масова аудиторія не буде дивитися стрічки, щоб оцінити роботу камери, неспішну оповідь та різні витребеньки. У масової аудиторії є тригери – теми, які хвилюють максимальну кількість людей. Це важливі, суперечливі, актуальні питання, які частіш за все потребують вирішення. По суті, така документалістика показує людям самих себе, думки й тонкі місця, що існують у суспільстві. Роботи такого штибу, якщо вони грамотно зроблені, часто мають ефект «бомби». Але поки такі ефекти влаштовують нам переважно росіяни – у соцмережах активно обговорюються роботи Дудя чи Собчак. А, так, часом вибухами стає і щось вітчизняне – давайте за це подякуємо Оксані Марченко.

Утім, надія лишається. Нещодавно «Українська правда» влаштувала закритий показ свого фільму «Треба ще вижити». І йдеться там про медичну реформу та «ковідну» ситуацію у лікарнях. Головний герой – молодий анестезіолог Іван Черненко, який працює у Роздільнянській районній лікарні на Одещині. Починається стрічка із ситуації з хлопцем, який потрапив в автомобільну аварію та пошкодив хребет. Його не вдалося врятувати через, як стверджують герої, недосконалу систему зі швидкою допомогою. Це питання частково піднімається згодом.

Іван ділиться своїми думками про те, чому обрав професію медика. Про те, що навчання в університеті сильно відрізняється від практичної діяльності. Взагалі-то він хотів бути біологом, але чомусь оточення переконало в тому, що медициною можна непогано заробити. Мама його була санітаркою і хотіла, аби син реалізував невтілені мрії. Наш герой говорить, що застав час до реформи та після неї. Стверджує, що після – стало краще. Принаймні, у відділенні з’явилися ліки, які до того пацієнти мусили купувати самі. А для тих, у кого не було грошей, існувала запасна коробочка із рештками від інших хворих.

Авторка цих рядків може ще і додати. Знаю відділення, у яких працівники почали збирати макулатуру. Усе, щоб придбати миючі засоби, лампочки та одяг із секонгенду для пацієнтів, які живуть на вулиці. Після госпіталізації їх часто доводиться переодягати. І так, ліки для них брали теж із запасної коробочки.

Після того, як наша країна зіштовхнулася із коронавірусом, препаратів знову забракло. Взагалі, у стрічці «Треба ще вижити» представлено багато точок зору, але усе ж автори більше схильні захищати медреформу Уляни Супрун та критикувати дії її наступників. Зрештою, режисер В'ячеслав Гармаш і сам у розмові із цим погоджується. Але цей перекіс не здався мені критичним. У фільмі є коментарі ще тоді міністра Максима Степанова. Він говорить, що медична реформа не готувала систему до пандемії і на початку справді бракувало і ліжок, і ліків. Наводить приклад збільшення місць для пацієнтів із 12,7 тис. (до ковіду) і до 62 тис. (на 2021 рік). Слова міністра міксуються зі словами лікаря Івана. Перший твердить, що ліки є, другий – що їх бракує. Головний герой розповідає, як не міг підключити пацієнтові кисневий апарат, бо зі стіни вивалювалася розетка, палата вузька, а старе ліжко з панцерною сіткою не дозволяло пацієнтові зручно лежати.

Є у фільмі коментарі волонтерів, які власними силами забезпечували пацієнтів необхідним. Представниця організації «Корпорація монстрів» згадувала, що має іграшку «почекуна», на якому написала «Степанов». Іван же зізнається, що його найбільше злить неправда, яку чує від міністерства. «Чому просто не говорити правду? Так, ми в жопі». Бо ж пацієнти приходять і обурюються: міністр каже, що у вас все є, чому ми маємо щось купувати?

Ще один мікс двох думок. Іван стверджує, що ковід – подарунок для Степанова. Адже він може сказати, що реформа була неефективною. За секунду сам міністр каже рівно це. Далі медична експертка ЮНІСЕФ Катерина Булавіна говорить, що реформа Супрун таки була потрібною, адже без неї було б іще гірше. Але на якість обслуговування пацієнтів вона не вплинула, бо не встигла розвинутися.

Автори піднімають питання зарплат медпрацівників. Головний герой твердить, що медики, яким підвищили зарплату почали чемно поводитися з пацієнтами. І що це найефективніший спосіб зробити систему більш людяною. Доволі кумедним був і коментар одного з героїв, який говорить, що сімейні лікарі почали більше отримувати, він їм не заздрить, але.... Глядачі чудово розуміють, що таки заздрить. І, певне, має на це право.

Досить важливими були слова Івана, якому ще немає і 30 років, про небажання старших колег опановувати нові технології, хоча б комп’ютер. І головне – страх, який панує у медзакладах. Лікарі, говорить він, бояться бунтувати чи просто виносити назагал проблеми, з якими зіштовхнулися. Бояться, що за це позбудуться роботи. Але сам він згадує, як написав критичний пост, за який його просто викликали на килим і злегка посварили. Ця переляканість медиків, вважає він, виливається у великі проблеми. Зокрема міністерство і справді може не знати про більшість негараздів на місцях.

Не буду розповідати про інші історії, описані у фільмі «Треба ще вижити», бо його продюсери невдовзі збираються викласти в інтернет. Як мінімум – анонсують прем’єру на ресурсі Megogo. Утім, найперше розраховують на фестивальні покази закордоном. Що принаймні мені видається доволі дивним. Стрічка очевидно знята для внутрішного глядача – іноземці просто не втямлять контексту. Для них потрібно було додати безліч пояснень про стан у країні, медичну реформу Супрун, усі зрозумілі для українців моменти, спадок радянської медицини та інше. Та й сам фільм є абсолютно не авторським, аби змагатися на фестивалях.

А ось для українців такий фільм має бути доволі цікавим. Хоча ще раз наголошу, що в ньому дуже бракує більш критичного погляду на реформу пані Супрун. Ясна річ, без маніпуляцій. Є питання і до зйомок та бюджету. Перші відбувалися у доволі стиснуті терміни – усього 8 днів. Звісно, ще була підготовка, але для більш ґрунтовного, гострого дослідження такої складної теми потрібно більше часу. Бюджет – близько 300 тисяч гривень, доволі скромно навіть для документальної роботи. Фінансувало стрічку посольство США в Україні та спільнота Editors Club.

«Ще потрібно вижити» по-хорошому одразу потрібно викладати в інтернет для безкоштовного перегляду та показу на телебаченні. Що продюсери, утім, обіцяють зробити. Але в цьому випадку варто діяти оперативно, адже ситуація змінюється – зйомки тривали у лютому, з того часу як мінімум призначили іншого міністра. Фільм зроблений саме для широкого глядача, він досить динамічний, цікавий, зрозумілий і головне – там є безліч тригерів, важливих питань для більшості українців. Автори показують становище та позицію лікарів, їхні поради з удосконалення системи. Вони тут не просто «говорящие головы», а цікаві люди зі своїми історіями, характером та думками. До речі, з почуттям гумору теж. Головний герой, ще поки ідеаліст, просить позбавлятися ставлення до медиків як до надлюдей і рятівників. Бо ж героям не потрібно платити, вони ж бо рятують лише через свої пориви. Насправді, вони такі люди, як і всі – хочуть жити у пристойних квартирах, їздити у відпустки, мати авто. Натомість нині чують закиди від людей на кшталт: як, вона пішла у декрет? У такий час? Як вона могла?

Загалом же, дуже хочеться, аби таких стрічок було значно більше. Лише на медичну тему проситься одразу кілька. А про освіту так і взагалі можна документальні серіали запускати. Варто лише побажати нашим авторам бути сміливішими, не згладжувати гострі кути, а навпаки – без істерики, жовтизни та маніпуляцій, але більше показувати суперечливі, неприємні моменти. Хороші документалісти – вони теж як лікарі, яким доводиться робити суспільству боляче, аби бодай спробувати вилікувати те, що вже давно стало хронічним.

Фото: скриншоти

Думки, висловлені в рубриці Column, передають виключно погляди самих авторів і можуть не збігатися з позицією редакції «Детектора медіа». Тексти авторських колонок суб'єктивні та не претендують на всебічне висвітлення теми.


Всі матеріали розділу / жанру:
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
1568
Переглядів
Коментарі
Код:
Им'я:
Текст:
Коментувати
Коментувати
Нові тексти на ДМ
2016 — 2021 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
DMCA.com Protection Status
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду