Уже без малого рік, як крізь вікно нашої спальні зі стіни будинку точно навпроти на мене дивиться чоловік у льотному шоломі. Попри те, що наша вулиця названа на честь авіаконструктора Антонова, до літакобудування мурал не має жодного стосунку. У такий спосіб увічнено Петра Франка, льотчика Української Галицької Армії, сина класика української літератури Івана Франка. До речі, недалеко від київського залізничного вокзалу раніше на стіні старого будинку з’явилося зображення гетьмана Скоропадського. Отже, просвітництво — одна з місій вуличного візуального мистецтва, його правильно називати стріт-артом. Його світла сторона.

Проте є й темна. Їй у восьмому епізоді документального серіалу «Спалах» присвячено значно більше уваги й часу, ніж історії поступу вуличного мистецтва в Києві та Україні. Я належу до тих, як виявив «Спалах», небагатьох, кому стріт-арт у будь-яких формах подобається. Мене не дуже дратують навіть сакральні слова з трьох букв на різних поверхнях, бо обмальований простір вважаю мовою міста, складовою милою моєму серцю урбаністики. Зрештою, нецензурна лексика звучить скрізь, вона багатьом створює цілком зрозумілий дискомфорт, проте позакривати роти не вдалося ще нікому. Те саме з написами на стінах — так говорять багатоповерхівки.

Але вуличні художники, задіяні у «Спалаху», нецензурщиною будинки не обписують. Тому їх одноголосно дивує ненависть комунальних служб саме до їхніх робіт та робіт їхніх колег. Так, герої фільму визнають: стріт-арт чимдалі більше комерціалізується. Висловлювання митця конвертується в комерційний проєкт, а платять часто за несмак та відвертий кітч. Проте в комунальних службах мистецтвознавців немає. Як і борців за нашу з вами суспільну мораль. Вони вперто замазують фарбами роботи художників, не розрізняючи, мистецтво це чи симулякр. Зате матюки не чіпають. А також, — про що не сказано у згаданому епізоді, — обходять увагою чисельні посилання на закладки з наркотиками, котрими рясніють міські стіни й паркани.

У цьому випуску «Спалаху» автори та спікери намагаються зробити екскурс у коротку історію українського настінного живопису. Вона справді нетривала, бо, як уже говорилося вище, самі художники відзначають швидкий та короткий еволюційний шлях. Почалося все з наслідування західних зразків, потім трансформувалося у професійні мистецькі висловлювання, переросло у фестивалі вуличного мистецтва й завмерло в комерційній точці неповернення. Коли малюнок на стіні — данина моді, несмачний зразок так званої шароварщини або замовна робота.

Цікаво, що предтечею нинішнього стріт-арту «Спалах» цілком справедливо називає зразки радянських мозаїк та скляні вітражі. Останні давно стали культурною спадщиною, їх намагаються зберігати в міру можливостей. А ось з першими ведеться боротьба в рамках декомунізації. Я не готовий стати тут на жоден бік. З одного боку, червоноармійці в метро та піонери в публічному просторі дратують, бо є зразками комуністичної монументальної пропаганди. З іншого — виконували ці роботи небезталанні особистості. Все це в радянські часи робилося державним коштом, тож навіть якщо замовлення влаштовували по блату, все одно абикому не доручали.

І тут історії мозаїк радянського зразка, дозволених офіційно, перегукуються з нинішніми комерційними муралами. Хіба що до тих мозаїк у нинішніх художників нема ідеологічних претензій, та й мистецькі не особливо висуваються. Між іншим, комунальні служби радянську спадщину вуличного мистецтва, ті самі мозаїки, не надто оберігають від руйнації — але й самі не руйнують. Толеруючи в такий спосіб минуле й категорично не приймаючи сьогодення.

Окрім наскрізної теми протистояння митців та двірників, восьмий «Спалах» окреслює картину протистояння між самими художниками. Мова не лише про те, що один на цегляній стіні творить мистецтво, а інший малює кічуху. Виявляється, навіть у середовищі вільних творців діють неписані правила. Наприклад, мурал, який ви бачите, виконаний не так і не в тій манері, яку уявляв собі замовник і за яку заплатив. Тут теж нічого нового. Свого часу мексиканський художник Дієго Ривера, один із батьків комерційного вуличного розпису, посварився з американським замовником через різне бачення того, що мало бути представлено в публічному міському просторі. І «Спалах» не дає відповіді, хто гірший: художник без амбіцій, який не додає до професійності фантазію, — чи надмірно амбітний творець, чия фантазія або не влаштовує замовника або, що буває значно частіше, дратує громадян.

Це третя, не головна, але важлива лінія епізоду. Як уже зазначалося вище, короткі матюкливі написи й зображення геніталій на міських стінах не викликають у великої кількості українців ані емоцій, ані протестів. Натомість зображення конкретної впізнаваної особистості, умовна мама з немовлям, калина на фоні вишитого орнаменту чи просто абстрактний малюнок там, де його не було раніше, вибішують, окрім комунальників, ще купу народу. Скажу більше: до безграмотних, позбавлених художнього смаку вивісок та бездарно оформлених вітрин ставлення значно терпиміше, аніж до обмальованої різнокольоровими фарбами стіни.

Проблема проговорюється, але загадка сприйняття лишається не розгаданою. Тож новий «Спалах» на виході  фіксує явище та окреслює тенденції. І жоден із учасників процесу не може пояснити, чому міські жителі не сприймають на загал елементи міської культури.