Сім років війни, тонни пропаганди, постійне пробивання дна цинізму та абсурду. Якось уже звикли. Тому нічого надзвичайного не трапилося — просто Оксана Марченко зняла фільм про «братовбивчу» війну в Україні.

Ваша авторка вже писала про серіал «Паломниця» — чому не варто недооцінювати його пропагандистського впливу.

Шостий епізод «Паломниці» Оксани Марченко розповідає про те, як «українці вбивають одне одного і як їм би вже непогано отямитися». Хоча ні, надзвичайне таки є. Дуже нав’язлива «реклама» марки Louis Vuitton. Беру в лапки, бо, сподіваюся, бренд за це не платив — це було б уже геть за межами абсурду. Просто 30 секунд режисери розкадровують валізу зі впізнаваним лого. Це сцена, в якій Марченко збирається у Святогірську лавру.

У валізу вона кладе куртку та хустку Valentino, теж із дуже помітними логотипами. А потім сідає з усім цим добром в СВ-вагон, п’є чай, тримаючись за залізний підстаканник, та починає душевну розмову із сусідкою по купе. Активний показ важкого люксу взагалі характерний для цього серіалу. Чи то автори хочуть зіграти на контрасті й показати, що ця статусна жінка легко спілкується із простими людьми, їсть просту їжу та переймається простими проблемами. Чи то планують викликати в цільової аудиторії пієтет. Усе ж преклоніння перед заможними та впливовими людьми — доволі поширене явище.

Дві жінки ставлять свічки за своїх померлих дітей. В однієї — під град потрапила донька та онучка, якій не було й року. В іншої — не стало сина. Його забрали в АТО й він загинув на самому початку служби. «Может, так господь управил — чтобы он не убил никого?» — каже мати.

І ось ці дві пані стоять у Святогірській лаврі, ставлять свічки та символізують примирення ворогуючих сторін. Тим часом Оксана Марченко начитує фінальний закадр: «Что же у нас с тобой сломалось и разладилось, брат? Мы поверили тем, кто разделил нас на правых и неправых. На своих и чужих. Неужели, брат, ты хочешь, чтобы мы стали следующими? И лежали рядом в сырых могилах? Это плохой план, брат, даже если в могилах мы больше не поссоримся с тобой никогда».

Взагалі, слово «братоубийство» настільки часто трапляється в цій серії, що вона так і називається — «Слово о братоубийстве». А починається все зі згадки про Каїна, який через заздрощі вбив брата свого Авеля. Марченко, після розмови з черговою героїнею, рефлексує: «А сколько еще таких страдающих душ — мужчин и женщин, стариков и детей? Моих братьев и сестер, жизни которых искорежило братоубийство. Братоубийство несет смерть для двоих. В борьбе за первенство убийца забирает чужую жизнь, которую даровал бог. И тем самым посягает на его волю. Братоубийца становится слугой сатаны и заражает семенем смерти весь свой род».

Без реконструкції «історичних» подій — ніяк у таких фільмах, тому бачимо варіант «распятого мальчика» столітньої давності. Грабіжники вдираються в хату, проте не знаходять ані грошей, ані коштовностей. Тому вирішують усіх стратити й починають із 12-річної дівчинки — перерізають їй горло й витирають ніж об вишитий рушник. «Вскоре братоубийцы разделили участь своих жертв. Разбойники были убиты во время гражданской войны своими же приспешниками».

Думаю, зайве писати, що про Росію Марченко у фільмі не згадує навіть на півслова. І взагалі — всі її наративи настільки очевидні та заїжджені, що впізнаються ще до того, як вимовляються. Українці, обдурені та заплутані політиками, вбивають одне одного. А ще є, звісно, радикали. Вони, наприклад, напали на хід вірян зі Святогірської в Почаївську лавру. Люди йшли назустріч одне одному, але радикали усіляко перешкоджали цій ході. Радикали не хочуть, аби українці примирилися, обнялися та просто перестали стріляти. Причина війни — радикали. Ну і політики. Українські, звісно.

Не знаю, чи здатен здивувати рівень цинізму самої Марченко. Та й усіх авторів «Паломниці». До речі, вони ніде не зазначені — ні початкових, ні фінальних титрів немає. Ми не знаємо імен режисерів, сценаристів, операторів — ніхто не хоче світитися в цьому треші. Так ось про цинізм. Він, ясна річ, зашкалює, але це вже звична справа. Марченко заливається сльозами, слухаючи розповіді про скалічені війною долі. Влаштовує зустріч із дітьми-переселенцями та говорить із ними про їхні мрії. «Я смотрела на этих детей, слушала их рассказы и с трудом сдерживала слезы. Мне так хотелось обнять этих малышей. Согреть их своим теплом».

Хочеться також звернути увагу на любов ведучої до специфічного вживання зменшувано-пестливої лексики. До священників вищого рангу вона звертається «владыченька». Згадує, як одна з героїнь ставила «панахидочку». Ця лексика вироблена не зараз — Марченко користується нею вже давно. Раніше на її каналі були лиш короткі відео переважно із тваринами. Вона з ними розмовляла в манері Іудушки Головльова:

До речі, в цих милих відяшках можна помітити той самий стиль, що й у «Паломниці», — поєднання цинізму, жорстокості та вдаваної гіперболізованої душевності. Марченко постить типу надихаюче відео з дельфінарію, в якому «щасливі» дельфіни та морські котики виконують трюки. Насправді ж — страждають від неволі та хлорованої води. Ще є відео з горобчиком, який випав із гнізда. Марченко його підібрала, посюсюкала, припустила, що він голодний, і пожаліла, що він лишився без мами. А потім випустила в кущі. Мовляв, він вже великий і знайде собі поїсти. Звісно, в такій ситуації можна бути певними, що сам горобчик стане чиїмось обідом.

Такий підхід, як не дивно, усе ще здатен дивувати. Мовляв, як можна використовувати релігію для такого? Наче все це ми бачимо вперше. Наче церква ніколи не була причетною до масових убивств, допомоги диктаторам, служіння інтересам певних людей і ще до безлічі брудних справ. Ніби в мистецтві не було купи негативних персонажів, які активно наголошували на своїй порядності та доброті. З іншого боку — в «Паломниці» все ж використовується безпрецедентний рівень кринжу, й саме він є основним фактором, який шокує. Єдине, що втішає, — кількість переглядів цього епізоду про війну суттєво менша, ніж у попередніх.

Фото: скриншоти