Канал «Україна» почав березень прем'єрою. Серіал «Незакрита мішень», за визначенням авторів – кримінальна мелодрама. Поки що в ефірі було менше половини з 24 заявлених серій. Але цього вже досить, аби скласти враження не так про саму історію, як про певні тенденції у виробництві вітчизняного продукту. Їх важливо знати й розуміти. Адже, припускаю, вони збережуться щонайменше на телевізійний сезон. І не лише на «Україні».

Канал зберігає цільову аудиторію – жінки переважно 45+. Вони далі віддають перевагу історіям про жінок різного віку, які потрапляють у критичні ситуації через чоловіків та завдяки їхнім старанням. Причому мужчини тут усе одно на других ролях, бо у двобоях, здебільшого інтелектуальних, сходяться прекрасні дами. Під інтелектуальним герцем маю на увазі витончені, багатоходові інтриги-комбінації, спрямовані головною лиходійкою-стервою проти всього світу, що її оточує.

У цій ролі в серіалі – бізнес-леді з великими можливостями Марина Гаршина (Валерія Ходос), яка оголошує війну юній спортсменці-біатлоністці Каті Горенко (Олеся Мацкевич-Грибок). Хоча на початку історії Марині все одно, є Катя чи її нема. Гаршина з пасивним інтересом стежить, як із дівчиною розправляється, руйнуючи кар'єру, її коханець та діловий партнер Ігор Ставицький (Артем Алексеєв). Знищення Каті – його особиста вендетта. Колись давно дівчина вбила свого тренера, він же – тато Ставицького та його зведеної сестри Лєри (Катерина Григоренко).

Все міняють дві обставини: загроза бізнесу Марини з боку – буває ж таке! – чистого, як сльоза, ні грама не корумпованого мера та прозріння Ігоря. Він у шоці від правди: виявляється, його батько – не просто ґвалтівник, а ще й педофіл, знущався над Мариною тривалий час. І саме на очах у неї ледь не зґвалтував Катю, за що й поплатився. Тепер Катя для Марини – не лише знаряддя вбивства мера, а й суперниця, адже Ігор за законами жанру покохав ту, кого ще вчора ненавидів і чиє життя зруйнував. Тепер Катю хоче знищити вже Марина, причому фізично.

Тенденцію, коли одна молода жінка потрапляє в біду й вибирається сама, а інша – плете мереживо інтриг, у серіальну культуру ввів американський кінодраматург Сідні Шелдон ще на початку 1970-х років. Коли телевізійні серіали в Америці, скажімо так, фемінізувалися. Звісно, можна сперечатися щодо піонерства Шелдона. Проте це прізвище найкраще знайоме в Україні. Не так за серіалами, як за однойменними романами, їх активно видавали російською в 1990-ті. Показово, що серіалів, які Шелдон потім адаптував у романи, українські глядачі не згадають. Хоча вони йшли, скажімо так, другим екраном.

Але мова про формат: Шелдон був одним із перших, хто вирішив поміняти ролями чоловіків та жінок. До нього чоловіки ламали життя чоловікам, і під тиском обставин слабші ставали сильнішими. У «Незакритій мішені» прискіпливий глядач угадає мотиви із шелдонівських «Якщо настане завтра» та «Інтриганки» – навіть якщо автори з цими творами не знайомі. Повторюся: не конче знати класику, аби відчути тренди та вловити тенденції.

До них належить і оціночне судження більшості чоловічих персонажів. Серіали для жіночої аудиторії давно й успішно знімають всюди, де розвинена подібна індустрія. Проте, здається, лише в наших історіях чоловіки знецінені майже до рівня плінтуса. Вони або ґвалтівники-педофіли, або гламурні альфонси, від яких користь хіба в ліжку, або ходячі гаманці, або марнотратники, для яких пиво важливіше за добре слово жінці, з якою живеш. У кращому разі чоловіки виконують певні функції, як-от Катін тато Леонід (Михайло Кришталь). Він – поліцейський слідчий, добряк із великим серцем, яке не витримує того, що відбувається з донькою. Коли ж вичухується, тут же хоче взятися до роботи, включитися в процес пошуку Катіних ворогів – і, як вимагають жанрові закони, з першого ж разу бере правильний слід.

Разом із тим пошук нових героїнь та героїв у згаданому серіалі очевидний. Найперше – це Катя Горенко, людина зі світу спорту, біатлоністка. Або помиляюся, або спортсменок, тім більше біатлоністок, чиє завдання – бігати й стріляти, український серіал іще не пропонував. При цьому до класичної спортивної драми фільм стосунку не має. Спортсменкою Катю глядач бачить у першій серії. Потім вона вже кілер мимоволі. Нарешті – розлючена діва з пістолетом, здатна зупинити трьох кримінальниць. Щось підказує, далі бігатиме й стрілятиме героїня ще не раз. Але з власне спортивними змаганнями дії вже не перегукуються.

Марина Гаршина – так само дещо несподівана для цільової аудиторії подібних телероманів бізнес-леді. Вона керує будівельною компанією, а Ігор Ставицький – талановитий, блискучий архітектор. Про архітектурні проєкти й особливість роботи з ними у «Незакритій мішені» говорять і показують значно більше, ніж про біатлон. Такий сценарний хід сприяє неочевидному: допомагає створити не лише Всесвіт серіалу, в якому живуть герої, але заразом – окреслити урбаністичний, міський простір. Що вигідно відрізняється від звичних глядачам серіалів екстер'єрів елітних ЖК, занедбаних «хрущовок» та стандартно забудованих околиць мегаполісу.

Нарешті, автори «Незакритої мішені» порушують неофіційне, проте все ж існуюче сюжетне табу: показують ізсередини тюрму та її мешканців. Українського глядача телевізійні (та й кіно-) менеджери щиро вважають тими, хто перемкне канал чи вийде з кінозалу, побачивши на екрані представників/представниць суспільних та соціальних маргінесів. Пояснювати причину довго, та й не треба. Згадаю лише один аспект цієї комплексної проблеми. Чомусь вважається, що позитивний герой/героїня не можуть потрапити за грати. А якщо вийшов з колонії – вже несе на собі печатку зла. Тобто, наочна боязнь неоднозначних персонажів, котрим складно дати потрібну глядачеві оцінку.

У «Незакритій мішені» ризикують. Один із героїв другого плану – тюремний наглядач. Частина дії відбувається в стінах жіночої колонії, де сидить Катіна мама і куди потім потрапляє Катя. Звичаї окреслені пунктиром, але тут – і вульгарність, і підступність, і натяки на лесбійські стосунки, і небайдужість до алкоголю. Зрештою, варто вкотре згадати Сідні Шелдона: американський сценарист зрозумів, що жінка в неволі несе в собі більше емоційних навантажень та провокує більше конфліктних поворотів, аніж чоловік. Ну, а втеча з в`язниці – одна з улюблених та вдячних тем масової культури.

Звідси ще одна тематична лінія серіалу: корумповане правосуддя. Марина Гаршина дуже швидко вирішує судові справи на свою користь, досить показати гроші. Вона на короткій нозі зі слідчими, з начальником колонії, з наглядачами. А коли Катя Горенко бере державного адвоката, той-таки начальник колонії насміхається з неї. Мовляв, краще приватного, державний слабкий, нічого не може.

Отут нарешті підходимо до проблеми, котру створені в Україні серіали поки не готові вирішувати. Йдеться передусім про продукт вечірнього прайму. Російська мова сценаріїв – половина біди, причому менша. Бо масова культура, складовою якої є телекіно, – це не так про мову, як про контекст і смисли.

Анонс «Незакритої мішені» визначає Катю Горенко українською спортсменкою. Так, українські спортсменки розмовляють російською, спорт наш узагалі майже весь російськомовний. Тут не зрозуміло, в якій країні відбувається дія. Назви на кшталт «Автостанція» і «Поліція» - українською. На задніх планах часом видно український прапор. Проте силовики – без пізнавальних знаків держави, якій служать і яку захищають. Мегаполіс, у якому відбувається основна дія, називають «столицею». Але столиця – чого, якої держави? Мера якої столиці вбивають, аби підставити Катю? Вона сама живе в маленькому містечку під назвою «своє місто». Чому б його не назвати, навіть вигаданою назвою? І де результати лабораторних досліджень, котрі доводять: якщо глядачам покажуть Київ і назвуть Київ Києвом, у них від того погіршиться самопочуття й психічний стан? Немає таких досліджень. Як немає соціології, котра доведе – українська аудиторія категорично не хоче чути в серіалах назви українських міст.

У цьому контексті є показовий епізод. Кримінальниці, котрі втекли з колонії, випивають і вирішують поспівати. Що затягують знедолені жіночки середнього віку? Російську народну пісню зі словами «О чём дева плачешь», назва твору – «По Дону гуляет казак молодой», слова Дмитра Ознобішина, який жив у ХІХ столітті в Симбірській губернії, на Волзі.

Не живучи в бульбашці та часто буваючи в різних компаніях, не завжди, скажімо так, патріотично налаштованих, усе одно не чув хорового виконання саме цієї пісні після чарки. Натомість у часи, коли краєм ока дивився російські серіали, вона частіше чіпляла вухо. Я не кажу, що зечки-втікачки мали би співати «Червону руту» чи «Несе Галя воду». Проте «Каким ты был, таким остался» в Україні подібні компанії все ж затягують значно частіше. Отже, ідентичність героїв та героїнь праймових серіалів, зроблених в Україні та за участю українських акторів і акторок, поки впевнено і вперто лишається розмитою. Розмови про таку собі «універсальну історію» чув багато разів. Професіонали знають, що саме при цьому мається на увазі насправді…

Попри це, власне історія виглядає міцною. Не завжди зі стандартними для подібних телероманів ходами й поворотами. Звісно, якщо не чіплятися прискіпливо до деталей на кшталт того, що в колонію за вироком суду Катя пішла за кілька днів після затримання й порушення кримінальної справи…. Спишемо на умовності й специфіку виробництва.

Фото: канал «Україна»