«Детектор медіа» стежить за конфліктом між телеканалом «1+1» і блогером Тайлером Андерсоном (ютуб-канал Geek Journal). Крім новин на цю тему, ми публікували колонку журналістки Лєни Чиченіної. Тепер до вашої уваги погляд на ситуацію письменника та сценариста Андрія Кокотюхи.

Історію епічного — з точки зору мешканців соцмереж та користувачів ютуба — двобою між потужною медіагрупою і влогером-одинаком навряд треба детально переповідати тим, хто читає цей текст. Проте короткий зміст усе ж потрібен. Без нього навіть утаємниченим не просто буде зрозуміти сказане далі.

Отже, в Запоріжжі живе молодий та зухвалий Олексій Коваленко. П’ять років тому він разом із своєю дівчиною заснував ютуб-канал «Geek Journal». Аудиторія знає пана Коваленка як Тайлера Андерсона. Його контент базувався на далекому від компліментарного огляді українських фільмів та серіалів. Канал мав більше сотні тисяч підписників, серед них чимало платних. Це, за інформацією з відкритих джерел, ввело Geek Journal до топдесятки україномовних каналів на ютубі. Прошу зафіксувати важливу цифру: 5 років.

Шостий рік існування почався для Geek Journal із проблеми, котра несподівано навіть для безстрашного Тайлера Андерсона завершилася перемогою. Хтось поважний на каналі «1+1» образився за поширені на каналі випуски. Влогер звинуватив «Плюси» у створенні серіалів російською мовою ще й за російськими лекалами. А потім розвинув тему, розповівши про, на власне переконання, моральну деградацію колись найпопулярнішого каналу-українізатора.

Від імені каналу були написані скарги (страйки), котрі поставили Geek Journal на межу закриття назавжди. Соціальні мережі активно вступилися за Тайлера Андерсона. Сам він тут же анонсував новий канал, який протягом доби (!) підтримала чимала аудиторія. Як результат, сторони конфлікту почали про щось домовлятися. Страйки зняли, канал врятували, хоча його творці готуються до нової атаки. Коваленку-Андерсону «Плюси» здуру зробили біографію.

Так, гнаний герой-влогер дуже швидко став гостем Романа Скрипіна на однойменному ютуб-каналі, й цей факт теж важливий. Адже манери подачі інформації на аудиторію в обох ну дуже вже подібні. Обоє не бачать межі між критичною оцінкою та відвертим хамством. Останнє отримало в мережі свою назву — «хайп». Тобто і Роман Скрипін, і Олексій Коваленко робили й роблять собі аудиторії найперше завдяки так званому хайполовству. Хіба що Скрипін має значно більше досвіду в нелегкій боротьбі з ворожим особисто до нього світом.

Але чи все так просто з контентом Geek Journal? Чи справді україномовність означає якість? Чи варто називати якісною аналітикою монологи юнака з мінімальним — з огляду на вік — досвідом кіноглядача. Так, візуально вони виглядають навіть дуже привабливо, особливо для справді молодої аудиторії соцмереж та ютуба. За неї ефірні канали борються, з року в рік боротьбу програють і, підозрюю, наступне десятиліття залишить біля «ящика» мастодонтів передпенсійного віку. Між іншим, до такої аудиторії поки що можна віднести й українців, народжених у 1960–1970-х роках. Наступні покоління для ефірного телебачення в тому вигляді, в якому воно є нині, втрачено, як на мене, остаточно.

Отже, в ролі злобного троля Тайлера Андерсона, оглядача українського кіно й серіалів, Олексій Коваленко постає, нагадаю, вже п’ять років. Саме відтоді українське кіновиробництво почало нарешті пробуджуватися, набувати ознак індустрії. Від осені 2017-го українські прем’єри почали з’являтися щотижня. На початку ж 2020-го наші фільми вже конкурували між собою в прокаті, стартуючи в один день по два, а то й по три.

Майже кожен із них, або переважна більшість, потрапляли в поле зору Тайлера Андерсона. Зухвалий влогер протягом 25 хвилин старанно трощив фільми на шматки. Аби під фінал перетворити кожен на пил і виголосити остаточний, дуже подібний до медичного, діагноз: пацієнт швидше мертвий, аніж живий. Чи взагалі мертвонароджений.

Таким чином, саме українське кіно допомогло творцеві Geek Journal капіталізувати себе та свою діяльність. Парадокс: самого себе українське кіно тим часом капіталізувати не змогло, за поодинокими винятками. Але це не єдиний парадокс ситуації. За п’ять років існування нещадного для кінотворців ютуб-каналу на нього ніхто (!) не поскаржився й не зробив спробу заблокувати. Хоча кожен продюсер легко міг піти шляхом «Плюсів» і звинуватити канал у порушенні авторського права.

Хто не бачив жодного випуску, поясню: свої безжальні, трешеві огляди Тайлер Андерсон ілюстрував здебільшого трейлерами фільмів та іншими відеоматеріалами. Взятими з мережі, до яких доступ відкритий. Якщо є бажання, як ось у «1+1», можна було вжучити й показово покарати хулігана значно раніше.

Чому ж ніхто з виробників кіно і серіалів в Україні тим не заморочився? А дуже просто. Значна їх частина не знала про існування Geek Journal. Ті, хто знав, здебільшого не звертали увагу. Найбільш толерантні навіть раділи: антиреклама теж реклама, ще й безкоштовна. Словом, Geek Journal і ненависне йому українське кіно існували в різних площинах, що цілком нормально.

Я не знаю жодного виробника кіносеріального продукту в Україні, який би враховував на будь-якому етапі думку популярного в певних колах Тайлера Андерсона. Ніколи не чув, аби на його майбутню оцінку хтось робив поправку. Натомість була інша історія: свого часу директорка кінотеатру «Жовтень» Людмила Горделадзе закликала спільноту кінокритиків не громити українські фільми бодай у перший тиждень прокату. Що означає визнання впливу наших професійних критиків на якусь частину цільової аудиторії.

Із болем у серці визнаю: переважна більшість українських фільмів не збирає через кінотеатральні каси й половини аудиторії, яка підписана на Geek Journal. А знаєте, що це означає? Що півтори сотні тисяч підписників і фанатів Тайлера Андерсона не є глядачами українського кіно й, відповідно, серіалів. Якщо похибка в підрахунках і є, то вона не дуже велика.

Звісно, сам Олексій Коваленко всі обхаяні ним стрічки дивиться. Адже перегляд із метою препарації та подальшого знецінення — його хліб. Натомість глядачі, які навряд у масі своїй розуміють контекст і взагалі бодай поверхово чули щось про особливості національного кіновідродження, виють від захвату: «О, як він їм врізав! Ай молодець, чувак! Мочи їх, мочи, вали нездар! Теж мені, Голлівуд знайшовся!». Припускаю: реакція цільової аудиторії Geek Journal на огляди свого кумира дуже подібна до реакції глядачів, котрі в Давньому Римі ходили на гладіаторські бої. Аби хором змусити добивати пораненого раба.

У сухому залишку маємо не якісну аналітику, а передусім форму, яка подобається інтернет-аудиторії. Олексій Коваленко, поза сумнівом, юнак талановитий. Він харизматичний і сам по собі цікавий на вигляд. В образі Тайлера Андерсона він цілком відповідає назві свого каналу. Адже слово «geek» (гік) означає не лише людину, захоплену сучасними технологіями. Ось кілька його значень: «виконавець карнавалу в ролі дикуна», «ентузіаст або експерт», «людина з інтелектуальними здібностями, які не подобаються іншим». Вочевидь ухил робиться на останній пункт. Проте візуально виглядає як пункт перший.

Влогер Тайлер Андерсон у ролі безбашенного борця з неякісним українським кіно подобається сам собі. Він є річчю в собі, й тому кілька його оглядів поспіль дивитися неможливо. Олексій Коваленко повторюється раз по раз, не шукає нових форм, знайшовши одну-єдину, яка годує. І, що головне, розповідає про вади українського кіно людям, які ніколи цього кіно не бачили й не побачать.

Підозрюю: він та його активні читачі вже образилися на ці висновки й оцінки. Проте біда великої частини влогерів у тому, що вони щиро не вважають себе об’єктами будь-якої критики. А їхні аудиторії об’єднуються для хейтингу (цькування) тих, хто насмілився наїхати на їхнього гуру. Що доводить: кожен такий влогер, створюючи канал, має на меті створити або вже створив якусь подобу секти. Без жодних перебільшень.

Коли так, історія двобою «1+1» і Geek Journal описується приказкою: «Яке їхало, таке й здибало». Не відкрию таємницю, коли скажу: контент «Плюсів», особливо новинний чи сумнозвісні програми Олександра Дубінського давненько обзивали трешевим, хейтерським, маніпулятивним тощо. Тайлер Андерсон робить те саме, й час уже помітити й визнати це. Потужний маніпулятор вирішив покарати маніпулятора меншого. Сталася битва Давида з Голіафом. У якій переміг не сильніший, а той, чия аудиторія зубастіша. Що зовсім не означає правоту «Плюсів»: спроба заблокувати влогера, який не подобається, автоматично ставить мене й моїх однодумців на бік пана Коваленка. Хоча до змісту його контенту, як описано вище, запитань виникає чимало.

Нарешті — важливий момент, на який указала Олена Чиченіна: «Автори "Geek Journal" концентруються лише на критиці "1+1". Що, безумовно, яскраво демонструє упередженість. Таких самих розгромних роликів можна позаписувати і про інші канали». Попередні роки Тайлер Андерсон, скажімо так, із юнацьким запальним максималізмом імітував кінокритику. При тому, що українське кіно справді є за що шпетити. Чим наші кінокритики активно займаються. І погоджуватися я готовий саме з ними.

Відтак зараз Geek Journal виробив «скандальні» ролики, якими зайшов на територію критиків телевізійних. Ще й наговорив банальних, очевидних для дослідників медіа та втаємничених досвідчених дорослих глядачів речей та істин. Нічого нового про українське телебачення. Нічого такого, з чим би активні українці не погодилися. Нічого такого, чого б вони не знали. І абсолютно незрозуміле частині своєї аудиторії, до якої належать ровесники Олексія Коваленка. Порівняти золоті часи телебачення і його сумне сьогодення вони не можуть. Для того треба знати контекст і, що важливо, причини такого стану справ.

Та, власне, хейтячи українське кіно, теж треба знати всі можливі й неможливі контексти. Індустрія у процесі зростання. Має всі відповідні хвороби зростання. Проте навряд автори Geek Journal можуть стати для індустрії лікарями. Могильниками, до речі, теж.

Фото: Geek Journal