«Детектор медіа» продовжує висвітлювати чотирнадцятий пітчинг Держкіно, який триває з 14 по 25 вересня. Наша оглядачка Лілія Апостолова вже описувала, як три з половиною дні пітчингувалася секція неігрових національних фільмів. Основною претензією експертів стала «телевізійність», а не «кінематографічність» представлених проєктів. Одним з експертів, які оцінювали претендентів у категорії документалістики, був постійний автор «Детектора медіа», письменник, сценарист і кінокритик Андрій Кокотюха. У цій колонці він розкриває мотивацію експертів та пропонує рішення, як зменшити кількість ображених та рівень конфліктності.

«Сьогодні ми були на Держкіно. І почули, що наше кіно — "це не кіно". Справа у тому, що проєкт сподобався усім, але суть його обговорення звелася до того, що ми подалися в сесію "документальні фільми". Але в нас, як здається експертам, не документальний фільм, а "телесеріал". І що подаватися потрібно було туди. На одну мить я навіть розгубився із відповіддю. Бо одразу не зрозумів, як доводити, що документальний фільм — є документальним фільмом, а не телесеріалом», — такі враження від участі в Чотирнадцятому конкурсному відборі (пітчингу) кінопроєктів Держкіно виклав на своїй сторінці у фейсбуку відомий тележурналіст Акім Галімов.

Зрозуміти автора успішних телепроєктів про повернення українцям своєї історії можна. А серед цьогорічних претендентів на державне фінансування в секції неігрового національного кіно — їх було 122 (сто двадцять два!)  — пан Галімов має чимало однодумців, обурених та збентежених водночас. Звучало щире нерозуміння, чому проєкти переважної більшості учасників експерти бракували звинуваченням у «телевізійності». Член Ради з державної підтримки кінематографії, один із найфаховіших знавців кіно в Україні Андрій Халпахчі на якомусь етапі перебігу презентацій висловився: «Щойно з’явилося положення про 100-відсоткове фінансування неігрового кіно — понесли телевізійні проєкти».

Загалом неігрове кіно представлено трьома секціями — національне (тобто — повний метр), телевізійні серіали та копродукція. Прохідний бал, який після оцінок першого туру становив 3,5, набрало разом 139 проєктів. Як можете переконатися — проєкт «Повернення Мазепи», згаданий Акімом Галімовим, займає досить високе місце й має непогану оцінку. Це допоможе пояснити його претензії до експертів: на першому етапі піднести, аби потім з доброго дива зарубати. Але, повторюся, подібні удари під дихало отримували й ті, чиї позиції стояли значно вище. Отже, нічого особистого, лише наочна презентація. Бо саме вона розвертала думки та оцінки експертів на сто вісімдесят градусів.

Загалом було подано 142 неігрових проєкти. Перший тур не подолали лише три претенденти. Причина — тематична якість майже всіх заявок була як ніколи високою, й експерти в кулуарах відзначали це. Скажу більше: після більшості презентацій звучало погано приховане розчарування. Мовляв, таку хорошу й актуальну тему подали — і так завалили.

А тепер увага: «завалити» означає зазвичай «запропонувати втілення в телевізійному форматі». Саме по собі це визначення не є звинуваченням чи знеціненням роботи кожної команди. Просто телевізійний документальний фільм — інший сегмент, інший жанр, інша манера подачі, аніж документальний фільм, призначений для великого екрана.

Тут можна почути: на великому екрані показують усе, що завгодно, якщо є відповідна проекція. Це теж правда. Наприклад, телевізійний фільм «Ольгерд Бочковський. Незгасима іскра палаючої ватри національної свідомості» виробництва каналу «Еспресо» презентували перед телевізійною прем’єрою саме в залі кінотеатру «Оскар» у ТЦ «Гулівер» — тому самому, де цьогоріч триває Чотирнадцятий пітчинг Держкіно. Подібна практика існує в Україні давно. Зрештою, свої тизери претенденти демонстрували на великому кінотеатральному екрані. Чим дурили самі себе: раз можна відтворити в кінозалі, значить це — кіно. До слова, слухати й робити висновки переважна більшість отримати фінансування вміє. Бо вже на другий день, надивившись трансляцію та зробивши поправку на основну претензію експертів, ледь не кожен починав презентацію фразою: «Ми плануємо робити не телефільм, а саме кіно».

Але на цьому розуміння процесу завершувалося. Слухаючи раз по раз претендентів, я дедалі частіше згадував фразу, почуту ще у школі на уроці літератури. Жанр твору один мій однокласник визначив так: «Це не вірш, бо написано прозою». Заяви претендентів про те, що їхнє кіно — не телевізійне, але все одно документальне, десь із цієї опери. Бо дозволяє називати документальним фільмом усе, що не художнє кіно й не анімація.

Формально це так. Фактично ж документальне кіно, особливо те, яке відповідає сучасним вимогам, не передбачає постановочних зйомок. Не практикує реконструкції подій. Не припускає ведучого в кадрі, тим більше якщо він — телевізійний шоумен. Тут згадані лише основні відмінності між документальним кіно і документальним телефільмом. Хоча на практиці їх значно більше.

Хтось щиро того не помічає, бо роками, як не десятиліттями створює подібний неігровий продукт для телебачення. Хтось свідомо прийшов вибороти стовідсоткове фінансування, яке обчислюється в 2 мільйонах гривень. Менше просять одиниці, там ідеться про дофінансування виробництва на етапі постпродакшену. Та все одно пропонується телевізійний формат, хоч як той проєкт не крути.

У цьому місці найкраще дати кілька цитат самих претендентів, аби зрозумілим було ставлення до власних проєктів та до державної підтримки загалом. «Проєкт молодий, він народився під час пандемії. Я вважаю, 1 700 000 у держави на нього можна взяти», — пояснює свою мотивацію один. «Я вважаю, що фільм треба зняти, і це не питання якихось там трьох рублів», — переконаний інший. «Я хочу знімати багато природи, аби показати велич нашої країни», — каже третій.

Але зразком подібного сприйняття слід вважати таку собі компанію «Прайм Сторі Пікчерз». У перший день продюсер Олександр Недбаєв, озброївшись засобами агресивного мережевого маркетингу, представив проєкт «Велике коло». При загальному бюджеті більше 5 мільйонів гривень компанія просила в Держкіно 1 млн 350 тисяч. Фільм — історія українського мандрівника Артема Суріна, який обігнув земну кулю й пережив чимало пригод.

Усе б нічого, якби прем`єра «Великого кола» не була анонсована на… жовтень цього року. Так, це буде онлайн-серіал довжиною у 8 серій. І так, без трошки півтора мільйони компанія просить на те, щоби зробити з 8 серій фільм на 75 хвилин. Що в перекладі означає: частково перекрити вже витрачені на створення серіалу кошти. За рахунок держави.

Три інших проєкти від пана Недбаєва потрапили до переліку неформальних лідерів за кількістю критичних зауважень експертів. Хоча б тому, що представлялися винятково на слайдах, читай — на словах. Перший — «Історія українських супергероїв» як засіб популяризації своїх котигорошків. Другий — «Україна гастрономічна», у форматі гастроблогерства. Третій — «Хрещатик. Повсталий з пекла», про історію вулиці Хрещатик. На питання, хто підірвав Хрещатик у 1941 році, відповідь була: «Нам треба детальніше вивчити це питання». Словом, невігласи широким фронтом ішли на штурм Держкіно, аби спробувати вибити 2 мільйони гривень бодай на один із чотирьох проєктів. А потім якось викрутитись, освоїти кошти й благополучно закопати в землю.

«Прайм Сторі Пікчерз» не єдині у своєму благородному пориві. Член Ради з державної підтримки кінематографії Віталій Докаленко визначив подібні проєкти неможливими для подальшої реалізації. З уточненням: саме як документальне кіно. Бо телевізійний фільм тут зчитується вже з короткої анотації, доданої до заявки. Андрій Халпахчі, своєю чергою, скористався прямою трансляцією і запитав: «Чому на пітчингу нема редакторів та продюсерів телеканалів?»

Підходимо впритул до того, з чого почали. І про що варто говорити далі. Проєкти секції неігрових національних фільмів уже на етапі конкурсного відбору варто розділяти на сегменти.

Найбільше пропонується біографічних — від того ж Мазепи до Терещенка, Патона, Параджанова, Аркаса, Гончара і далі, аж до нині живого актора Івана Гаврилюка. Вони перетинаються з історичними, що цілком логічно. І, очевидно, не мають візуального матеріалу більше, ніж на 45 хвилин. Ідеал тут — 22 хвилини, що автоматично наповнює потенційний слот пересічного телеканалу. Наприклад, раз на тиждень показувати телевізійний документальний фільм-біографію української особистості, створений окремою командою на замовлення каналу під існуючу лінійку.

Те саме — з фільмами на спортивну тематику. Є кілька спеціалізованих спортивних каналів, менеджмент яких міг би передбачити в своїх ефірах подібні проєкти і замовляти продакшен-студіям. Звісно, у відповідь чується: канали не дають грошей. Але ж на телевізійні проєкти передбачене 50 %-ве фінансування! Менеджмент каналів знає це, й саме за таким принципом уже створені художні телесеріали «Спіймати Кайдаша», «Карпатський рейнджер», «І будуть люди» тощо. Свого часу половину витрат покрив по «патріотичній» програмі Мінкульт. Від того жоден глядач не постраждав.

Таким чином, сегментувати питомо й форматно телевізійні заявки доволі просто. Складність ситуації — в неготовності телеканалів створювати подібні слоти й уже під них добирати проєкти від незалежних або частково залежних студій. Бюрократично це робиться так. Спершу є угода зі студією у вигляді гарантійного листа від каналу — ми готові до спільного фінансування в разі, якщо Держкіно оцінить проєкт і покриє частину витрат. Потім продюсер презентується й виграє. Нарешті, канал виконує зобов’язання і контент виробляється.

Звісно, подібні розмови — про ідеальну ситуацію. Якої під час коронакризи не дочекаєшся. Проте погодження таких або подібних правил гри суттєво зменшить кількість ображених та рівень конфліктності. До всього, розвантажить експертів, котрі теж будуть займатися своєю справою, а не доводити раз по раз, чим кіно відрізняється від телефільму. А головне — прямо чи непрямо сприятиме кіноосвіті претендентів. Вони, якщо не дурні, будуть учитися й набувати знань та досвіду «у полях», а не в своїй творчій уяві.

Фото: скріншот