Сьогодні, 1 червня, у День захисту дітей – прем’єра документального фільму Леоніда Канфера та Юлії Козирянської «А що таке любов?» про дітей, які живуть в українських дитячих будинках та інтернатах. Як створювалася стрічка та де її можна подивитися – дізнавалася в автора Гала Скляревська. Тим часом Андрій Кокотюха вже подивився фільм і ділиться своїми враженнями.

У щоденних випусках новин, передусім – пропонованих каналами великих медіагруп, можна бачити сюжети про тяжкі долі дітей в Україні. Не щодня, але кілька разів на тиждень бодай одна новинна програма тему вчергове зафіксує. Якщо над дітьми знущаються, хронометраж сюжету буде на хвилину більший від стандартного. Якщо дитина, особливо малолітня, зґвалтована вітчимом, чи якщо ця дитина шкільного віку згоріла у власному будинку через нехлюйство мами-наркоманки – сюжет очолює випуск праймових новин.

Якщо ж актуальні дитячі проблеми розгорнуто показані в повнометражному (110 хвилин) документальному фільмі, телевізійної прем’єри для широкої аудиторії в Україні, скоріш за все, не буде. Виняток – майданчик фестивалю фільмів про права людини «Docudays». Там стрічку неодмінно відзначать. Причому – заслужено, відзнака не виглядатиме у форматі «треба дати, бо не можна на дати». Але корінь проблеми полягає в тому, що порушення прав дитини в Україні – тема, яка аж кричить, так хоче вирватися за фестивальні периметри.

Тут згадується фестиваль правозахисного кіно «Сходи» («Ступени»), який свого часу був на слуху й навіть у чомусь передрік «Docudays». Ідеологом та головним спонсором фестивалю виступав (а може, й досі працює з цим майданчиком) харківський підприємець Ігор Парфьонов. Він же знімав тематичні художні фільми, залучаючи Армена Джигарханяна, якого зробив одним із обличь «Сходів». Також пан Парфьонов сам знімався в фільмах, переважно – у вироблених власноруч.

Переглядаючи програму кількох фестивалів як глядач, оглядач і просто небайдужий до теми, я звернув увагу – ідеолог чим далі, тим більше зосереджений на захисті прав тварин. На прес-конференціях Ігор Парфьонов це підтверджував. Більше того: створені ним художні стрічки мали в сценарній основі «вегетаріанський» стрижень. Частина задіяних акторів наголошували на відмові від тваринної їжі. Що дало мені підстави визначити для себе «Сходи» як «вегетаріанський» фестиваль.

До чого цей відступ? Поясню: їсти чи не їсти м`ясо – особистий вибір кожного. За свій вибір доросла людина несе відповідальність. Відмова від сала й ковбаси може вилікувати, а може й зашкодити здоров’ю. І, зрештою, ніхто нікому не може заборонити популяризувати, ще й власним коштом, той спосіб життя, який людина вважає здоровим, в закликати робити вибір, який людина вважає правильним. З цього можна кепкувати, цим можна перейматися чи навіть захоплюватися. Проте особи, які зробили подібний вибір, повинні змиритися з реальністю: жоден фільм про те, що не можна їсти тварин, не змусить більшість людей відмовитися від біфштексу чи смаженого, хрусткого карася. Скільки разів не знімай прихованою камерою бійню – споживання ковбаси не зменшиться. Нарешті, шкода тут лише від продукту поганої якості, а не від м’яса як такого.

Натомість бути чи не бути в інтернаті – це вибір не дитини, яку туди поміщають. Про головне право людини, право робити вибір, тут не йдеться. Хіба згадати про інший вибір: тих, хто з доброї волі йде працювати в інтернати, бо там стабільне фінансування. Проблем нема… крім підопічних. Але ж хіба це проблема? Їх можна посадити в клітку, запхати в яму, підпалити живцем, а як не вистачає збоченої фантазії – просто побити чи зґвалтувати. Садисти свій вибір зробили. Їхні жертви позбавлені вибору від народження. Бо народилися або не в таких сім’ях, або – взагалі інакшими, особливими.

Повторюся: тему візьмуть у праймові телевізійні новини. Її порушать у соціальних токшоу на кшталт «Говорить Україна». І забалакають, коли документалісти запропонують для ефіру готовий документальний фільм. Такий приклад маємо – нова стрічка Леоніда Канфера та Юлії Козирянської «А що таке любов?». Прем’єра очікується на YouTube 1 червня, в міжнародний День захисту дітей.

Порушення прав дітей – тема номер один. Її треба висвітлювати всіма засобами щодня. Тут не може бути легших чи важчих випадків. Заклики захистити дітей від щоденного знущання – це не заклики відмовитися від м’яса задля суцільного блага. На фоні знущання над беззахисними й безправними дітьми розмови про те, що м’ясне тваринництво порушує права тварин – щонайменше блюзнірство, подвійні стандарти, маніпуляції й підміна понять.

Тим паче – якщо права дітей порушують державні службовці державним же коштом. Спроба зупинити бодай одну подібну практику, втрутитися бодай в одну історію, де дитина постає жертвою, – це точно важливіше, аніж волати про те, як забивають на птахофабриках бройлерних курчат. А коли мова про дітей з особливими потребами, все інше, на моє глибоке переконання, може почекати, бо взагалі не має значення.

Уже в трейлері «А що таке любов?» можна побачити й почути пряме порівняння інтернатів з тюрмами. Уточнюю: зараз ідеться про Україну. Діти страждають не в Мордорі, за російським поребриком. І дорослі учасники процесу, винуватці страждань, отримують зарплати, і чималі, з державного бюджету України весь час Незалежності. Інтернати перемололи, зі слів авторів фільму, більше півмільйона дітей. Справді – перемололи, іншого слова важко знайти. Тим паче – після перегляду.

Автори не запрошують – закликають небайдужих глядачів побачити дитяче Пекло зсередини. Формально провідницею до Пекла є галицька заробітчанка Марія Демчук. Через історію непростого життя й трагічної смерті її сина Юри розкривається непривабливий світ дитячих інтернатів. Не лише Івано-Франківщини, всієї України. Зйомки тривали два роки, завжди – з боями. Журналістів з відеокамерами вперто не пускали в державні установи, де утримують неповносправних дітей. Місця їхніх утримань мало чим відрізняються від камер для тортур. Ставлення персоналу подібне до тюремного. І, на чому невтомно наголошують автори, батьки віддають туди дітей зазвичай добровільно. Чудово знаючи, що відбувається за стінами та в які умови потрапляють їхні діти.

Марія Демчук, яку досить умовно, але все ж можна вважати головною героїнею, не надто приховує своїх знань. Її загиблий в інтернаті син Юра мав за життя важку форму шизофренії. Майже не говорив, та забої на тілі були красномовнішими за будь-які сповіді. Тим не менше, Марія, як більшість батьків, схильна списувати це на стан самої дитини. Мовляв, часто падають, стукаються об кути, стіни, одвірки. Простіше обдурювати себе, ніж починати боротьбу за права власної дитини. Яка, будемо чесні, ні до чого не призведе.

Місцями стрічка перетікає у формат журналістських розслідувань. Наприклад, коли йдеться про харчування інтернатських мешканців. Навряд хтось здивується, що тендери раз по раз виграють одні й ті самі постачальники. Котрі списують на дитячі кухні зіпсовані продукти. Це зрозуміло, навіть якщо не дивитися фільм, практика звичайна для будь-яких держаних закупівель. Також не здивують, хіба – вкотре обурять глядачів, озвучені цифри: менше 10 гривень на одну дитину в день. Витрати залишаються після оплати комуналки та, що значно важливіше, виплат зарплат працівникам.

Керівники інтернатів мають ідеальне прикриття. Його не оскаржити в жодному суді. Ще Остап Бендер придумав красти гроші під виглядом допомоги дітям. Автори фільму не звинувачують жодну владу, хоча відповідальність передусім на ній. Нема смислу, бо інтернати в тому вигляді, у якому вони є й показані в стрічці – спадщина СРСР. Від початку Незалежності дотепер у цій системі ніхто ніколи нічого міняти не збирався. Вона вигідна всім причетним. Від батьків до керівництва держави, хто б його в який момент не уособлював. Співучасниками злочину проти кожної конкретної дитини є всі, хто дає на його скоєння мовчазну згоду.

Але є моменти, на яких до Леоніда Канфера ніхто не наголошував. Принаймні, я або не чув, не бачив подібної статистики або не звертав на неї уваги. Автори пропонують так звану «Сирітську карту України», складену ще 2012-го року, до війни. На ній позначені регіони, більш та менш благополучні, коли йдеться про кількість проблемних дітей та частку байдужості до них. Дивним чином найбільш проблемним виявився Південний Схід. А там місця, де життя та гідність дітей нічого не варта, збігаються з нинішньою лінією розмежування.

Окремо стоїть Північний Схід, моя рідна Чернігівщина, де бойових дій нема. Та маю своє пояснення, яке у фільмі не звучить: Чернігівщина – найменш заселений регіон при найбільшій території. Міста розкидані, кордон із Росією – поруч, а особливою заможністю край ніколи не славився.

Висновок не звучить, але напрошується. Чим далі від Росії, тим більше шансів покращити ситуацію. Чим бідніше живуть люди, тим частіше відмовляються від проблемних дітей на користь держави. А державі, як зазначено вище, від них справді є користь – матеріальна. Можна з року в рік закладати в бюджет кошти, використання яких ніде ніким не контролюється. Бо все йде «на дітей», а діти… ну, ви ж розумієте.

«А що таке любов?» – стрічка, важка для перегляду навіть людям зі сталевими нервами. Важка тим більше, що навіть випадки втечі з інтернату не пропонують щасливих фіналів. Історія Руслана Кошиці – приклад тому. Хлопець не мав куди приткнути себе, крім як піти на фронт. Там він уперше в житті виявився комусь потрібен, але за місяць підірвався на міні, втратив обидві ноги. Яке ставлення в держави до таких людей, які можливості вони мають після госпіталя – теж невесела історія.

Фільм Леоніда Канфера також і найперше – про ходіння пекельними колами. Ніхто не застрахований від появи на світ таких дітей. Ніхто не гарантує їхнього майбутнього. Батьки втомлюються від безвиході, тому й перекладають відповідальність. Просто розв’язують собі руки для творення власного майбутнього. Діти не завжди розуміють, що відбувається довкола. Але їм завжди боляче, як будь-якому живому створінню. Єдина можливість полегшити біль – замінити її на любов. Але… що ж воно таке, любов?