«Детектор медіа» публікує другу рецензію на документальний фільм Ігоря Кобрина «1945». Погляд на фільм Андрія Кокотюхи читайте тут.

8 травня на каналі «Україна 24» демонструвався неігровий фільм режисера Ігоря Кобрина «1945». Стрічка складається із чотирьох серій і є прямим продовженням попередньої п’ятисерійної картини Кобрина — «1941. Незручна правда», яку показували у лютому 2013 року на телеканалі «Україна».

Обидві стрічки єднає не тільки ім’я режисера, загальна концепція та стилістичні прийоми, але також принципова російськомовність, яка автором ніяк не пояснюється, хоч і цілком зрозуміла та багато в чому виправдана з огляду на проблематику фільму, основні його виражальні засоби та потенційну аудиторію.

Засадничо обидві картини говорять нам про те, що Друга світова війна не закінчилася дотепер, і для цього на початку обох фільмів Ігор Кобрин використовує дві в чомусь слушні, а в чомусь полемічні  тези. У «1941» йдеться про те, що війна не може бути закінчена до того часу, доки не похований останній солдат. Кожен п’ятий із десяти мільйонів радянських солдатів пропав безвісти. Їхні могили, розкидані по величезній території колишнього СРСР, дотепер відкриваються дослідниками. У фільмі могили невідомих солдатів дорівнюють прихованій правді про Другу світову — її витоки та ціну за перемогу у ній. Останній ідентифікований та похований солдат ймовірно і позначить собою закінчення війни, так само як спрятиме цьому і правда про саму цю війну.

Фільм «1945» використовує іншу тезу. Тут йдеться про те, аби якось узгодити спогади ветеранів про Другу світову з тим, як вона показана у книгах та кінофільмах. На думку Ігоря Кобрина, йдеться про дві версії одних і тих самих подій — офіційну, сталінську, радянську, та неофіційну, низову, солдатську, ймовірну правдиву, яка приховувалася раніше і приховується дотепер. Поки цього не сталося — війна триватиме й далі.

 Тобто в обох випадках автор фільму ставить перед собою надважливе і навряд чи здійсненне завдання — встановити правду про Другу світову у двох її принципових моментах — початку війни та її закінчення. Правда про ці події важлива, бо вона визначає винуватців війни, ціну перемоги та витоки майбутнього (теперішнього) світу. Обидві обставини потребують з’ясування, обидві дотепер залишаються у центрі полеміки істориків та усіх охочих. Навколо цих обставин точаться безкінечні бої за історію та формується політика пам’яті багатьох країн.

Важливими є географічні координати території, про які розповідають фільми: у «1941» йдеться про територію колишнього СРСР — бо невідомі солдати поховані «в замерзлій землі Карелії,  в білоруських болотах, у лісах під Києвом, і на підмосковних полях». Це — широка географія, яка включає й Україну, проте нею не може бути обмежена.

Україна у серіалі («1945») окремо згадується тільки раз — коли йдеться про створення ООН, у всьому іншому наша країна суб’єктності не має, вона тут частина радянського Союзу. «1945» охоплює територію більшої частини світу, включаючи СРСР, майже усю Європу та велику частину Азії. Йдеться про переможний рік Другої світової війни та формування повоєнного порядку, який зберігається досьогодні. Відтак принципова російськомовність фільму може бути пояснена і тематикою стрічки, яка стосується імперської сталінської політики, і використанням джерел, а це радянські архівні документи та спогади радянських солдатів — і всі вони російськомовні. Варто врахувати і потенційну російськомовну аудиторію, у якої здебільшого інше, ніж у Кобрина, сприйняття подій Другої світової.

Найважливішим у всьому цьому переліку є сам предмет оповіді.

Йдеться, власне, про сталінську, комуністичну, імперську епоху, її найголовніші силові лінії, які подаються по-новому, у нерадянському неортодоксальному стилі. Ігор Кобрин дивиться на початок та закінчення Другої світової (а у фільмі «1941» йдеться про початок так званої Великої Вітчизняної війни) з позиції, які сформулювали історики-ревізіоністи на кшталт Віктора Суворова.  Ім’я Суворова жодного разу не згадується у фільмі, проте його концепція про превентивний удар нацистської Німеччини проти сталінського СРСР 22 червня 1941 року у картині присутня. Звісно, не Суворов її перший висунув, проте на теренах колишнього СРСР саме з його іменем ця концепція найчастіше асоціюється.

Однак у своїй версії подій 1941-го, а згодом і 1945-го років Ігор Кобрин спирається на інші відкриті джерела, серед яких власне істориків не так і багато: тут здебільшого представлені спогади, щоденники учасників та свідків багатьох історичних подій, а також архівні документи, з яких автор формує свій наратив.

Серіал цілком присвячений геополітиці, а конкретно подіям Другої світової війни, яка для автора фільму стала історією протистояння двох агресивних режимів — сталінського та гітлерівського. І Сталін, і Гітлер тут — агресори, які прагнуть світового панування, питання тільки у тому, хто кого випередить та переможе. Висхідна ідея серіалу — незмінно агресивна політика Сталіна, який прагне розв’язати світову революцію та поширити комунізм у всьому світі.

Структура серіалу добре продумана та виважена у деталях. У фільмі «1941» — п’ять серії, у «1945» — чотири. Кожна серія має свій заголовок, оповідає про відповідний історичний відрізок часу та розвиває свою тему. Перша серія задає тематичний тон усім наступним серіям: саме тут формується наскрізний сюжет, який розвиватиметься далі, слідуючи за історичними перипетіями.

Фільм «1941» відрізняється від «1945» наявністю так званих аналітичних довідок, які ще тут називаються міфами. Наприклад, у першій серій йдеться про ленінський міф про світову революцію, згодом про міф про беззбройну країну, яку придумав Хрущов, за ними слідують міфи про несподіваний удар, німецьку танкову армаду, перевагу німців у воєнній техніці та живій силі.

Більшість з цих радянських міфів автори картини розвінчують, як міф про беззбройну країну, деякі, як міф про світову революцію, залишають фактично без коментарів, які певний стратегічний вказівник для сталінського і подальших радянських та пострадянських режимів.

Зрештою, у картині йдеться не тільки про сталінські чи пізніші радянські міфи, але й про нацистські гітлерівські міфи, скажімо, міф про народний соціалізм, який начебто створив Гітлер, але це радше виняток з правила.

У центрі оповіді фільму опиняється сталінський комуністичний режим, оскільки мова ведеться не тільки про зовнішню, але й про внутрішню політику, яка змальовується автором фільму максимально людожерською. Мова не тільки про масові репресії чи голод, але й про цинічне ставлення до власних громадян як до витратного матеріалу, фактично невичерпного з огляду на безправність підлеглого народу. Сталінський СРСР — тоталітарна держава — агресивна та злочинна, будувалася ціною життя мільйонів невинних людей. Ігор Кобрин для сталінської політики не знаходить жодних виправдань — навіть у виграній війні, яку він вважає цілком заслугою радянського народу, а не Сталіна чи його полководців.

Такий підхід до теми робить стрічку безкомпромісно антисталінською та антикомуністичною у всіх її засновках та висновках. Проте найголовніше у фільмі те, що сталінська політика бачиться авторами фільму як продовження одвічної російської імперської політики, фактично її ідеальним втіленням, яке має позаісторичне універсальне значення. Ключем до усього фільму є останні кадри четвертої серії картини «1945», де цитується Шарль де Голль, який сказав, що «Сталін не пішов у минуле, він розчинився у майбутньому». Цю цитату уже намагалися якось трактувати учасники обговорення картини в ефірі телеканалу «Україна 24» 9 травня, проте ці трактування уникали теперішнього контексту — Сталін не просто розчинився у майбутньому, він втілився у Путіна, який продовжує його політику, намагаючись заново зібрати російську імперію і поширити її вплив на максимальну кількість країн.

Саме у цьому — найбільша цінність фільмів «1941» та «1945» — вони не тільки антисталінські, вони у першу чергу антипутінські та антиімперські.

Окрім очевидного антисталінського та антикомуністичного наративу, який цілком актуальний для теперішнього дня, у картині багато місця приділено компромісам лідерів західних держав, які часто поступалися Сталінові, віддаючи на поталу цілі країни та сотні тисяч так званих переміщених осіб — радянських громадян, остарбайтерів, полонених, борців з режимом, які не хотіли повертатися в СРСР. Перед нами правдиво трагічна історія західного конформізму та відвертого боягузтва, які зруйнували життя мільйонам людей. І в цьому також актуальність фільму Ігор Кобрина, який говорить нам не тільки про одвічну російську агресію, але й про слабкість перед нею умовного колективного Заходу з його часто інфантильною «стурбованістю» та схильністю до компромісів із диктаторами.

Звісно, цими двома темами фільми «1941» та «1945» не вичерпуються, тут багато фактів та подій, які не зможуть залишити байдужими нікого. Зокрема, у стрічках йдеться про ставлення радянських воєначальників до власних солдатів як винятково до витратного матеріалу; про радянські воєнні злочини у Європі; про долю радянських жінок на війні; про повоєнне пограбування Німеччини.

Фільми Ігоря Кобрина максимально емоційні та наповнені досить дражливою кінохронікою, яка демонструє акти насилля, включаючи масові та індивідуальні страти, епізоди ексгумацій масових поховань жертв терору, сцени воєнних атак зі смертями у кадрі, кінохроніку, яка демонструє будні блокади Ленінграда, гори мертвих людей у німецьких концтаборах, рани та каліцтва.

У цьому сенсі ці стрічки максимально відверті, проте вони показують війну такою, якою її ніколи не демонстрували в СРСР — як машину масових смертей та каліцтв, яка знеособлює та дегуманізує людину. Сталінський підхід був прямо протилежним — усі ці речі замовчувалися, а на перший план виходила риторика про масовий героїзм. Ця риторика, до слова, живе і в теперішній Росії з її гаслом «Можемо повторити».

Разом з тим впадає в око обмеженість візуального матеріалу, який мали у своєму розпорядженні творці фільму. Багато кадрів хроніки ми вже бачили сотні разів і вони настільки приїлися, що сприймаються радше як певне знеособлене тло, ніж реальні історичні факти. Більше того, здається, що одні і ті самі кадри можуть ілюструвати різні історичні події. Тим паче, коли йдеться про події, які не залишили свого візуального сліду, або він просто недоступний. Коли це можливо, автори фільму наголошують на тому, що кадри кінохроніки не відповідають певному історичному періодові, проте не завжди це можливо зробити. Ймовірно, це найбільша проблема такого типу стрічок, яким, задля вибудовування сюжету, потрібна винятково кінохроніка. У картині відсутні постановочні кадри, реконструкції, анімація чи ось схоже на це. Це, з одного боку, робить фільм назагал автентичнішим, проте, з іншого, підважує достовірність окремих кадрів чи епізодів.

Почасти такий підхід до фільмування сьогодні може здатися архаїчним, оскільки виглядає дещо гібридним — перед нами не стільки історична, скільки історико-публіцистична картина, яка скерована одночасно і на відновлення правди щодо важливих історичних подій, і на розвінчання політики сталінізму, яка виявилася набагато живучішою, ніж ми могли б собі уявити. Ймовірно, ці два завдання можна здійснювати й окремо, обираючи для цього різний інструментарій. Історичний фільм можна зробити і без кінохроніки, за допомогою сучасних наукових та кінематографічних методів, включаючи комп’ютерну графіку, анімацію, а також коментарі живих істориків. А для розвінчання сучасного російського сталінізму не варто навіть заглиблюватися в далеку історію, можна тільки подивитися на події останніх двадцяти років. Радянські воєнні злочини, так само, як і сучасні російські потребують не стільки фільмування, скільки судового розгляду.

І все ж історико-публіцистичний серіал «1941» — «1945» — важливий документ часу, який свідчить багато про що. Він нагадує нам, що від історії не втечеш, навіть якщо дуже хочеться. Людська пам’ять — вибіркова і схильна до витіснення неприємного, тим паче, якщо воно відбулося відносно давно і не з тобою, тому такі фільми не просто потрібні, вони ніколи не повинні полишати публічного поля.