Коронавірус має стадії загострення й спаду. Ситуація в зоні бойових дій на Донбасі теж має за весь час війни гарячі та холодні фази. Політична ситуація всередині країни далека від стабільності. Не все спокійно в світі довкола нас. Але є в Україні один часовий проміжок, який сам по собі провокує загострення в суспільстві незалежно від активності вірусів, пандемій, військових дій та інших катаклізмів різного ступеня глобальності. З року в рік це повторюється. І нема на те ради. Спалах пандемії «побєдобєсія» легко прогнозується. Але хвороба, пік якої припадає на 9 травня кожного року, поки не лікується нічим та ніяк.

Є тільки один рецепт від так званого «вірусу нашої перемоги». Він прозвучав у ефірі «Еспресо ТБ» під час марафону «Мир та війна» 8 травня. Говорила письменниця з Донецька Олена Стяжкіна – але думка про відсутність судового процесу й вироку для комунізму приходить уже не перший раз одночасно кільком десяткам мислячих українців. Щойно над радянським режимом відбудеться такий самий суд, який був у Нюрнберзі над нацизмом, поволі почнеться лікування «хвороби 9 травня». Принаймні – в Україні.

Травень 1945 року створив дуже небезпечний прецедент. Двадцять років потому американський письменник Джозеф Геллер придумав для подібних прецедентів загальне визначення – «пастка 22» (або «уловка – 22»). Це логічний виверт, котрий заганяє будь-який маразм у правове поле та перетворює на закон із покаранням для порушників чи бодай засудженням їх.

Сімдесят п`ять років тому в Берліні стався маразм - правовий, історичний, військовий. Радянський Союз, який у вересні 1939-того році спільно з нацистською Німеччиною розв`язав Другу світову війну, у травні 1945-того долучився до країн-переможниць у війні. Яку, нагадаю, сам же й почав. Тобто, у буквальному розумінні переміг сам себе. Але оскільки переможців не судять, а переможець за неписаним законом отримує все, СРСР отримав у 1945-тому році індульгенцію, відпущення гріхів. Тим більше, що дійсно, потім, коли 22 червня Гітлер напав на СРСР,  радянська армія  внесла великий вклад у  спільну перемогу союзників над нацизмом.

«Пастка 22» полягає в тому, що один диктаторський, нелюдський режим прийняв капітуляцію в іншого, такого самого. Після того суть радянського режиму не помінялася. Радянська влада ще без малого півстоліття чинила злочини не лише проти людей, що населяли Росію й так звані «союзні республіки», до складу яких входила Україна. Політичні, військові та гуманітарні злочини Радянський Союз скоював також у Східній Європі. Але все це подавалося під виглядом звільнення та боротьби з ворогом за якісь там комуністичні ідеали.

Ось чому для СРСР та його адептів 9 травня – зразок «гібридної перемоги». Адже за замовчуванням переможців не можна називати злочинцями, гіршими за переможеного. Те саме я пояснив своєму синові-підлітку, якого дивує, чому саме довкола Другої світової точаться зараз світоглядні баталії. І те саме, тільки в формі чотирисерійного документального фільму, пояснює всім, хто готовий почути, режисер Ігор Кобрин своїм документальним фільмом «1945».

Прем’єра відразу чотирьох серій пройшла ввечері 8 травня в ефірі «України 24». Наступного дня на тому ж каналі в рамках двогодинного прямого ефіру стрічку обговорювали.

Але варто нагадати: в цього проекту була окрема, давніша й скандальна історія. Сім років тому, на початку 2013-го, в ефірі каналу «Україна» анонсували показ п`ятисерійної документальної стрічки Ігоря Кобрина «1941». Тобто, фільм «1945» – це, можна сказати, другий сезон документального серіалу. Перший на основі здебільшого неоприлюднених раніше плівок архівної кінохроніки та інших документів поширював правду про початок радянсько-німецької війни. Другий – поширює інформацію для роздумів про її кінець. А також – про роль СРСР та особисто товариша Сталіна в розвитку подій, що відбувалися після травня 1945-того в Союзі та за його межами. Але в 2013-тому про другий сезон ще не йшлося. Натомість вистачило лише анонсу першого сезону, аби українські комуністи взяли офіс каналу «Україна» в облогу. Мета – не допустити показу, який розставляє правдиві,  так потрібні українцям акценти.

Попри все, прем`єра тоді відбулася. А зараз, з нагоди прем`єри «1945», в ефірі нагадали й про «1941». У зв`зку з цим мене дуже цікавить цільова аудиторія «України 24». Адже цей інформаційний канал досить молодий та запустився відносно недавно. Аудиторія ж дуже важлива.

Бо одна справа – говорити з однодумцями. Для яких нема Дня Перемоги – як складової тотального «побєдобєсія». Притомними, критично мислячими українцями, які побачать і почують в фільмі дуже мало нового для себе. А з почутим та побаченим будуть згодні ще до того, як почують і побачать. Й зовсім інша справа – оповідати тим, хто сприймає лише російсько-радянський пропагандистський контекст Другої світової та всього, що з нею пов`язано.

Схожі думки озвучували й ведучі прямого ефіру 9 травня під час обговорення «1945». Зокрема, на подібне питання відповідав чинний голова Інституту національної пам`яті Антон Дробович. Як історик він не ставив під сумнів озвучені й показані факти. Бо вони, на переконання пана Дробовича, є документальним свідченням епохи. Проти них не попреш. Але «пастка 22» працює і тут, ведучі або втрапляли в неї, або навпаки – застерігали від потрапляння в пастку аудиторію.

Передусім через те, що фільм Ігоря Кобрина на загал складається з трьох годин чорно-білої хроніки, закадрового авторського тексту та фрагментів зі спогадів очевидців певних подій. Практика «гібридної війни» за уми передбачає простий формат: не вір очам та вухам своїм. Я можу закликати не вірити російській радянській пропаганді – але ті, хто давно та вперто знаходиться під її дією, своєю чергою висловлять вотум недовіри мені. Хоча б через те, що на будь-яку хроніку можна накласти будь-який закадровий текст. А цитати спогадів тих, хто на власні очі бачив злочини радянських солдатів у Європі – вигадати.

Але, звичайно, в цьому не винні автори фільму. Авторський підхід Ігоря Кобрина полягає в розділенні складових 1945 року на окремі тематичні блоки й детальному їх аналізі.

Тому в першій серії – безчинства Червоної Армії в Європі, мародерства, групові зґвалтування та вбивства. Також про політичне «кидалово» Сталіним учасників польського руху опору, фактичний «злив» варшавського повстання з подальшою ліквідацією Армії Крайової. Ще – про більш як півмільйона жертв, у яких одноосібно винен маршал Жуков, котрий взяв за мету зайти в Берлін раніше за союзників. Нарешті, про фальсифікацію дати підписання німцями капітуляції й усього, що довкола цього відбувалося.

Далі бачимо й чуємо історії фронтових романів з «похідно-польовими жонами (ППЖ). Фактичне знищення інвалідів війни, які нагадували владі про її власні військові злочини й промахи, псуючи загальну переможну картинку. Долю радянських полонених та гастарбайтерів, записаних владою переможців до переліку «ворогів народу». Нарешті, про маловідомі сторінки «переможної історії»: самовільне, з порушенням усіх угод, захоплення СРСР територій на Далекому Сході, знищення в концтаборах 100 тисяч японських полонених, військове втручання у внутрішню політику Китаю, Монголії, В`єтнаму, Кореї. Звісно, про радянське «визволення» на танковій гусені в повоєнних Німеччині, Угорщині, Польщі, Чехословаччині.

Під час обговорення «1945» від ведучих звучали також цілком підставові, як на мене, сумніви в дієвості та впливовості на уми одного окремо взятого документального фільму. Ще й показаного під дату, раз на рік. Згоден із усіма, хто відповів: Україні конче потрібно більше стрічок, передусім – ігрових, художніх, які б заміняли російсько-радянський контекст Другої світової на питомо український.

Але для цього потрібне навіть не регулярне щедре фінансування. Навіть не правильні акценти на шкільних уроках історії. Бо зі шкіл діти йдуть додому, а телевізор легко можна вимкнути. «1945» потрібен насамперед як один із документів, котрий дозволить колись, не знаю, в якій перспективі, почати суд над комунізмом. Визнати режим злочинним, а СРСР – тоталітарною державною, причетною до розв`язання Другої світової в тій самій мірі, як і нацистська Німеччина.

Ось коли всі питання відпадуть самі собою. Зникне «пастка 22», бо злочинців уже не треба називати переможцями, ще й одноосібними. Перемогу в війні українці зможуть святкувати не 8 чи 9 травня, а в той день, коли злочини СРСР будуть офіційно засуджені в Україні. Переможцями будуть вважатися ті держави, які не лише взяли участь у розгромі нацистів, а й здобули потім власну свободу та незалежність від тоталітарних режимів.