«Назва фільму — брехня. Назва фільму — підробка. Назва фільму — маніпуляція. З якої радості ми — росіяни? Тільки тому, що “великоруські” імператори вкупі з аристократією і покірним церковним синодом над нами знущалися?» — так свого часу прокоментував український журналіст Віталій Портников київську презентацію фільму Леоніда Парфьонова «Російські євреї». І наголосив: «Євреї ніколи не хотіли бути росіянами. Після 1917 року вони хотіли бути радянськими. Навіть росіянину вже неможливо було бути росіянином».

Наведеній вище оцінці — три роки. Леонід Парфьонов уже встиг презентувати в Києві всю трилогію «Російські євреї». Потім, тому що послідовний, зробив «Російських грузинів». Прем`єра першого з двох фільмів стартувала на його каналі 13 квітня. Відкриває двогодинну стрічку авторське вступне слово. У якому пан Парфьонов пояснює для тих, хто в танку: це чергова частина трилогії про нації, що, цитата, «особливо масово та яскраво приходили в російську цивілізацію, російську кар’єру, російські еліти».

Я уважно дивився «Російських євреїв». Так само уважно переглянув першу частину «Російських грузинів». Оцінка пана Портникова за три роки зовсім не застаріла. Поміняйте назву. Суть залишиться. Ніде не сказано, що грузини хотіли бути росіянами. Радянськими людьми, до речі, так само.

Грузія після більшовицького перевороту опиралася російській радянській окупації рівно стільки ж часу, скільки Україна, — п’ять років. Щоправда, забігаючи наперед, так само Грузія опиралася десакралізації товариша Сталіна в березні 1956 року, після засудження культу особи Хрущовим. До речі, нагадаю, соратником Сталіна. Тоді ж центральна влада силою армії придушила захисників вождя народів, загинуло близько 200 грузинів. Про це є у відповідній серії проєкту Парфьонова «Намедні 1956».

Але краще зазначити, чого, точніше кого, у проєктах Парфьонова не було, немає й навряд чи колись буде. Він анонсував «російських євреїв», «російських грузинів» та «російських німців» як представників націй, котрі збагатили собою, підняли Російську імперію хоч царську, хоч радянську. Щодо ролі німців у становленні СРСР маю певний сумнів, та, можливо, не все знаю. Та Бог із німцями. Цікавіше інше.

Леонід Парфьонов не бачить серед тих, хто зробив людський внесок у розбудову Росії, українців. Тих самих, етнічних представників українського народу. Нас із вами й наших предків.

Що ж пропонує новий фільм про зрусифікованих, або, як кажуть в Україні, зросійщених грузинів?

Слід наперед визначитися з термінологією. Бо українська мова дає різні відтінки слова «русский». У нас воно перекладається як «росіянин» — і в значенні національності, походження, і в значенні громадянства, приналежності до держави. Російська мова дає два значення — «русский» і «российский».

Якби Парфьонов назвав цикл «Российские євреи / грузины / немцы», питань було би значно менше. Адже йшлося б не так про етнос, як про походження. Наприклад, російський підданий грузинського походження князь Петро Багратіон. Або радянський громадянин грузинського походження Йосип Сталін (Джугашвілі).

Проте обидва у трактовці Парфьонова — саме «русские», а не «россияне». Один етнос, агресивний, підкорює собі інший, можливо, такий самий агресивний і гоноровий, проте економічно, політично, мілітарно слабший, вразливіший. Після чого поглинає, розчиняє в собі, поступово вбиваючи ідентичність. А більшість конфліктів, які світ переживав і переживає досі — це конфлікт ідентичностей та боротьба за ресурси. Саме в такій послідовності. Спершу пригнічується ідентичність. А вже потім перерозподіляються ресурси. Які самі приходять до рук агресора, бо після знищення ідентичності втрачається будь-який сенс для захисту власного довкілля. Воно перестає бути нашим, віддається на визискування «їхнім».

У стрічці згадують різні грузинські прізвища. Серед них незіставні, проте вагомі для своїх середовищ Ніко Піросмані (мистецького) і Серго Орджонікідзе (політичного). Та головними героями першої частини «Російських грузинів» усе ж є князь Багратіон та семінарист-недоук Джугашвілі.

Оповідаючи про заслуги першого, Парфьонов показує шлях пересування російської армії, яка окуповує скандинавські країни. Не дає оцінки діяльності, говорить про окупацію зі стриманим захватом. Грузинський князь постає тут видатним полководцем, що, ймовірно, десь так і є з військової точки зору. І водночас загарбником, збирачем російських земель, насильницьким експортером «русского міра» туди, де його ніколи не було.

Другий комплексував щодо походження. Вивчив російську мову так, що сам міг викладати її приватно. Ще й, за версією Парфьонова, насміхався з вірменина Тер-Петросяна, майбутнього терориста-грабіжника на прізвисько Камо. Говорив із акцентом, але промови писав без помилок. Не знаю, що втримує автора від глорифікації того, кого Путін назвав «ефективним менеджером».

Хоча все ж Парфьонову вдається не переступити межі неприйнятного. Зупинитися на краю прірви й утримуватися від позитивних оцінок діяльності диктатора. Згаданий тут проєкт «Намедні. 1946–1960» так само не дає підстав запідозрити автора в хорошому ставленні до товариша Сталіна. Критична оцінка тирана є і в «Російських євреях».

Проте, перефразуючи Віталія Портникова, про Сталіна автор говорить не з пієтетом, але й не з огидою. Не так, як у цивілізованому світі та пристойному товаристві прийнято говорити про Гітлера. Хоча обоє рябоє.

Ну, а тепер час прогнозів: чому один із найвідоміших на пострадянському просторі журналістів із іміджом ліберала не робив і не робитиме окремого проєкту про «російських українців». Хоча б тому, що Леонід Парфьонов мав шанс зробити це не раз. Наприклад, у циклі «Російська імперія» (2000–2003). Історія їхньої держави до 1917 року багата на приклади представників української нації, що приходили в російські еліти.

Скажімо, згаданий в одній із серій Олексій Розумовський, уродженець Козельця, що на Чернігівщині. Співак, соліст придворної капели в Петербурзі, фаворит російської імператриці Єлизавети. А також його брат Кирило, який у 18-річному віці став президентом Петербурзької академії наук та одружився з родичкою імператриці. Той самий Кирило Розумовський, останній гетьман Лівобережної України, реформатор Гетьманщини.

Або Микола Гоголь. Про цього письменника є окрема згадка в «Російській імперії», але також окремий двосерійний фільм «Птах-Гоголь» (2009), так само створений Леонідом Парфьоновим до 200-річчя з дня народження митця. Про те, що цей українець козацького роду Яновських, народжений на Полтавщині, вплинув на всю російську літературу ХІХ століття, ніде на говориться. Точніше, про вплив та геній сказано чимало. Росіянин Парфьонов не називає Гоголя «російським українцем», хоча Піросмані записує в «російські грузини».

Візьмемо радянський період — і відразу згадаємо… ні, не Микиту Хрущова. До речі, багатьох збиває з пантелику той факт, що він працював на Донбасі, обіймав керівні посади в КПБ(У) й носив вишиванку. Насправді етнічнішим українцем може вважатися інший радянський партійний діяч — народжений у Кам’янському на Дніпропетровщині автор сценарію державного перевороту жовтня 1964 року і в подальшому «творець застою» Леонід Брежнєв. Про нього Леонід Парфьонов свого часу теж створив трисерійний документальний байопик «І особисто Леонід Ілліч Брежнєв» (2012). Там, як у фільмі про Гоголя, ви не знайдете згадок про українське походження радянського генсека.

Не закликаю пишатися цим — просто шукаю логіку в Парфьонова. Він вирізняє євреїв, грузинів та німців серед інших росіян. Натомість українців серед російських еліт усіх часів уперто не помічає. Більше того. У «Російських євреях» чимало уваги приділено Леонідові Утьосову та Марку Бернесу. Перший — одесит, другий — мій земляк, ніжинець, це Чернігівщина. Обидва, й не лише вони, народжені в Україні. Чомусь ми не називаємо їх росіянами. Хоча й нічого не відомо про їхнє самовизначення. А Парфьонов запросто записує в земляки.

Звісно, багатонаціональна Україна має пишатися й пишається, хай із певним запізненням, своїми діячами. Даючи право представникам усіх етносів бути водночас політичними українцями, якщо вони того бажають. Та представниками, ретрансляторами власного етносу. І, слава Богу, зараз уже не зважаючи на етнічне походження, не наголошуючи на ньому. Один із яскравих тому прикладів — документальний фільм Станіслава Сукненка «З України… до Голівуду», де показані представники різних поколінь діячів американської кіноіндустрії, котрі мають українське походження. Яке, своєю чергою, визначається не етнічною, а передусім територіальною приналежністю.

Але громадяни Росії, русские вони чи россияне, в найближчій перспективі не визнають ролі українців у власному політичному, економічному та культурному становленні. Поки що я не готовий сказати, добре це чи погано — коли українці розвивають чужі держави. І коли здобутки наших земляків є, зокрема, в історії держави-агресора. Тут швидше слід говорити про причини, які не давали їм працювати на українську перспективу. Проте «російських українців» ані Леонід Парфьонов, ані його однодумці, ані навіть явні українофоби-імперці не помічають упритул.

А як і помічають — то перевертають ситуацію догори дриґом. Мовляв, що Розумовський, що Гоголь, що Корольов, що інші українці повинні дякувати Росії. Бо пригріла, пожаліла, дала повноцінно розвиватися. Ось чому проєкти Леоніда Парфьонова останніх років — дуже якісна, інформаційно наповнена, дорого зроблена, та все ж маніпуляція.