Вітчизняні видавництва за останній рік потішили поціновувачів репортажної літератури не лише перекладами зарубіжних метрів, а й новинками від молодих українських авторів. Цього разу разом із трьома журналістками вирушимо в Ісландію, Туреччину та Вірменію. Дізнаємося багато нових фактів про ці країни, розвінчаємо стереотипи, зазирнемо в домівки місцевих мешканців, а може й у їхні душі. То що, поїхали?

«Лабораторія Ісландія». Ярослава Куцай («Темпора», 2019)

Авторка «Детектора медіа», журналістка Ярослава Куцай два роки навчалася в Ісландії за магістерською програмою з екології. До книжки увійшло сімнадцять її текстів. В основу більшості лягли інтерв’ю з політиками, бізнесменами, науковцями, діячами культури та пересічними ісландцями, які зустрілися Ярославі в цій направду особливій країні з дивовижною природою, цікавою історією, самобутнім мистецтвом та чималою кількістю нагальних проблем.

Чи не в кожному репортажі в «Лабораторії Ісландії» авторка дає читачу багато фактажу, спирається на історію питання та цифри, подає різні погляди. Це не подорожні замальовки, а справжнє дослідження, чим живе країна сьогодні.

Наприклад, із книжки можна дізнатися, як розгортався офшорний скандал довкола прем’єр-міністра Сігмюндюра Гюннлейгссона, якого викрили в «Панамському архіві» у 2016 році. Виявляється, що лідери навіть таких розвинених країн – не без гріха. Кілька текстів присвячено екологічним загрозам у країні, яка майже всю електроенергію отримує з відновлюваних джерел і водночас є серед лідерів за викидами парникових газів на душу населення. Занурювалася авторка і в економічне життя Ісландії. Багатьох читачів, я думаю, здивує текст про легальний у країні китобійний промисел. Це лише кілька тем із книжки: на її сторінках ви зустрінете феміністок, літніх студентів, генетиків, політиків-«піратів», документалістів та навіть Бйорк. І без відомих українців не обійдеться.

Із того, як авторка викладає факти і які запитання ставить співрозмовникам, відчувається її журналістський досвід. Велика перевага книжки Ярослави Куцай – широкий спектр тем і поглядів, серед яких кожен читач знайде ближчі собі. Її книжка в першу чергу – пізнавальна. Структура більшості текстів непроста, тому потребує вдумливого читання.

У більшості текстів Ярослава не ділиться особистим поглядом на проблему чи розказану їй історію, авторське «я» майже не чути. Водночас деякі репортажі з «Лабораторії Ісландії» містять спостереження авторки за ісландським менталітетом та звичками, мовні цікавинки й культурні феномени. Саме ці «шматочки» книжки видалися мені найсмачнішими.

«Півмісяць, хрест і павич. Подорожі до Месопотамії». Світлана Ославська («Човен», 2019)

Світлана Ославська з 2013 року активно їздить до Туреччини як журналістка й волонтерка. У центрі її уваги насамперед південний схід країни. Який зовсім не схожий на знайому багатьом українцям курортну Туреччину чи строкатий мегаполіс Стамбул. Це – історично – Месопотамія, а нині – частина проблемного Близького сходу. Тут і біженці з охопленою війною Сирії, й вічне «курдське питання», й мікс із національностей та вірувань. Все це авторка взялася не лише коротко описати, як це роблять більшість журналістів, приїжджаючи «на подію», а й дослідити.

Книжка Світлани налічує десять репортажів, деякі з яких були раніше опубліковані в українських медіа, та есей. Кількадесят героїв книжки поділилися з нею направду різними, часом дуже особистими, історіями: про свої родини, бізнеси та боротьбу за свої права. Розповіли не лише про життя сьогодні, а й про минуле, де є витоки багатьох проблем. Ось лише один приклад: вірмени з-під гори Муса-Даг, яких століття років тому османська влада намагалася депортувати. Нащадки тих, хто оборонявся, спершу потрапили в Єгипет, потім в Ізраїль, потім у Вірменію й урешті опинилися... на Буковині.

Узагалі в книжці вистачає перетинів із Україною, хоча Світлана не шукала їх спеціально. Запам'ятався репортаж про життя ассирійців-чоботарів в український Золотоноші. Водночас тут ви не знайдете одкровень сучасної Роксолани – хоча матеріалу, певно ж, не бракувало. Що ще раз підкреслює, що авторка шукала нетипові історії. І водночас приділила увагу гендерній проблематиці: медійників точно зацікавить репортаж «Жіночі новини» про редакцію із самих жінок. І не він один розповідає про роль жінки в турецькому суспільстві.

Тексти Світлани Ославської містять мінімум художньої складової та особистих вражень. Часом їх справді бракувало. Однак це, безперечно, професійні журналістські матеріали, частина з яких прив'язана до певного інформаційного приводу. Це спроба осмислити й наслідки державного перевороту 2016 року, протести на стамбульській площі Таксим, епізод загострення боротьби курдів.

Центральними темами книжки «Півмісяць, хрест і павич» стали міграція й дисидентство. Сучасне становище й історія поневірянь «не турків» – сирійців, єзидів, вірмен, ассирійців, курдів. І кричуще придушення свободи слова і прав людини після «заколоту Гюлена», коли під жорсткі репресії потрапили журналісти, освітяни, громадські активісти. Вони масово ув’язнювалися, часто без жодних причин і справедливого суду. Це добре відомий факт, однак Світлана розповіла його через історії реальних людей, які не лишають читачів байдужими.

Репортажі авторки ілюстровані її ж фотографіями (в тому числі й красива обкладинка). Завершує книжку вправний есей «Журналістське пальто», в якому добре чути авторський голос, і він – дуже цікавий. Його хочеться чути ще. Поки що це можливо, зокрема, в телеграм-каналі Світлани Ославської.

«Рибка дядечка Завена». Ольга Карі («Темпора», 2019)

Журналістка та гастроблогерка Ольга Карі в передмові до книжки пише, що Вірменія – це країна, «до якої я найменше прагну повертатися, й куди мене тягне з необорною силою». Хоча здається, що друге переважає – її 19 репортажів просякнуті любов'ю до героїв, щирим інтересом до їхніх доль і поглядів на життя.

Історії членів однієї вірменської родини складаються в загальну картину життя країни в останні десятиліття. У центрі уваги родина на чолі з бабусею Аршалусь, яка прожила ціле століття. Вона й молодше покоління – Завен із назви книжки, Рафік, Левон, Гелена Соломонівна та інші – мігрують із репортажу в репортаж і в певний момент може здатися, що ти з ними знайомий. Та в інших історіях на читача чекають нові зустрічі: з таксистами, діаспорянами, подружжям, яке лишилося жити в гірському селі, відрізаному від цивілізації... Всі вони ділилися з авторкою чимось сокровенним.

Це книжка про стосунки між людьми – чужими й рідними, про давні вірменські традиції, які лишилися дотепер, і нові виклики.

На відміну від двох попередніх книжок у цьому огляді, «Рибка дядечка Завена» не дає читачу політичного контексту. Ви не прочитаєте про протести і зміну влади у країні в 2018 році. Але не раз вам трапиться згадка про кривавий 1915 рік, коли «молодотурки» масово знищували вірмен, а Аршалусь врятувалася. Про війну в Карабаху, в якій брали участь чоловіки її сім'ї, і радянський час, коли престижно було віддавати дітей у російськомовні школи. Кілька фактів з історії Вірменії XX століття стають тлом для розмови про родинну пам'ять, травму геноциду й гостру сьогоднішню проблему – масову еміграцію.

Через назву і блогерську «спеціалізацію» Ольги Карі очікуєш, що в книжці багато описів смакоти. Це правда: читач «скуштує», серед іншого, хліб женгялров хац та особливу вірменську каву, суп хаш зі свинячими ратицями й горіхове варення. Цього вже достатньо, щоб розпалити апетит до подорожі до Вірменії, а є тут і описи її природи, зокрема Арарату. Водночас це не путівник, хоча ще деякі практичні знання (окрім кулінарної складової) книжка дає: на яке ставлення туристу чекати в музеях і на базарах Єревана, скільки часу закладати на подорож у таксі із Тбілісі...

Але все це – деталі. Цікаві та яскраві, але другорядні. Насамперед книжка «Рибка дядечка Завена» – це сімейний альбом, деякі світлини з якого викликають усмішку, нагадуючи про кумедну історію з дитинства чи успішну оборудку, а через інші на очі навертаються сльози. Читаєш котрусь із історій і думаєш: «Ця найкраща», але ні – далі буде. Це заслуга зокрема й стилю Ольги Карі – образного й поетичного. У її випадку художній репортаж у першу чергу художній, а потім – репортаж, і це прекрасно.

До слова, за кілька місяців вийде друком друга книжка авторки під назвою «Компот із патисонів» про життя в 1990-х.

Та й у цілому решта року обіцяє бути щедрою на книжки - тож ми продовжимо стежити за анонсами й розповідати читачам «Детектора медіа» про найцікавіші з них.