Я не зловтішаюся — я сумую. Чи не вперше на моїй пам'яті український історичний фільм, ще й гостросюжетна драма, зібрав на старті 305 тисяч гривень. Хоча інтерес українців саме до стрічок, створених на власному історичному матеріалі, є стабільним уже вісім років, від часу прем'єри фільму «Тойхтопройшовкрізьвогонь» Михайла Іллєнка. Так, до них чимало питань як у фахових істориків, так у фейсбук-експертів. Але навіть облаяний ще до прем'єри, на основі лише трейлера «Крути 1918» протримався у прокаті загалом місяць.

«Екс» Сергія Лисенка мав усе для того, щоби йти з фільмами згаданого сегменту голова до голови. Режисер із досвідом. Один із найкращих українських операторів. Один із найкращих українських художників-постановників. Затребуваний сетінг — ретро 1930-х. Чи не вперше в художньому кіно — реверанс галичанам, використання автентичного «львівського балаку» замість, як писав кінознавець Сергій Тримбач, «київської мови». Молоді незасвічені актори. Патріотичний бекґраунд — збройна боротьба за незалежність України. Нарешті — прем'єра на 114 екранах, ще й на хвилі зростання інтересу до українського кіно та загального бокс-офісу українських фільмів.

Усе це разом не виправдало сподівань. Після першого тижня «Екс» різко скоротив кількість екранів. Той прикрий — справді прикрий! — випадок, коли кіно розчарувало навіть найстійкіших, найвідданіших прихильників українського. І все, про що піде мова далі, виходить за рамки оцінки одного окремо взятого культурного продукту.

Від помилки, якої припустилися творці «Ексу» вже на старті, не застраховані їхні колеги — виробники художнього кіно. Також творці документальних стрічок, випускові телевізійних новин. І загалом медійники.

Вкотре підтверджено правоту Альфреда Гічкока: успіх фільму — це сценарій, сценарій і ще раз сценарій. У випадку з «Ексом» усі старання однієї з найкращих за персональним складом знімальних груп розбилися об сценарій Ярослава Яріша. Мов «Титанік» — об айсберг.

За сюжетом, дія відбувається в Галичині, яка входила до складу Польської Республіки в період між Першою та Другою світовими війнами. Молоді українські патріоти, бійці УВО — Української військової організації, планують пограбування поштового відділення. Це політична акція, мета якої — дістати гроші на боротьбу за українську незалежність. Щирі, гарячі, але недосвідчені бійці акцію провалюють. Під час стрілянини кладуть на місці купу випадкового люду. Втрачають у бою з поліцією більшість своїх. А вцілілих українські (!) селяни здають польській (!) поліції помилково (!), після чого бійців судять і прирікають на страту.

Історичний факт, який ліг в основу «Ексу», мав місце. Про нього згадує, зокрема, Ігор Грабович, розбираючи й оцінюючи стрічку саме як кінокритик. Але при цьому зазначає: стрічка про патріотичну акцію, яка провалилася через дурість організаторів, одразу знижує планку оповіді. «Якщо українські герої були настільки некомпетентними, то за що ми їх маємо славити?» — цілком логічне запитання.

Глядачам чи не вперше в новітній історії українського кіно пропонують стрічку про поразку, яка нічого не навчила, нічого не змінила, ні в що не вилилася. Це «зрада» без перспектив перетекти в «перемогу». Це не ідеологічна диверсія, я далекий від того, щоби ставити подібні штампи. Зате ідеологічною помилкою «Екс» цілком правильно буде назвати. Продюсери ж могли виправити її на старті — та чомусь вирішили не робити того.

Українська історія небагата на факти, в яких наша перемога хай не глобальна, але локальна є очевидною, визнаною, доведеною. Проте, беручи в роботу черговий драматичний епізод, грамотний сценарист — не лише український — завжди вийде на фінал, котрий показує: «Все робилося не даремно».

Так, це називається ідеологією. І так, подібний підхід дуже часто використовували в тоталітарних державах на ідеологічному фронті. Мета — створити власну позитивну міфологію. Де смерть героя надихає маси настільки, що вони сповнюються гордості за країну, заради якої герой те життя поклав.

Найбільш відомий аудиторії 40+ приклад — фільм братів Васильєвих «Чапаєв» (1934). На моїй пам'яті, скільки разів його не дивилися, завжди переглядали знову. Попри те, що весь СРСР знав: під фінал Чапаєва вб'ють, коли перепливатиме річку Урал, гребучи однією рукою, бо друга поранена. Останнє, що він кричить невидимому ворогу: «Врёшь, не возьмёшь!». Та останній кадр після того, як над Чапаєвим сходяться водні кола — розбита пострілом із гармати «червоних» позиція «білих». По суті, вбивці Чапая покарані. А справа Чапая живе. Дарма, що даний епізод — художня вигадка. Загибель червоного командира показана як велика перемога. Маси пишалися мертвим героєм.

Проте в нашій ситуації краще не йти шляхом більшовицьких пропагандистів, котрі моделювали потрібну реальність. Далі буде кілька фактів справжніх поразок та навіть катастроф, котрі при втіленні в кіно викликали гордість за потерпілих чи загиблих героїв. Найперше — згаданий вище «Титанік».

Катастрофа суперпароплава, який в квітні 1912 року вийшов у своє перше та останнє плавання, втілена в художніх, у тому числі телевізійних, та документальних стрічках. Всюди йдеться про некомпетентність тих, хто «Титанік» конструював і хто ним керував, не помітивши вбивчого айсберга. Але в усіх випадках ця трагічна історія — про силу людського духу та, що важливіше, висновки, які спонукала зробити кораблетроща.

Ще один довільно взятий історичний факт, не раз оспіваний у кіно й загалом культурному та медійному просторах, — повстання рабів під орудою Спартака. Його придушили не в останню чергу через зраду всередині повсталих. Тим не менше, Спартак — один із улюблених героїв, без перебільшення, всього світу ось уже тисячу років.

Українцям віднедавна дуже близький лідер повсталих боротьби за незалежність шотландців Вільм Волес. Стрічку Мела Гібсона «Хоробре серце» (1995) дуже люблять цитувати націонал-патріоти як зразок не лише правильного кіно про боротьбу, а й самої боротьби. Хоча повстання Волеса теж придушили, і, до речі, так само завдяки зрадникам. Проте про поразку тут не йдеться. Навпаки, фільм і все, що пов'язане з цією темою, — життєдайне й життєствердне.

Або «Операція «Валькірія» Браяна Сінгера (2008), розповідь про невдалий замах на Гітлера, який здійснив у 1944 році полковник вермахту Клаус фон Штауфенберг. Самого полковника та інших заколотників у фіналі катують та страчують. Проте фільм хочеться переглядати знову й знову, та й у прокаті кіно про невдалий замах на фюрера себе окупило. Навряд це можна сказати про іншу стрічку на подібну тему — «Підірвати Гітлера» (оригінальна назва «Ельзер») Олівера Хиршбигеля (2015). Тесляр Георг Ельзер спробував знищити фюрера ще 1939 року, зазнав поразки через погану підготовку та збіг несприятливих обставин. Його стратили в концтаборі навесні 1945-го, але «зрадницького» післясмаку фільм усе одно не викликає. Скромним теслею, як і вищим офіцером нацистської армії, хочеться пишатися.

Так само, як героями Крут, зафільмованими в однойменній українській стрічці. Попри безліч негативних оцінок творцям удалося головне: зберегти актуальний бекґраунд. Згідно з яким то не було свідоме посилання неозброєних, погано підготованих дітей на вірну смерть. Але професійно проведена військова оборонна операція. Наслідок якої — виграний час для переговорів УНР із союзниками та визнання незалежної української держави як такої.

Аналогічно — з недавнім «Чорним вороном» Тараса Ткаченка. До стрічки так само чимало зауважень із різних сторін. Але завершується вона не темою тотального розгрому повстанців Холодного Яру. Фінал — продовження боротьби. До всього, повстання, яке лягло в основу однойменного роману та потім фільму, справді мало як масштаб, так і наслідки для подальшого становлення української державності.

А що пропонує «Екс»?

По-перше, дріб'язковий масштаб: спробу збройного пограбування провінційного поштового відділення, та ще й невдалу. Це ж не замах на суддю-українофоба чи іншого чиновника високого рангу.

По-друге, на подальше становлення руху опору на теренах Західної України цей факт не вплинув жодним чином. Хіба історики доведуть зворотне.

По-третє, подібні екси — плоть від плоті більшовицькі акції, в яких, до речі, брав участь замолоду товариш Сталін.

По-четверте, кінематограф пропонує і пропонуватиме десятки, як не сотні сюжетів: «Дилетанти вирішили пограбувати банк, але щось пішло не так». Вони затребувані цільовою аудиторією — але передусім як кіно художнє. Не замішане на ідеології політичної боротьби, коли в ім'я незалежності в де-факто мирний період нарвані пацани кладуть направо й наліво мирних людей ні за що.

Нарешті, немає тут і нашої відповіді Тарантіно. Бо культовий режисер тому й культовий, що створює власну міфологію та ідеологію. Котра, до речі, відповідає запитам великої частини не лише американського суспільства. Так, Тарантіно вбиває Гітлера («Безславні виродки»), дозволяє чорношкірому нищити рабовласників («Джанго вільний»), рятує від загибелі вагітну Шерон Тейт («Одного разу в… Голлівуді»).

Сценарист же «Ексу» нічого схожого не написав. Молодих героїв не шкода ні грама навіть патріотично налаштованим сучасникам-глядачам. Симпатизувати немає кому. Прозріння ж українських селян на похоронах грабіжників та народження гасла «Слава Україні!» зашкалює за рівнем штучного пафосу. Навіть конкурує із «Залізною сотнею». На фоні «Ексу» стрічка Олеся Янчука вже не сприймається зразком поганого смаку, як кінознавці подавали її дотепер.

Саме тому автор, який працює з українським матеріалом — хоч сценарій, хоч журналістський текст, хоч блог, хоч влог, — мав би уникати подібних прорахунків. «Зрада» в моді лише у двох випадках. Коли показуєш тотальну «зраду» опонента, передусім політичного й світоглядного. Або коли пропонуєш рецепт «перемоги». Історії про некомпетентних громадян працюють, коли йдеться про ворогів. Натомість «Екс» мав би розповісти про патріотів. Не вийшло.

Тож маємо не касовий — українське кіно не провалюється у прокаті, — а передусім ідеологічний провал. Навіть якщо в Україні ще досі не створено, медійниками в тому числі, єдиної, прийнятної для мас національної ідеї.