Як і завжди, документальна програма фестивалю – маленьке щастя для поціновувачів кіно, заглибленого в життя. Маючи велику відмінність від американського студійного кіно, незалежна документалістика США не потрапляє на всі екрани світу і переважно мало доступна широким верствам глядачів. Це прикро, зважаючи на її специфіку: вибір тем і манера їх подачі ґрунтується на очевидних, але чомусь не завжди дотриманих у кіно вимогах – бути цікавим, розказувати історії унікальні і звитяжні, з катарсисом у фіналі. Як, скажімо, 100-хвилинна робота Джоша Ловелла і Пітера Мортімера 2017 року «Стіна світанку» (показ у «Жовтні» 7 лютого).

Спочатку нам показують красиву картинку вражаючої скелі Ель Капітан у каліфорнійському національному парку США в Йосеміті, де зробили неймовірне сходження два американських скелелази, Томмі Колдвелл і Кевін Йоргенсон, вперше долаючи 1000-метрову вертикальну стіну гранітного масиву. Оповідь через хворобливого в дитинстві і наполегливого в юності хлопчика Томмі вказує глядачеві чіткий шлях давно торованої доріжки біографічного кіно. Якби так продовжувалося, – а за таким принципом рухаються більшість режисерів, – краще було б встати й піти з фільму. Та режисери пропонують інший, незвичний шлях. Сама історія не така вже й лінійна. Життя головного героя, Томмі, саме по собі добре для Дейла Карнегі чи будь-якого телеканалу. Бо в юному віці його і кількох інших американців взяли в полон повстанці в Киргизстані. Та це лише стимулювало Томмі. «У Киргизії я зрозумів, – каже він, – що всі ці упереджені обмеження не мають сенсу, бо ми здатні на більше, ніж ми можемо собі уявити». Ця фраза вже робить левову роботу фільму, даючи глядачеві безцінний урок, – безцінний, бо без навантажень і прямо в руки-вуха.

Далі історія зосереджується на самому сходженні, коли краса – це не головна деталь, хоч і постійно присутня. Головне – трилер долання і постійна, посекундна зйомка цього. Камера, винахідливо знімаючи згори донизу, показує нам 700-метрове провалля, і сантиметрові виступи, за які хапаються хлопці, є дрібонькі й гострі, як лезо. Кожний дорослий, хто лазив скелями, чи дитина, яка лазила бодай по татові, чітко уявляє, який це продукує адреналін. Ти сам, разом з героєм, підтягуєшся на пучках пальців, утримуєшся на одному, великому пальці ноги, в тебе напружуються ікри, сідниці, спина, задня дельта, потилиця і всі думки, які, зрештою, зникають кожна окремо, утворюючи натомість канат суцільного напрямку долання земного тяжіння, парадоксально піднімаючи тебе до гори... У якийсь момент у тебе, глядача, можуть руки вкритися потом, ніби це ти лізеш на стіні, розтягнутий на тонкому і безжиттєвому просторі, мов матерія в момент переходу через горизонт подій.

Десь під фінал у тебе виступають сльози, бо відбувається чергова зміна сюжету. Долаючи ще одну неможливу ділянку стіни, Томмі відчуває момент щастя, а разом з ним і бажання, щоб цей момент розділив з ним і його друг. Тому він спускається до його рівня і каже: «Мені все одно скільки ти будеш проходити свій маршрут, я сам далі не полізу, бо без тебе це сходження – не сходження». Таким чином документальний фільм вдруге зафіксував більше, ніж подію чи шматок життя – він показав зміну мислення людини, яка віддала перевагу не особистому результату, а колективному процесу. Чи зрозуміють глядачі, що тільки що відбулося перед їхніми очима? Зміна парадигми «західного» мислення, мислення минулого, на мислення майбутнього, ніби людина нарешті озирнулася довкола й побачила щось далі свого носа.

Багато років намагаючись пройти цей маршрут, хлопці своєю наполегливістю привабили до себе увагу ледь не всього світу. Завершальна частина акції, що змусила їх жити на стіні 19 днів, зібрала попід горою сотні спостерігачів, а 15 машин репортерів транслювали це для мільйонів людей в ефірі всього світу, ніби, як казав кореспондент «Нью-Йорк Таймс», «це була висадка на Місяці».

Символічним є наявність на фестивалі фільму Тодда Даглеса Міллера про справжню висадку на Місяць – «Аполлон 11» (показ у «Жовтні» 10 лютого). Це цьогорічний оскарівський номінант, влучно запланований у програмі фестивалю наступного дня після того, як 9 лютого відбудеться церемонія нагородження «Оскаром». І фільм цілком може перемогти, зважаючи на його безпрецедентність. Ніби всім відома, десятки разів за 50 років представлена в кіно тема підготовки до місячної програми Сполучених Штатів (лише 2019 року вийшло 7 повнометражних фільмів про програму «Аполлон»), тут виглядає достеменним поглядом на події далекого 1969 року, бо є дослівним «похвилинним», а часом навіть «посекундним» щоденником, зібраним з ніколи до цього не представлених кадрів. Як так сталося, що цього ніхто ще не використовував? Продюсери отримали необмежених доступ до архівів NASA – загалом 11 тисяч годин оцифрованої плівки. Вражає детальність і різноманітність ракурсів, з яких знімали підготовку до польоту Ніла Армстронга, Базза Олдріна і Майкла Коллінза. Таке враження, що дивимося художній, постановочний фільм, настільки він зроблений за канонами художнього кіно – фактично як розвага, адже відірватися практично неможливо, сприймаючи кожний момент не тільки з цікавістю, а й з відчуттям важливості, історичності події.

Саме подієвість, значущість події чи людей, про яких іде мова, є наріжним моментом усіх фільмів документальної програми фестивалю «Незалежність». Наприклад, «Будемо сусідами?» (показ у «Жовтні» 8 лютого) – це загалом кіно, яке варто показували не тільки звичайним глядачам, а всім нашим телевізійним менеджерам, аби розповісти, що телебачення може бути позитивним, здатним нести і породжувати любов. У фільмі Моргана Невілля йдеться про людину, котра хотіла і міняла бездушний «ящик», додаючи до телевізійних прийомів духовне начало і дитячу психологію. Понад 30 років Фред Роджерс вів дитячу програму «Будемо сусідами?», говорячи з дітьми їхнім темпом розмови, не поспішаючи, і на ті теми, які дітям були важливими та цікавими. І найменші глядачі йому вірили. «Діти прийшли до студії Фреда Роджерса, – розповідає у фільмі коментатор ще з 60-х років, – людини, яка просто їх любить. За нагороду йому є любов у відповідь мільйонів дітей». «Він добре пам’ятав, як це бути дитиною в 6-9 років, і залишався дитиною в душі до останнього». Посвячений священник, Роджерс ніс християнську любов спочатку в програмі для малечі, а потім і в програмі для дорослих, розказуючи батькам про їхніх дітей, і це феноменально мало запит і відгук – він став одним з найбільш відомих і впливових людей Америки кінця ХХ сторіччя. Фільм показує його історію, оперуючи архівними матеріалами так, що, здається, ніби дивишся старе кіно і потрапляєш у той час плівки, величезних камер і ляльок на руках, як із власного дитинства... На жаль, без скандальності та моралізаторства у фільмі не обійшлося – зачіпається тема гомосексуальності і звинувачень Роджерса в гействі, що виводить глядача із зони комфорту й занурює в політику та соціокультурні конотації, вкотре нагадуючи, у якому ми живемо світі. Політика, культура, соціальні пертурбації невід’ємно поєднані і в інших документальних фільмах Фестивалю американського кіно «Незалежність».

У документальній програмі фестивалю також будуть показані:

7 лютого – «Хлопці на реабілітації», 2018

7 лютого – «Нуль відсотків», 2013

8 лютого – «РБГ: Життя ікони правосуддя», 2018

8 лютого – «Під стерном долі», 1982

9 лютого – «Квінсі», 2018

9 лютого – «Ерні та Джо, кризові копи», 2019

11 лютого – «Місто-музей», 2019

Вхід на документальні фільми (крім «Аполлон 11») – вільний за умови реєстрації.